logo
Філософія (книга)

X. Сучасна світова філософія

Основні поняття і категорії: сцієнтизм, антисцієнтизм, раціоналізм, ірраціоналізм, неопозитивізм, філософія життя, філософська антропологія, герменевтика, структуралізм, екзистенціалізм, неотомізм, фрейдизм, неофрейдизм, відчуження, свобода, абсурдність буття.

Починаючи з доби Відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи Нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Віддаючи належну увагу онтологічним проблемам та пізнанню, філософи при всій їх відмінності сходилися на тому, що можуть і повинні бути пізнані й визнані загальнолюдські гуманістичні ідеали й принципи, передусім ідеал свободи і принцип гідності людської особистості. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник передвизначення розвитку людини, природи й суспільства. Вершиною схилення перед всесиллям розуму вважалася теза: «Усе розумне дійсне, усе дійсне розумне» (Гегель).

Але, в кінці XIX – початку XX століття у філософії з’явилися істотні новації, що дали підстави ввести поняття некласичної філософії. Перш за все цьому сприяло прискорення та радикалізація соціокультурних змін в суспільстві, та зміна соціально політичних структур. Суспільство «атомізується» в тому сенсі, що міняється тип соціальних зв’язків, зростає автономія особи. Втрачають свою адекватність форми ідентифікації людини, що склалися щодо соціального простору і часу. Руйнуються і трансформуються традиційні ієрархії цінностей. До того ж, на домінуючі позиції в культурі висувається наука. Це час другої наукової революції, результатом якої стала професіоналізація наукової діяльності. Наука стає одиницею в суспільному розподілі праці, важливим соціальним інститутом. Оформляється її наочна організація. Наука починає замикатися на виробництво, перетворюватися, по виразу К.Маркса, в «безпосередню продуктивну силу». Наукове знання виділяється з раніше загального для нього контексту з філософією.

В силу цього вже на початку XX століття відбувається переоцінка цінностей і зміна філософами парадигми, тобто характеру (моделі) постановки філософських проблем і їх рішення. Характерна для класичної філософії безмежна віра в людський розум, віра в соціальний і науковий прогрес та встановлення на основі відкриття загальних законів розвитку природи і суспільства панування людини над природою, створення суспільства соціальної справедливості і зміни самої людської природи, - все це піддається жорстокій критиці і починається перехід до некласичної філософії.

Філософія кінця XIX-XX століття відмовляється від:

  1. раціоналізму як єдиного способу філософствування, що визнає розум основою пізнання, поведінки і діяльності людей;

  2. жорсткого ділення всіх філософських шкіл і напрямів за принципом: матеріалізм чи ідеалізм;

  3. від догматизму у філософії – неодмінного посилання і опори на авторитети, від «партійності» у філософії.

До основних рис філософії XX століття слід перш за все віднести плюралізм у філософському мисленні. У цьому період співіснують різноманітні напрями і концепції: матеріалістичні і ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні, релігійні і атеїстичні, сцієнтистські та антисцієнтистські. Сучасна філософія не відкидає ні того, ні іншого. Вона взагалі вважає, що багатогранний світ можна пізнати за допомогою різних форм пізнання (не тільки розумом!). В якості предмету вивчення її стають все нові й нові об’єкти дійсності, що веде до виникнення принципово нових напрямів: філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки, права, моралі, мистецтва, тощо. Сучасна філософія характеризується толерантністю поглядів. Різні її школи і течії прагнуть не вступати в різке протиборство між собою. Діалог – головний спосіб взаємодії не тільки усередині однієї філософської традиції, але і між Заходом і Сходом. Сучасній філософії є характерним антропоцентризм – в центрі її ідей і роздумів знаходиться людина, її суть, сенс її життя і діяльності, свобода. Людина розглядається не односторонньо, а у всій цілісності і суперечності. Особливо гостро підніметься питання про сенс існування людства в цілому, про кризу людини і історії.

