Філософські ідеї в духовній культурі xіv-XV cт.

Становище українських земель було дуже складним. В результаті спус­тошливої ординської навали 40-х pp. ХІІІ ст. Київська земля, Волинь, Поділ­ля були інтегровані у Велике Литовське князівство. Галицько-Волинське кня­зівство, знекровлене героїчною боротьбою з татарськими завойовниками та угорськими феодалами, у другій пол. XIV ст. опинилося під владою королів­ської Польщі. Усе це негативно позначилося на розвиткові духовної культури наших предків, але не могло загальмувати культурної консолідації українсь­кого народу.

У XIII - першій пол. XIV ст. в українській культурі продовжувалися традиції Київської Русі. Серед сторонніх джерел використовувалися голов­ним чином болгарські та візантійські культурні зразки. На нашому фунті продовжує розвиватися агіографічна ("житійна") література, перекладаються твори отців церкви (Іоан Дамаскін, Григорій Богослов, Василій Кесарійський, Григорій Ниський та ін.). Поширюється південнослов'янська апокрифічна література.

У другій половині XIV ст. на Україну проникає пізньовізантійський ісихазм – релігійно-філософське вчення богословів Григорія Синаїта та Григорія Палами. Ісихазм охоплював різні соціальні, політичні й філософські ідеї. Де­якими освіченими представниками тогочасної України засвоювався таким чином неоплатонізм – переважно у визнанні еманації (витікання) матеріаль­ного світу з духовного першопочатку. Це, зокрема, черпають наші мислителі із творів теоретика неоплатонізму Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Його твори після перекладу на церковнослов'янську мову (1371) одразу ж стають актив­ним чинником розвитку в Україні духовної культури.

У другій половині XV ст. сталися відчутні зрушення в економічному житті, внаслідок чого зростає роль міст Києва, Львова, Дрогобича, Луцька, Кам'янця-Подільського, Перемишля та ін., що стають центрами господарсь­кого і культурного життя. Специфічною їх ознакою був багатонаціональний склад населення. Крім українців, тут проживали євреї, поляки, німці, вірме­ни, італійці. Це сприяло тому, що українські міста практично завжди були відкритими для проникнення різних культурно-ідеологічних віянь часу.

Усе це, а також піднесення національно-культурного руху в Україні, сприяло зростанню духовності народу. Філософська думка цього періоду розвивається за такими напрямками. Передусім, формується інтерес до до­слідження історичної свідомості. Це знайшло своє відображення в літописан­ні, а також у житійних творах. Продовжуючи і розвиваючи історіософські традиції попереднього періоду, літописи XIІІ-XV ст. внаслідок історичних катаклізмів сповнені ідей провіденціалізму, есхатології, песимізму та катаст­рофізму.

По-друге, засвідчені певні світоглядні зрушення в колективній народній творчості. Пам'ятки народної епічної творчості (билини, історичні пісні й думи, казки) проголошували віру в людину, закликали до боротьби за пере­могу народних ідеалів, протистоячи, тим самим, ідеям феодально-церковної ідеології про нікчемність людського буття. Саме під впливом "народного світогляду" у тлумаченнях патристичних творів цього періоду підкреслюєть­ся кілька основних принципів поведінки – совість, справедливість, любов, праця. Головна думка цих тлумачень полягає в тому, що етичний ідеал можна реалізувати в цьому світі. Людина проголошується вільною у визначенні своєї мети, вибору долі і поведінки.

Й нарешті, саме в цей час на Україну проникають ідеї єресей і вільно­думства. Це було наслідком відповідних змін, що відображали реальні проце­си в матеріальному житті суспільства того часу. Частково нагадують про себе дохристиянські звичаї – поклоніння землі, моління просто неба. Формується досить багата апокрифічна література, яку згодом зібрав, прокоментував і опублікував Іван Франко. Проникали єретичні ідеї і від південних слов'ян (наприклад, богомільство з Болгарії). Поволі поширюються ідеї антитринітаріїв. Знаходить ґрунт і вчення російського єретика Феодосія Косого, який, рятуючись втечею за свої переконання, здобув притулок в українських зем­лях, зокрема в маєтку князів Шпанівських. Усі ці раціоналістично-єретичні вчення розчищали ґрунт для своєрідної реформаційної ідеології, про що йти­меться далі.

