1.Особливості філософського підходу до проблеми цінностей

З філософськими проблемами людини, суспільства, культури безпосередньо пов’язана проблема цінностей. В аксіологічних ( аксіологія – грецьк., розділ філософії, що вивчає цінності) категоріях цінності, оцінка, цінності орієнтації і т.д. втілюються у творчий потенціал культури певного суспільства. В них акумулюються уявлення людей про значущість найрізноманітніших явищ дійсності. Поняття «цінність» дуже близьке за змістом до таких понять, як «потреба», «інтерес», «благо», «корисність» і т.п., але не зводиться до них. Річ у тому, що цінність передбачає наявність певного суб’єкта, нехай навіть потенціального. Цінність характеризує певні об’єктивні явища чи їх властивості, ознаки, значущі для людей. Так, цінністю може бути і технічний винахід в тому випадку, коли він поліпшує, а не губить життя людей. Цінністю є людина для іншої людини, сім’я, нація. Об’єктивно найвищою цінністю є – в силу своєї унікальності – людське життя, хоч в історії цивілізації усвідомлення цього не завжди носило загального характеру.

Ціннісні відносини формуються в процесі людської діяльності, яка носить суспільний характер. Її результати об’єктивуються, опредмечуються, набувають здатність стати надбанням не лише своїх творців, але й інших людей, можуть включитися в культуру всього суспільства, що простежується в оволодінні людьми знаряддями праці, засобами зв’язку, побутовими приладами, духовною спадщиною, закріпленою у традиціях, у творах мистецтва, в моральних нормах і т.д. Але не всі результати й не будь-якої людської діяльності стають елементами культури, а лише ті, що є соціально значущими, відповідають суспільним потребам та інтересам людей. До того ж не лише речі, але й ідеї, відносини, способи діяльності і т.д. виступають цінностями. Ми цінуємо й матеріальні блага, й доброту людських вчинків, і справедливість людських законів, й красу світу, й велич розуму, й повноту почуттів й багато-багато іншого. Можна сказати, що цінність – це об’єктивна значущість багатоманітних компонентів діяльності, зміст яких визначається потребами й інтересами суспільних об’єктів. Соціальна роль цінностей полягає в тому, що через їх засвоєння людина соціалізується, тобто набуває соціальний досвід, соціальну інформацію, прилучається до культури. Діючи в рамках культури, об’єкт створює нові цінності чи зберігає старі, що в свою чергу впливає на подальший розвиток культури. Цінність вчинків, думок, речей, які належать даному історичному періоду, полягає в тому, наскільки велика їх роль у самовдосконаленні суб’єктів.

Оцінка того чи іншого явища, речі, предмету тощо має суперечливий характер. З одного боку, вона є невід’ємним компонентом свідомості й тому залежить від суб’єкта; з іншого боку, оцінка пов’язана безпосередньо з цінністю, тобто з об’єктивною діяльністю. Отже, розглядаючи структуру оцінки, можна виділити дві грані:

1. Фіксацію деяких об’єктивних характеристик предметів, властивостей, процесів і т.д.

2. Ставлення суб’єкту до об’єкту – схвалення чи осуд, прихильність чи неприхильність і т.д.

Якщо першою стороною оцінка тяжіє до знань, то другою – до норми. Норма це загальновизнане правило, яке спрямовує і контролює діяльність людини, її поведінку у відповідності до інтересів і цінностей суспільства чи окремих груп людей. Норма виступає як вимога, що приписує чи забороняє певні дії, виходячи із існуючих у суспільстві уявлень про належність.

Та все ж, будучи внутрішньосуперечливою, оцінка виконує важливі функції:

1. вона є специфічним моментом пізнання, отже виконує гносеологічну функцію;

2. вона виражає спрямованість пізнання на використання знань у практиці, тобто формує орієнтацію на практичну діяльність (активізуюча функція);

3. вона передбачає вибір, віддання суб’єктом переваги якимсь об’єктам, їх ознакам, властивостям (варіативна функція);

4. оцінка є необхідною умовою формування й саморозвитку суб’єкта, оскільки завжди пов’язана із з’ясуванням значущості для нього навколишнього світу (світоглядна функція)

Слід мати на увазі, що оцінка – визначення значимості для людини чогось в значній мірі визначається:

а) працею вкладеною в створення (чим більше праці вкладено в створення – тим більше ціниться її результат).

