logo search
Філософія (книга)

3. Наукове пізнання: специфіка форми та методи.

Наука в сучасному світі посідає одна із центральних місць і являє собою важливу сферу людської діяльності основна роль якої концентрується на отриманні і теоретичній систематизації об’єктивних знань про дійсність. Це найвища форма пізнання, роль якої в житті людини і людства безперервно зростає. Одночасно з цим наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку людини, природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства. Наука виконує такі основні функції: пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів повсякденного досвіду. Для опису цих об

’єктів, незвичайних з точки зору здорового глузду, наука виробила спеціальну мову, понятійний апарат, а для безпосереднього впливу на них наука створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні приклади тощо), які дають змогу виявити можливий їх стан в умовах, що піддаються контролю суб’єкта. Наука формує специфічні способи обґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержаним знанням, виведення одних знань з інших, правильність яких уже доведена.

Що ж до наукового пізнання, то воно являє собою такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого отримується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Наукове пізнання завжди носить цілеспрямований, ціле покладаючий характер і потребує розробки і використання досконалих інструментаріїв пізнання – форм, методів, засобів, принципів.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний (грец. еmpeiria – досвід) – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або прикладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання прикладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Теоретичне пізнання (грец. – розгляд, дослідження) – це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачати майбутнє.

Важливим є те, що свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виведення одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання – способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяють на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування – на емпіричні і теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах. Для формування більш чіткого уявлення про специфіку їх використання приводимо наступну таблицю.

Наукове пізнання

Методи

Рівні

Форми

Опис, вимір, експеримент, спостереження.

Емпіричний

Емпіричні закони, емпіричні поняття, факти.

Моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз, синтез, абстрагування.

Факт гіпотеза, проблема, концепція.

Судження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, акіоматичний, системно-структурний, математичний та інші.

Теоретичний

Наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея.

Всі відмічені в таблиці форми і методи наукового пізнання виконують визначальну роль в рамках основних етапів наукового дослідження:

  1. при постановці задач і попередньому аналізі інформації, умов і методів вирішення задач;

  2. при формуванні і аналізі вихідних гіпотез;

  3. при проведенні експериментів та фіксації вихідних даних фактів, аналізі узагальнення, інтерпретації отриманих результатів;

  4. при перевірці вихідних гіпотез на основі отриманих результатів і формулюванні законів;

  5. в ході пояснення та формуванні наукового передбачення.

За своїм змістом ці методи емпіричного наукового пізнання являють собою:

Опис являє собою найпростіший факто існуючий метод, результатом якого є знання про окремі сторони, ознаки, відношення предметів та явищ. Результати опису використовують при систематизації, класифікації, упорядкуванні матеріалу.

Спостереження – цілеспрямоване навмисне сприйняття досліджуваного об’єкту в природних умовах з ціллю накопичення первинної інформації про його характеристики в статичному та динамічному станах;

Експеримент – це метод дослідження, за допомогою якого об’єкт або відтворюється штучно, або ставиться в певні умови, що відповідають цілям дослідження.

З числа приведених вище в таблиці методів теоретичного наукового пізнання важливу роль відіграють наступні з них:

Метод сходження від абстрактного до конкретного – метод побудови теорії через синтез абстракції, внаслідок чого дійсність відтворюється системою і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Математичний метод (формалізації) – метод переведення результатів пізнання в точні положення і твердження за допомогою засобів математики і математичної логіки. Метод формалізації дозволяє виявити логічні зв'язки і відношення, він точно фіксує правила, які гарантують отримання достовірних знань із вихідних положень даної теорії.

Аксіоматичний метод – визначає специфіку побудови наукової теорії, при якій в основу теорії покладаються певні очевидні вихідні положення (аксіоми, постулати), з яких всі решта тверджень даної теорії повинні виводитися суто логічним шляхом, через доведення.

Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких відбувається як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загально логічними і подані всередині вищенаведеної таблиці.

Дедуктивний метод надає можливість виведення похідних знань з вихідних основних законів і гіпотез. Таким чином з його допомогою виявляються зв’язок теоретичного рівня знань з емпіричним рівнем, а отже і експериментом, спостереженням, практикою.

Індуктивний метод пізнання дозволяє здійснити перехід від емпіричного рівня до теоретичного. На практиці, в науковому спостереженні й експерименті нагромаджується велика кількість фактів, що відносяться до різних сфер природи й суспільного життя. Індуктивний метод якраз і являє собою сукупність правил, що дозволяють переходити від окремих фактів до теоретичних знань про закони, які лежать в основі цих фактів і утворюють їх сутність.