Протягом XVI - першої половини XVII ст. на Україні поширюю­ться гуманістичні і реформаційні ідеї, які становлять ідеологію передбуржуазних рухів. В числі найвидатніших вітчизняних гуманістів були: Павло Русин із Кросна (помер в 1517 p.), Юрій Дрогобич (1450 - 1492), Лукаш з Нового Міста біля Самбора (помер в 1542 p.), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 - 1566), Шимон Шимонович (1558 - 1629) та ін. Їх діяльність сприяла виробленню нового світогляду пройнятого критицизмом, раціоналізмом, світськістю. В своїх по­шуках ідей вони зверталися до неспотворених середньовічними інтерпрета­торами античних творів з найрізноманітнішої тематики й використовували це в боротьбі проти схоластики та догматики.

Славну сторінку в національно-культурне відродження України вписав Острозький літературно-освітній центр, з діяльністю якого пов'язане станов­лення нового етапу української духовності. Центр у Острозі був заснований князем Костянтином Костянтиновичем Острозьким у 1576 р. і проіснував до 1636 р. Ідейні принципи і життєву позицію цього центру визначала по суті реформаційна ідеологія. Але вона мала свою специфіку: це був протест проти католицизму з позицій православ’я. У творах острозьких книжників знахо­димо чимало ідей, співзвучних з ідеями західної Реформації, зокрема, осуд авторитаризму церкви, ієрархії, неприйняття схоластики, апеляція до розуму в тлумаченні Біблії. Основу острозького культурно-освітнього центру становили колегія, що була спробою створення першого в Україні навчального закладу вищого типу, друкарня і літературний гурток. Видними діячами цього центру були Герасим Смотрицький, його син Максим (в чернецтві Мелетій), Даміан Наливайко (брат Северина), Христофор Філалет, Клірик Острозький, Андрій Римша, Василь Суразький та ін. Велику роль в діяльності центру відіграв першодрукар Іван Федоров, під керівництвом якого в Острозькій та Дерманській друкарнях вийшло багато видань, й серед них знаменита Острозька Біблія (1581 р.).

Києво-Могилянська академія була заснована 1632 р. в результаті об'єднання шкіл Київського братства і гімназії при Києво-Печерській лаврі. Академія стала першим вищим навчальним закладом на території східних і південних слов'ян. Її професори значною мірою спиралися на ідейні позиції братств та Острозького літературно-освітнього центру. В їх лекційних курсах розроблялася ідеологія національно-визвольної боротьби, містилися рефор­маційні ідеї, переосмислені в контексті вітчизняної духовної культури. На вітчизняному ґрунті утворюються цілісні філософські концепції. За порівняно короткий період філософія змушена була пройти тут усі етапи, які західноєвропейська філософія пройшла протя­гом багатьох віків. У філософських курсах цього періоду спостерігається поглиблення критики автори­таризму, властивого середньовічній схоластиці, та наповнення логіки гносеологічним змістом. Акцентується увага на ролі відчуттів, розуму й мови у пі­знанні, на значущості практичного використання знання про людину, спосте­рігаються спроби повернення до осягнення її сутнісних сил, що були обож­нені та абстраговані в добу середньовіччя. У гносеології поступово утверджу­ється примат спостереження, дослідного знання. Пробуджується інтерес до математики та застосування останньої до пояснення природних феноменів, до раціоналістичної та експериментальної методології. Проглядається праг­нення підтримати натуралістичні погляди, згідно з якими природа як така повинна бути самостійним предметом наукових досліджень.

З другої половини XVІІІ ст. більшість діячів академії почала усвідомлю­вати необхідність її реорганізації у світський навчальний заклад, де б студен­ти могли отримати належні гуманітарні й технічні знання. За майже двохсотлітню свою історію в стінах академії працювали багато вітчиз­няних філософів – Інокентій Гізель, Йосип Кононович-Горбацький, Стефан Яворський, Мануїл Козачинський, Феофан Прокопович, Йоасаф Кроковський, Георгій Кониський, Лазар Баранович та багато ін.

Філософські курси, прочитані у Києво-Могилянській академії, а також написані її вченими твори, мали вирішальне значення для розвитку вітчизня­ної духовної культури протягом XVII і майже всього XVІІІ ст. Ідеї й концепції, висловлені ними, руйнували усталені системи середньовічного світогля­ду. Вони зробили великий вклад у створення вітчизняної наукової традиції й бази, на яких змогли розбиратися філософія Просвітництва та дослідне при­родознавство. Кращі традиції Києво-Могилянської академії згодом були про­довжені в Київському університеті, який було відкрито в 1834 р.