б) потребами людей в співвідношенні з можливістю їх задоволення.

Цінності можна класифікувати, головним чином, за: а) особливостями суб’єкту;б)суб’єктом ціннісного відношення.

У першій підгрупі ми виділяємо цінності матеріальні і духовні. До матеріальних відносимо не тільки речі, створені людиною, але й цінності природи, які первісно визначили можливість матеріально-перетворюючої діяльності людини і нині впливають на специфіку її буття. Свою особливу значимість мають і духовні цінності, бо знову ж таки відіграють важливу роль в людському бутті.

В числі тих цінностей на які орієнтується людина чи суспільство ми маємо справу як з традиційними цінностями (створеними попередніми поколіннями, але не втратившими своєї значимості ще і в наш час), та нігілістичними цінностями (створеними нинішнім поколінням, які прийшли на зміну попереднім цінностям: новітні знаряддя праці, елементи техніки чи технології, системи знань, норми правил поведінки тощо)

В системі цінностей виходячи зі специфіки об’єктів можемо виявити наявність:

• природних(екологічних) цінностей;

• політичних цінностей;

• правових цінностей;

• етичних і естетичних цінностей;

• релігійних цінностей;

• економічних цінностей;

• цінностей сфери науки, техніки, технологій;

• історичні цінності і т.д.

Всі вони мають свою соціально-історичну детермінованість. Особливості (індивідуальні) цінності можуть бути як суто індивідуальними, так і особистісним переломленням більш загальних інтересів. Кожна людина «занурена» у власну систему цінностей, яка відрізняється від цінностей інших людей. Те, які саме цінності переважають в індивіда, залежить від ступеня розвитку особи. Групові цінності на зводяться до суми цінностей індивіда, що входять у дану групу ( сім’я, трудовий колектив, клас, народність, нація, тощо). Корінний інтерес групи, як правило, полягає в збереженні її становища чи в його зміні. Соціально значущими виступають ті цінності, які сприяють реалізації цього інтересу. І якщо цінності індивіда заважають досягненню цього,вони приносяться в жертву інтересам групи. Хоч у принципі групові й особисті інтереси можуть співпадати в своїй основі. Так відбувається, коли людина засвоїла цінності групи як свої власні, не відокремила себе від інтересів спільності. Домінуючу роль по відношенню до цих двох перших груп відіграють і так звані суспільні цінності.

Загальнолюдські цінності виростають із індивідуальних, групових і суспільних. Вони синтезують і акумулюють в собі все найкраще, все найбільш прогресивніше. Необхідність наявностей таких цінностей визначається специфікою, проблемністю та суперечливістю цивілізаційного розвитку.

Ставлення суб’єкта до умов свого буття, в якому виявляється результат вільного оціночного вибору соціально значущих предметів, відносять до ціннісних орієнтацій. Характер орієнтації визначається як типом цінності, так і способом поведінки суб’єкта. Так, перевага, що віддається суто індивідуальним цінностям, свідчить про егоїстичний тип орієнтації. Вибір у ролі мети цінностей інших людей (групи, суспільства, людства) характеризує колективістську або альтруїстичну орієнтацію.

Формування цінних орієнтацій, поза всяким сумнівом, є прерогативою цілеспрямованого формування особи, в т.ч. її навчання й виховання. Але при цьому треба пам’ятати, що для формування цінних орієнтацій не досить одержати лише одні знання: суб’єкт повинен усвідомити їх людську значущість. Крім того, потрібен тут і розвиток емоцій сфери людини, та раціональної та емоціональної ще недостатньо. Вони є лише передумовою встановлення ціннісної орієнтації. Вона актуалізується, закріплюється й розвивається лише в процесі активної діяльності людини. Це означає, що треба створювати відповідні умови, засоби для здійснення різних видів діяльності, в процесі якої люди стикаються з існуючими в суспільстві цінностями, стають перед проблемою вибору, віддають перевагу одним над іншими. Крім того, в процесі діяльності завжди виникають нові цінності, а отже, відбувається формування відповідним чином спрямованої ціннісної орієнтації.