І хоч за своїми напрямками дедуктивний й індуктивний наукові методи протилежні, вони утворюють внутрішню глибоку діалектичну єдність, забезпечуючи швидкий розвиток всієї системи наукового пізнання.

Метод аналізу реалізується на основі розкладення системи (цілого) на підсистеми (частини) й елементи і поетапного їх вивчення.

Метод синтезу в своїй основі має об’єднання за певними правилами попередньо відформованих знань таким чином щоб вони найбільш точно, вірно відображали властивості, характеристики, відношення й зв'язки між підсистемами й елементами об’єкту, який вивчається.

Оскільки в процесі наукового пізнання ми маємо справу і з формами пізнавальної діяльності звернемо увагу на внутрішній зміст і специфіку деяких з них:

Наукова проблема є усвідомленням суперечностей, що виникли між старою теорією і новими науковими фактами, які не вдається пояснити за допомогою старих теоретичних фактів. Коли наукова проблема поставлена, починається науковий пошук, тобто організація наукового дослідження. Найважливіша роль в дозволі наукової проблеми належить гіпотезі.

Гіпотеза – це ідея, що містить обґрунтоване припущення про існування Закону, який пояснює суть нових фактів. Гіпотеза формується вченими з метою гаданого пояснення наукових фактів, що привели до постановки наукової проблеми. Гіпотеза повинна бути такою що перевіряється та підтверджується практикою. Неможливість такої перевірки робить гіпотезу наукова неспроможною. Гіпотеза, всесторонньо перевірена і підтверджена практикою, стає теорією.

Теорія – це логічно обґрунтована, перевірена на практиці система знань про певний клас явищ, про суть і дію законів буття даного класу явищ.

Зрозуміло, що потяг людини до знань, розширення її граничних уявлень про світ, вдосконалення інструментаріїв пізнання обумовлює можливість формування більш досконалої і об’ємної системи знань, що в майбутньому позитивно позначиться як на процесі подальшого пізнання так і на інших сторонах буття і діяльності самої Людини.

Тема: Логіка

Основні поняття: логіка, мислення, форма мислення, поняття, судження, умовивід, закон тотожності, закон виключення третього, закон суперечності, закон достатньої підстави.

План

1)Логіка як наука

2)Поняття, судження та умовивід - основні форми мислення.

3)Закони формальної логіки.

4)Історичні етапи розвитку логіки.

Перш ніж почати виклад основного матеріалу відмітимо, що слово «логіка» є достатньо багатозначним. Але одними з основних значень є: 1)закономірність виникнення, існування та розвитку речей і явищ об’єктивного світу; 2)здатність людини відображати навколишній світ за допомогою мислення; 3)послідовність, несуперечливість, обґрунтованість міркувань; 4)спеціальна навчальна дисципліна, яка протягом багатьох віків була обов’язковим елементом європейської системи освіти; 5)особлива наука, що вивчає мислення. Не дивлячись на тісний зв’язок, що існує між філософією та першими чотирма визначеннями, нас в першу чергу цікавить п’яте, оскільки саме воно засвідчує наявність логіки як науки.

Загальновідомо, що одними з основних кроків визначення специфіки будь-якої науки є виділення її об’єкта та предмета. Для логіки таким об’єктом є мислення. Але мислення вивчається не тільки логікою а й психологією, фізіологією вищої нервової діяльності, кібернетикою і т.д. Тому наступним має бути визначення особливостей вивчення логікою мислення. Такою особливістю, і окрім цього предметом логіки, буде те що вона зосереджує свою увагу на формі, способі, структурі мислення. Логіка досліджує спосіб отримання нового знання, не пов’язуючи форму знання з його конкретним змістом. Окрім цього суттєвою складовою предмета логіки є також закони мислення. Підсумовуючи все це отримуємо таке визначення: логіка це – філософська наука, яка вивчає форми та закони людського мислення