Найбільш поширеними і впливовими вченнями в XX столітті стають ірраціоналістичні вчення. Криза європейського раціоналізму дала про себе знати вже в кінці XIX століття і виразилася в повороті вектора філософування в бік раціонально невиразних аспектів буття, що і знайшло своє відображення у філософії Артура Шопенгауера (1788-1860). У його філософії основою буття, життєдайним буттєвим початком виявляється не пізнавальна здатність, а воля. Розум грає другорядну, службову роль по відношенню до волі. Воля тлумачиться ним як сліпа, беззаконна, безглузда суть всякого буття. У праці «Світ як воля і уявлення» сутність світу представлена Шопенгауером як нерозумна воля, сліпа сила. Філософія ця була песимістичною, проте в ній багато цінного, зокрема думка про те, що своє майбутнє людина має будувати, позбавившись від ілюзій та «привидів» оптимізму. Світогляд Шопенгауера – суб’єктивний ідеалізм: без суб’єкта немає об’єкта – ось головне його гасло. Весь світ – це втілена воля, проявів якої людина не може знайти. Вона може знайти тільки себе й від себе відкидати радіуси до всього іншого. Найбільше людина повинна оберігати себе від марнот життя, бо вони впливають не із власних потреб, а тому, що уявляєш себе кимось іншим, а не тим, ким є насправді. Взагалі, на думку філософа, будь-яке життя є стражданням. «Життя нашого тіла – це помирання, що хронічно затягується». Неминучість страждань міститься в самому житті: «наше становище настільки гірке, що йому б рішуче протиставити досконале небуття; і якщо б самогубство дійсно обіцяло нам його, … то його б варто обрати безумовно як у найвищому ступені бажане завершення».

То, можливо, краще тоді бути оптимізмом? Ні! – відповідав Шопенгауер. «Оптимізм … уявляється мені не тільки безглуздим, але й воістину безсовісним світоглядом, гірким глумом над невимовними стражданнями людства».

Подальший розвиток традиція ірраціоналізму отримала в «філософії життя» Фрідріха Ніцше (1844-1900), що випробував вплив ідей А.Шопенгауера. якщо в буттєвій моделі Шопенгауера ще зберігається розумне начало, правда, в допоміжній функції, то у Ніцше воно повністю виключається. Фундаментальною категорією ніцшеанців виступає не буття, а поняття життя. Основна ознака життя – зміна становлення, а її рушійний початок – воля до влади, що виявляється у всьому що стає. Дією волі до влади пояснюється впорядкованість світу, твірна «ієрархії царств», причому, людина зовсім не займає її вищий ступінь, вона не вінець творіння, людина по Ніцше – це «хвора мавпа». Одна з основних презумпцій Ніцше полягала в тому, що вітальне, природне, тваринне начало, будучи підпорядковане соціальній, культурній формі убожіє, вироджується і гине. З тези примату вітально-природного над соціальним, культурним в людині виростає і головний аргумент філософії Ніцше «Переоцінка всіх цінностей». Справжнє, аутентичне буття знаходиться «по ту сторону добра і зла». Але існувати в цьому справжньому бутті гідні зовсім не всі, а тільки ті, хто здатний встати по ту сторону добра і зла. Звідси апофеоз філософії Ф.Ніцше – концепція надлюдини: «Бог помер: і ми хочемо – хай живе надлюдина!».

Філософія Ніцше була спрямована на те, щоб розбудити людину від сну буденності: «Ти повинен стати тим, хто ти є». Тобто філософія ця є індивідуалістичною, вона звернена на індивіда, бо лише він здатний на незвичайне зусилля духу – «воля до могутності».

«Філософія життя» Шопенгауера і Ніцше була спрямована на критику відірваного від життя раціоналізму, а також на критику бездуховності, аморальності, лицемірства й святенництва. Вона дала поштовх до виникнення ряду помітних нині філософських течій.

В XX ст. ірраціоналістичну традицію продовжили психоаналіз і екзистенціалізм. Як і раніше найважливішою залишається тема людини (психоаналіз, екзистенціалізм, філософська антропологія). новий ракурс в досліджені свідомості (феноменологія, психоаналіз).

Філософія в XX ст. з аналітико-раціональної перетворюється на якусь творчість, що має на меті відобразити, інтерпретувати, пояснити те, що змінилися символи культури і смисложиттєві питання людського буття.

Феноменологія – оригінальний напрям, що здійснив фундаментальний вплив на подальший розвиток філософських ідей. Її засновник – німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) вважав, що як «строга наука» вона покликана змінити підстави і методологічні посилки процесу пізнання, що лежать в основі наук, і всіх філософських систем. Феноменологія орієнтує пізнання на безпосередній досвід свідомості по спогляданню феноменів як очевидних реалій. За допомогою редукції Гуссерль послідовно «виносить за дужки» всі дані досвіду, думки, оцінки поки суть не стане «чистою» і інтуїтивно усвідомлюваною, а свідомість мислитиме логічними принципами, ідеями чистої логіки. Подальший свій розвиток ідеї феноменології отримали в екзистенціалізмі.