logo
Філософія (книга)

Екзистенціалізм

Однією з найбільш поширених і популярних в XX столітті філософських течій і став екзистенціалізм. Він запозичив окремі моменти від К’єркегора та з феноменології німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1939). Саме від феноменології запозичено прагнення з’ясувати граничні характеристики людського буття через рефлексію. На відміну від наукового мислення, яке виходить із теоретичних принципів, екзистенціальне мислення пов’язане з внутрішнім буттям людини, з її інтимними переживаннями. На думку екзистенціалістів, лише таке мислення може мати справжній людський зміст. В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта та його екзистенції (лат. existentia – існування), суб’єктивний екзистенціальний мислитель істотно зацікавлений в своєму мисленні: він існує в ньому. В силу цього він не може ставитись до реальності як до чогось об’єктивного, «незачепленого» людською суб’єктивністю.

Завдання філософії, згідно з екзистенціалізмом, полягає не в тому, щоб займатися проблемами науки, а лише питаннями суто людського буття. Людина в супереч волі закинута в цей світ, вона живе в чужому їй середовищі, її життя з усіх боків оточене таємними знаками, символами. Життя – глибоко ірраціональне, в ньому в будь-якій формі переважає страх. Страх – найголовніше поняття екзистенціалізму. Світ тим страшніший, що він безглуздий і незбагнений. Людину на кожному кроці підстерігають неприємні несподіванки. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе передусім емоціями; на все навколишнє реагує не лише теоретично чи інтелектуально, а насамперед – емоційно.

Для чого живе людина, в чому сенс життя її, яке місце людини в світі і який вибір нею свого життєвого шляху? На ці питання екзистенціалісти відповідають, але не науково, оскільки, вважають, що це не є сферою науки. Під екзистенцією розуміється передусім духовне буття особистості, її свідомість. «Існування є свідомість» - каже Карл Ясперс, - і я існую як свідомість. Щоб усвідомити себе, людини мусить опинитися в граничній ситуації, наприклад, в ситуації боротьби, вини тощо. Найбільш яскравий приклад граничної ситуації – буття перед лицем смерті… Найбільш надійним засобом осягання світу є інтуїція – «екзистенцій не озаріння»…

Помітне місце займає в екзистенціалізмі проблема свободи, яка визначається як вибір людиною самої себе (знову ж – спорідненість з К’єркегором!). Людина така, кажуть екзистенціалісти, якою вона себе обирає. Свобода ж трактується в дусі повного індетермінізму – тобто, поза будь-яким причинно-наслідковим зв’язком. Свобода не терпить ні причини, ні підстави. В силу цього свобода передбачає повну незалежність теперішнього від минулого й майбутнього. Вона, таким чином, не зав’язує, а розв’язує час людського буття, утворюючи, за виразом Ж.П.Сартра (1905-1980) «дірку в бутті». Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору чи відношення суб’єкта до незалежного від нього оточення: людина може або вільно примиритися зі своїм становищем, або так же вільно не приймати його. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише в ролі переживання її як обмеження. Наприклад, в’язень чи раб може бути «вільним», відповідним чином визначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити своє ставлення до нього. парадоксальність розуміння свободи як абсолютної полягає в тому, що вона постає невідворотним фатумом. За виразом Сартра, людина «приречена бути вільною». Саме свобода, таким чином, перетворюється в болісну неминучість.

Найбільш видатними представниками екзистенціалізму є Мартін Гайдеггер (1889-1996), Карл Ясперс (1883-1969), Габрієль Марсель (1889-1973), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альберт Камю (1913-1960) та ін. Одні з них (Марсель, Гайдеггер, Ясперс) є релігійними, інші – атеїсти. Та незважаючи на свою світоглядну ситуацію, всі представники цієї течії виступають прихильниками психології катастроф. Невпевненість в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, злочинністю, війною, безробіттям, природними катаклізмами і т.п. – ось корені тієї філософії, що робить страх «онтологічною» (притаманною самому людському буттю) характеристикою людини.

Екзистенціалізм – надто складна і внутрішньо суперечлива філософська течія, тому й однозначної оцінки її бути не може. Принцип індивідуалізму не заперечує залучення людини до суспільного життя і навіть боротьби. Так, Сартр і Камю були учасниками Руху Опору в окупованій фашистами Франції. Але й це не випливає із ціннісних установок людини: ніхто і ніщо не може зобов’язувати людину діяти так чи інакше, ніякі моральні норми не повинні над нею тяжіти, уся її поведінка в будь-якій ситуації визначається лише вільним вибором суб’єкта. Вихід із кризи треба шукати не у зміні, не у вдосконаленні світу, а в індивідуальному житті, у спілкуванні з вузьким колом «духовної аристократії». Релігійне ж крило шукає подолання трагізму індивідуального існування у містичному спілкуванні із Богом.