Вище сформоване визначення предмета та об’єкта логіки вказує нам на близькість останньої до філософії, а якщо точніше, то до однієї з основних її складових частин – гносеології. Саме згідно з основними гносеологічними положеннями пізнавальна діяльність протікає в двох нероздільних та взаємозалежних рівнях: чуттєвому та абстрактно-логічному. Чуттєвий рівень виражається через такі форми як відчуття, сприйняття та уявлення. При цьому під відчуттям мається на увазі відображення окремих властивостей предметів та явищ дійсності, які діють на наші органи чуття (колір, звук, запах, форма тощо). В свою чергу сприйняття це – форма чуттєвого пізнання, за допомогою якої отримують інформацію про предмети та явища навколишнього світу у їх цілісному вигляді (цілісний образ предмета). І на кінець уявленням називають таку форму чуттєвого пізнання, яка продукує інформацію про предмет у вигляді наочних образів (специфікою уявлення є необов’язковість присутності предмета пізнання; уявлення це робота пам’яті). Чуттєве пізнання надзвичайно важлива ступінь пізнавального процесу, його метою є фіксація досліджуваного предмету у його безпосередності та наявності. Але незважаючи на це даний рівень пізнавального процесу має ряд недоліків, основним з яких є брак диференціації одиничного і загального, суттєвого та несуттєвого, випадкового та закономірного. Без подолання цього є неможливим приріст, генезис та прогрес знання про предмет. Це є можливим тільки тоді коли ми перейдемо на інший рівень пізнавального процесу – абстрактно-логічний.

Перш ніж перейти до розгляду форм в яких протікає абстрактно-логічне пізнання зазначимо ряд його особливостей: 1)абстрактно-логічне мислення відображає дійсність в узагальнених образах (в предметах виділяється загальне та повторювальне); 2)мислення це – процес опосередкованого відображення дійсності; 3)абстрактно-логічне мислення нерозривно пов’язане з мовою; 4)мислення це – процес активного відображення дійсності. Абстрактно-логічне мислення існує в трьох формах: поняття, судження та умовивід.

Поняття це – така форма мислення в якій предмет або явище відображається шляхом переліку суттєвих ознак. Наприклад: квадрат це – прямокутник, у якого всі сторони рівні. При цьому під ознакою у логіці розуміється те, в чому предмети схожі один з одним або те, в чому вони відрізняються одне від одного. В свою чергу ознаки поділяються на суттєві та несуттєві, загальні та одиничні. Суттєвими ознаками є ознаки які невіддільні від предмету та виражають його внутрішню природу, його сутність. Несуттєві ознаки це ознаки, які можуть належати, але можуть і не належати предметові і які не пов’язані з його сутністю. Під загальними розуміють ознаки які належать кожному предмету цілого класу. Одиничні ознаки виражають своєрідну специфіку окремого предмету. Візьмемо ще один приклад: вода це – рідина, яка при +4 градусі за Цельсієм має найбільшу густість, при +100 за Цельсієм і при нормальному атмосферному тиску закипає, при зниженому тиску (як це буває на вершині високих гір) закипає при нижчій температурі, при 0 градуса замерзає. В даному прикладі усі перелічені ознаки є загальними та суттєвими, вони є необхідними для розуміння такого об’єкта вивчення як вода у фізичному контексті (для хіміка вода є речовина, в молекулі якої на два атоми водню припадає один атом кисню). Несуттєвими в даному випадку є, наприклад, колір води, ємкість, в якій вона знаходиться тощо. Також цілком можливим є варіант коли суттєвими та важливими є одиничні ознаки: Аристотель – великий давньогрецький філософ, засновник формальної логіки, автор робіт «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика», «Політика» та ін. Без цих перелічених індивідуальних та одиничних понять зрозуміти сутність, роль, місце та внесок Аристотеля у філософію було б вкрай важко. Важливим при вивченні поняття є розуміння що таке зміст та обсяг. Якщо під першим мається на увазі сукупність суттєвих ознак предмета, то під другим – сукупність предметів, яка мислиться в понятті. У вищенаведеному прикладі поняття «квадрат» прямокутність та рівність усіх сторін є змістом, а обсягом буде незлічена кількість різноманітних квадратів. Саме користуючись поняттями змісту та обсягу провадять поділ понять. За обсягом поняття діляться на: а)загальні (відображають ознаки певної множини предметів: «село», «місто», «людина»); б)одиничні (відображають або один єдиний предмет, або ознаки однієї множини предметів: «місто Київ», «найвища вершина світу», «український народ»); в)збірні (відображають ознаки певної сукупності однорідних предметів, що мисляться як одне ціле: «сузір’я», «футбольний клуб»); г)нульові (відображають ознаки неіснуючих, нереальних предметів, або предметів, які ще не вивчені наукою: «мавка», «абсолютний нуль»). Видами понять за змістом є: а)конкретні (відображають предмет у сукупності його ознак. Цим поняттям в дійсності відповідають певні окремі предмети: «людина», «студент»); б)абстрактні (відображають будь-яку ознаку предмета, що абстрагується, відокремлюється в думці від предмета і виступає як предмет мислення: «хоробрість», «відповідальність»).