Як уже вказувалося, найвищою цінністю гуманного, демократичного суспільства є вільна людина, яка має можливості для реалізації своїх здібностей. Її формування означає таке розв’язання протиріччя між індивідуумом і суспільством, коли особисті інтереси не підпорядковуються інтересам суспільним і навіть не зливаються, а діалектично взаємодіють: інтереси людини становлять об’єктивну цінність для суспільства, а суспільні інтереси є значимими для кожного індивідуума. Об’єднавчим фактором при цьому виступає соціально й індивідуально значуща праця як розвиток творчих здібностей людини.

Аналізуючи систему цінностей на які орієнтується ЛЮДИНА слід відзначити, що ця система постійно оновлюється, що вказує на «нерівноцінність» її складових або ж не наявність певної підпорядкованості одних цінностей іншим. Але всі цінності є істотним надбанням людей і вони є завжди присутніми в їх свідомості. Але в системі цінностей існують і ті, які уникають певної підпорядкованості, є взаємодоповнюючими і такими, які в найбільшій мірі визначають буттєвість людини, оскільки є базовими, основоположними. До їх числа ми визначаємо наступні:

благо

життя здоров’я

свобода співпричетність

істина правда

добро святість

творчість традиція

краса користь

мудрість

Смисловим стержнем в цій системі виступає вісь благо – мудрість, де благо, виступає як межа, рубіж людських устремліннь, а кожне з решти цінностей як деяке конкретне втілення блага. Мудрість же виступає як результат достотного освоєння всіх життєвих цінностей, та основа повноти їх реалізації в рамках людського буття.

Так життя являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя є безумовною своєрідністю буття, є благом для кожної людини. Здоров’я ж це життя в його вільному здійсненні, вільних від істотних перешкод і негативних можливостей. Воно виступає основою для забезпечення життя. Те, як людина відноситься до засад збереження свого здоров’я свідчить про ступінь прояву нею мудрості.

Життя сполучене зі свободою, яка витлумачується як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Але людина реалізує своє буття на основі своєї співпричетності до всього того, що відбувається навкруги неї. Тільки мудрістні засади людини можуть слугувати основою самообмеження її дій в рамках існуючих свобод, спрямовуючи тим самим можливості компромісних вирішень, стосунків між суб’єктами.

Істина виступає як адекватне відображення людиною об’єктів оточуючого світу. Оскільки в його освоєнні людина опирається на знання, – істина є узагальненням каноном смислотворення скрізь, де людина реалізує свої пізнавальні зусилля. Це правильна позиція щодо пізнання пізнаваного. Правда являє собою істину в її соціально історичному бутті. Правда це істина у поєднанні зі справедливістю

В житті людини цінності виконують ряд важливих функцій:

• Перш за все це функція трансляції людського досвіду знань, опредмечених результатів людської діяльності. Істинно завдячуючи цьому формується пласт так званих традиційних цінностей;

• Функція здійснення, утримання і закріплення смислів. Людська діяльність перш за все скерована на створення нового, цінного. Звідси створення людиною нового, значимого є універсальним способом вияву;

• Орієнтаційна функція. Покладаючись на цінності, як життєві орієнтири людина отримує здатність структурувати реальність за критерієм її значущості для себе. Втрата об’єктів ціннісних орієнтацій, неможливість або неспроможність людини переорієнтуватись на інші цінності іноді навіть може призвести її до самогубства.

До числа цих функцій можна віднести ще такі як: соціокультурна, оскільки цінності являють собою «поле взаємності», ґрунт для приєднання індивідуальних людських світів, нормативна, виховна, регулятивна, тощо.

Не слід забувати і про те, що саме цінності становлять смисловий каркас людської культури в цілому: