logo
Філософія (книга)

2. Структура свідомості. Свідомість самосвідомість. Душа і дух.

Свідомість – складне системне комплексне формування. Вона має компонентну структуру, рівневу, функціональну, структуру за типом суб’єкта та об’єкта.

Компонентами свідомості являються:

  1. Тілесно-перцептивні здібності і отримувані на їх основі первинні знання про навколишній світ і про саму людину;

  2. Логіко-понятійні здібності і знання, що отримуються на їх онові; вони дають можливість вийти за межі безпосередніх тілесних даних, досягти сутнісного розуміння об’єктів, закономірностей зв’язків між ними;

  3. Емоційні складові свідомості, вони не зв’язані безпосереднім чином із зовнішнім світом; це сфера особових переживань, спогадів, передчуттів і т.п.;

  4. Ціннісно-смислові складові містять в собі вищі мотиви діяльності , її духовні ідеали, здібності до їх формування і розуміння (уява, інтуїція).

Перші дві складові у складі свідомості забезпечують отримання і перетворення інформації, виробництву нових знань. Основні форми такого пізнання – чуттєве споглядання і розумові процеси – орієнтовані перш за все на предметний, процесуальний і явищний світ і головною метою ставлять його адекватне відображення.

Емоційна складова свідомості являється виразом стану внутрішнього духовного світу людини, її ставлення до об’єктів оточуючого світу, до інших людей та до самої себе.

Ціннісно-смислові складові пов’язані формуванням мотивів і цілей діяльності з волею, що сприяє забезпеченню здатності досягти ці цілі.

В рамках рівневої структури свідомості ми неминуче зіштовхуємось зі значимістю несвідомого, усвідомлюваного та надсвідомого.

Функціональна структура свідомості надає можливість більш детально виявити значимість таких її етичних компонентів як духовні ідеали і принципи, совість, переконання, віра, воля, нація.

Враховуючи специфіку суб’єкта усвідомлення в структурі свідомості ми можемо також виявити такі її специфічні форми, як: індивідуальна (особиста) свідомість, групові форми (сімейна, професійна, класова, національна), та суспільна свідомість (властива найширшому надособистнісному суб’єкту).

Оскільки об’єкти усвідомлення мають свою специфіку, певну співвідносність в структурі буття світу, суспільства та природи, то свідомість, як форма їх відображення також має свої особливості. Це дає можливість констатувати такі її різновиди, як: екологічна свідомість, політична, правова, релігійна, моральна, естетична та інші.

Особливе місце в структурі свідомості займає самосвідомість. Вона виступає як частина цілого і являє собою не що інше, як виділення людиною самої себе в ролі носія певної активної позиції у ставленні до світу, усвідомлення своїх дій, думок, відчуттів, переживань, інтересів, цілей та мотивів поведінки.

Самосвідомості, як частині цілого (свідомості) є характерними ознаками всього цілого, іншими словами вона умовно пронизує по вертикалі як компонентну, функціональну, рівневу структуру свідомості, так і структуру за типом суб’єкта, виконуючи переважно більшу частину функцій останньої, виходячи зі своєї специфіки. Самосвідомість набуває наступних форм свого виразу:

Самосвідомість – як виділення людиною себе в ролі носія активної позиції у ставленні до світу і самої себе.

1. Самопочуття – елементарне усвідомлення свого тіла і його «вписаності» в навколишній світ.

2. Усвідомлення своєї приналежності до певної спільності та її культури.

3. Усвідомлення унікальності та неповторності свого «Я».

Першою із форм, як бачимо, виступає самопочуття, тобто елементарне усвідомлення свого тіла і його «вписаності» у навколишній світ людей, предметів і речей. Наступна, вища форма самосвідомості пов’язана з усвідомленістю себе як такого, що належить до певного людського співтовариства, тієї чи іншої культури й соціальної групи. Найвищим рівнем самосвідомості є усвідомлення свого «Я» як цілком особливого утворення, схожого на «Я» інших людей й водночас чимось унікального і неповторимого, що може робити вільні вчинки й нести за них відповідальність. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом свого «Я», винесення собі певної самооцінки, й у зв’язку з цим – задоволення чи незадоволення собою.

Самосвідомість зароджується не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості, а в процесі практичної діяльності й міжлюдських взаємовідносин, потому вона включає в себесамовизначення, саморегулювання, самоконтроль, які необхідні як в предметній діяльності, так і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а робить свідомий вибір. Вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності та своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною , поставити себе на її місце.

Важливо також пам’ятати, що самосвідомість не лише виникає в процесі спільної діяльності й спілкування, а й перевіряється, коригується, виправляється й розвивається в ході включення людини в систему міжлюдських відносин. Це стосується й таких феноменів свідомості, які не просто виражають суб’єктивні стани того чи іншого індивіда, а й претендують на загальнозначущість й існують в об’єктивній формі - в книгах, картинах, скульптурах, музиці, тощо.

Розглядаючи феномен свідомості та самосвідомості слід зважити на те, що лише на перший погляд він здається простим і очевидним, а насправді ж є складним, багатоманітним, таким, що перебуває в розвитку, в зміні, в непростих відносинах із своїм носієм – людиною, та її духовним світом. Потому осмислення проблеми свідомості традиційно здійснюється через осмислення таких понятть як «душа», «дух». «Душа» в найширшому розумінні мислиться як основа життєвості людини з властивими її суто якісними ознаками включаючи життєві прояви, такі як психіка, свідомість, сфера почуттів і розуму, переживань і думок. Цей суб’єктивний внутрішній світ індивіда має свою особливу, емоційно-моральну сферу, яка визначає його здатність до співчуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні досить часто говорять про «душевність» людини, або ж про «бездушність» її, у випадку коли ці якості не є її притаманними.

Поняття «духу» в більшій мірі характеризує сторону зворотного впливу свідомості людини не об’єктивну реальність, через яких найбільша і найповніше проявляється відносна самостійність людини, її творча свобода, інтелект, прагнення до вищих абсолютних цінностей (істини, доба, краси, справедливості, віри).