Наступною формою абстрактно-логічного мислення є судження. Судження це – форма мислення, в якій стверджується або заперечується зв’язок між предметом та його ознакою, або відношення між предметами. Наприклад: І.Кант – засновник класичної німецької філософії. В даному прикладі стверджується зв’язок який існує між ознакою (бути засновником німецької класичної філософії) та предметом думки (І.Кант) Якщо у судженні відображається зв’язок, який існує в дійсності, або ж заперечується зв’язок, якого в дійсності не існує то судження вважається істинним (Демокріт – фундатор атомістичної концепції; Філософія не є експериментальною наукою). Якщо ж в судженні стверджується зв’язок, який в дійсності не існує, або заперечується зв’язок що є дійсним, то таке судження буде хибним (М.Кузанський є представником філософії позитивізму; Г.Гегель не є представником ідеалістичної філософії). Зв’язки та відношення в судженні виражаються через твердження та заперечення. Відповідно до цього судження поділяються на стверджувальні та заперечні. Важливим складовим елементом кожного судження є його структура, форма. Її послідовними компонентами є: 1)квантор (елемент кількісної характеристики судження, як правило виражається словами «всі», «деякі», «один», «частина» тощо); 2)суб’єкт (предмет думки); 3)зв’язка («є» - якщо судження стверджувальне; «не є» - якщо заперечне. При цьому існує багато суджень в яких зв’язка є відсутньою але такою, що мається на увазі); 4)предикат (ознака предмета думки). В такому прикладі як: Деякі філософи є агностиками квантор («деякі»), суб’єкт («філософи»), зв’язка («є») та предикат («агностики»). В залежності від кількості суб’єктів та предикатів, яких ще називають термінами, судження поділяються на прості та складні. Якщо в простих судженнях лише один суб’єкт та один предикат то в складних їх є декілька. Окрім цього прості судження поділяються на: атрибутивні (судження в яких стверджується, або заперечується наявність певної ознаки, атрибута: Б.Рассел – представник позитивістської філософської традиції); релятивні, або судження відношення (в яких стверджуються, або заперечуються існування різноманітних відношень між предметами: Англійська емпірична філософія Нового часу є пізнішою ніж філософія Відродження) та екзистенційні (судження цього виду стверджують, або заперечують існування певних предметів: Суб’єктивні ідеї є такими, що існують).

Останньою формою абстрактно-логічного мислення є умовивід. Умовивід це така форма мислення або логічна операція, за допомогою якої із одного або декількох відомих суджень виводиться нове судження. Наприклад: 1) Всі люди смертні; 2)Сократ – людина; 3)Отже, Сократ – смертний. Важливими складовими частинами кожного умовиводу є засновки та висновок. Засновками називаються раніше відомі судження, на підставі яких робиться висновок. Висновком називається нове судження, отримане в результаті співставлення засновків. У вищенаведеному прикладі засновками є перших два судження а висновком, відповідно третє Існує декілька варіантів поділу усієї множини умовиводів. Так за характером зв’язку між засновками та висновком умовиводи діляться на дедуктивні та індуктивні. За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні та правдоподібні (імовірні). За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані. Оскільки перший варіант є найбільш відомим і до того ж найбільше за інші пов’язаний з історією філософії (індукція та дедукція як одні з найхарактерніших ознак таких напрямків гносеологічно забарвленої новоєвропейської філософії як емпіризм та раціоналізм) то більш детально зупинимося саме на ньому. Отже, дедуктивний умовивід це такий умовивід в якому між засновками та висновком існує відношення наведення. Окрім цього важливою характеристикою також є те що в цьому виді умовиводу відбувається рух думки від загального до часткового. Приклад з Сократом є саме прикладом елементарного дедуктивного умовиводу, який класифікується як простий категоричний силогізм. В свою чергу індуктивний умовивід це такий умовивід в якому між засновками та висновком існує відношення наведення. Відповідно думка тут рухається від одиничного до загального. Приклад індуктивного умовиводу: 1)Кант стверджував, що процес пізнавальної діяльності людини обумовлений апріорними формами; 2)Касірер стверджував, що процес пізнавальної діяльності людини обумовлений апріорними формами; 3)Коген стверджував, що процес пізнавальної діяльності людини обумовлений апріорними формами; 4)Наторп стверджував, що процес пізнавальної діяльності людини обумовлений апріорними формами; 5)Усі хто стверджують, що процес пізнавальної діяльності людини обумовлений апріорними формами є представниками трансцендентальної традиції; 6)Отже, Кант, Касірер, Коген та Наторп є представниками трансцендентальної традиції.

Як вже згадувалося суттєвим елементом предмету логіки є закони мислення. Основних законів, які регулюють діяльність мислення, є чотири: закон тотожності, закон суперечності, закон виключення третього та закон достатньої підстави. Перш ніж перейти до розкриття змісту законів відмітимо ряд умов, які і роблять їх можливими: 1)мова повинна йти тільки про один предмет; 2)мова повинна йти тільки про одне відношення; 3)думка повинна бути обмеженою певним часом. Традиційно першим йде закон тотожності: кожна думка про окремий предмет чи його властивість, в межах певного міркування, повинна зберігати один і той самий зміст. Закон суперечності: два несумісні твердження про один і той самий предмет в одному й тому ж самому відношенні не можуть бути істинними одночасно. Закон виключення третього: два суперечливі твердження про один і той самий предмет в одному й тому ж самому відношенні одночасно істинними бути не можуть. І нарешті закон достатньої підстави: будь-яка істинна думка повинна мати достатню підставу.

Вище неодноразово підкреслювався зв’язок який існує між філософією та логікою, короткий огляд основних історичних етапів розвитку логічного знання може слугувати ще одним аргументом на користь цього. Як правило всю історію логіки поділяють на дві частини: традиційна (з IV ст. до н.е. до сер. XIX ст.) та сучасна (з середини XIX ст. по теперішній час). Свій початок традиційна логіка бере у староіндійській філософській традиції. Саме представники шкіл ньяя та вайшешика першими започаткували традицію розгляду логічної проблематики (правила, норми ведення дискусії; розробка теорії умовиводу). Наступний період припадає на древньогрецьку філософію. Саме такі її представники як: Демокріт (індукція, гіпотеза, аналогія), Парменід (перші спроби визначення закону тотожності), Сократ (індукція як «наведення» та дефініція як «визначення поняття»), софісти (проблеми співвідношення мови та мислення) були безпосередньо причетними до розвитку та примноження логічного знання. Звісно ж окремо слід сказати про Аристотеля – «батька формальної логіки». Відомий філософ удостоєний такого звання тому що на відміну від своїх попередників, у яких логічна проблематика часто була або ж в зародковому, латентному стані, або ж вплетеною в контекст філософії, риторики, граматики, Аристотель у систематичній формі заснував нову науку. Проблеми та питання, які розроблялися Стагирітом це насамперед: теорія силогізму, проблеми логічних помилок, формування законів мислення і т.д. Безперечно важливим етапом розвитку логіки був період середньовічної філософії. Активними дослідженнями в цей час займалися такі філософи як: Росцелін, Абеляр, Михайло Псьол, Раймун Лулій, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін. Основне коло проблем: розробка арістотелівської логіки, проблеми семантики, природа логічного слідування, проблема супозицій. Новий час – період суттєвих змін як в проблематиці так і в підходах. Насамперед треба згадати Ф. Бекона, який будучи незадоволеним тим що попередня логіка була повністю сконцентрованою на дедукції, яка за словами філософа, може стати у нагоді лише у мистецтві суперечки. Саме англійський філософ переакцентовує логіку на індукцію. Остання, на його думку, має безпосереднє відношення до реального пізнавального процесу. Новоєвропейська філософія це також час появи логічних концепцій Г. Лейбніца (закон достатньої підстави, символи для позначення постійних) та Р. Декарта (автор таких важливих понять як «змінна величина» та «функція») філософів, які по суті є поряд з Г. Фреге (проблеми логічної семантики, аксіоматична побудова числення висловлювань) є фундаторами сучасної логіки. Сучасна логіка в свою чергу поділяється на класичну та некласичну. І, як влучно замітив, відомий математик П.С.Порецький за предметом це все ще логіка, але за методом математика. Саме зважаючи на це, все ще зберігаючи тісний зв’язок з філософією, сучасна логіка поступово стає областю знання міждисциплінарного характеру.

Контрольні питання:

1)Дайте визначення логіки як науки (що є об’єктом та предметом її вивчення).

2)Яким чином пов’язані логіка та філософія

3)Специфіка поняття як форми мислення.

4)Що таке судження

5)Умовивід як форма мислення

6)Дати визначення основним законам формальної логіки

7)Якими є основні етапи формування логічного знання

Теми рефератів:

1)Розвиток логічного знання у філософських системах Стародавньої Індії

2)Аристотель як засновник формальної логіки

3)Особливості розвитку логіки у філософії Нового часу

4)Поняття: історія осмислення форми мислення

5)Роль та значення індуктивного умовиводу в розвитку науки

6)Закони формальної логіки як відображення об’єктивних закономірностей

7)Р.Бекон як реформатор логічної традиції