logo search
Філософія (книга)

Теми рефератів

  1. Філософське моделювання аксіологічних проблем.

  2. Проблема ціннісного виміру людства в умовах глобалізації.

  3. Життя як цінність.

  4. Свобода як цінність.

  5. Цінність як смислове ядро життєдіяльності .

  6. Моральні цінності в сучасному світі.

  7. Ціннісно-духовні орієнтири сучасної культури.

  8. Особливості ціннісних орієнтацій в східній і західній культурі: порівняльний аналіз.

  9. Дегуманізація людини в сучасному суспільстві і масова культура.

  10. Проблеми і суперечності сучасного цивілізаційного процесу.

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Ключові слова:

релігієзнавство, релігія, релігійна свідомість, моно- і політеїзм, віра, нірвана, Трипітака, карма, сансара, символ віри, таїнства, Коран, джихад, Мекка.

ПЛАН

  1. Предмет та мета дисципліни «релігієзнавство».

  2. Поняття «релігія», та її соціальні функції.

  3. Основні релігієзнавчі концепції.

  4. Ранні і пізні національні релігії.

  5. Характеристика світових релігій.

1. Релігієзнавство становить цілісну систему філософських, психологічних, соціологічних та історичних знань про релігію, її виникнення, розвиток та соціальні функції, про побудову релігійного комплексу, сутність релігії як одного з проявів людської духовності. Багатоплановість релігієзнавчої проблематики зумовлює появу двох важливих напрямків дослідження релігії – теоретичного та історичного.

Філософський, соціологічний і психологічний аспекти вивчення релігії становлять теоретичний напрямок, головним у якому виступає філософія релігії, оскільки розкриває онтологію та гносеологію релігії. Основними проблемами філософського вивчення релігії є питання про її сутність, гносеологічну природу релігійної свідомості, її структуру та особливості змісту.

Цілісну систему наукового осмислення релігійного феномена допомагає скласти історичне вивчення релігії. Зокрема, історичне релігієзнавство досліджує історію виникнення і розвитку релігій в усій повноті їхніх історичних зв’язків.

Релігієзнавство як самостійна дисципліна недавно з’явилася в учбових планах ВУЗів. Його мета: підвищити рівень гуманітарної освіти, особливого морального виховання молоді через розкриття історії і сутності релігії. Релігієзнавство допомагає краще зрозуміти духовний світ релігійної і нерелігійної людини. Необхідно мати на увазі те, що більшість сучасного населення світу – віруючі. Для них релігія не просто сукупність уявлень про світ, і не просто світогляд. Це й конкретна моральна програма, і певний вид повсякденної діяльності, душевного стану, почуттів та роздумів. Релігія тісно пов’язана з правом і потребує знань конституційно-правових принципів свободи совісті, вміння практичного вирішення питань, направлених на надання державою гарантій рівноправності громадян, незалежно від їхнього ставлення до релігії. Релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Знання про релігію – це також своєрідний засіб здобуття свободи власного духу. З допомогою релігієзнавства людина усвідомлює своє «я», набуває інтелектуальної розкутості. Воно дає такі відомості, які не дає і не може дати в такому обсязі жодна інша галузь знань.

Академічне релігієзнавство є відкритим. Воно виходить за межі традиційних релігійних комплексів, аналізує прояви неорелігій, з’ясовує їх сутність. Вивчення релігійних явищ сучасним релігієзнавством характеризує системність, враховуючи те, що релігія – складний духовно-практичний феномен, кожний з елементів його внутрішньої і зовнішньої структури не має залишатися поза увагою дослідження.

2. Об’єктом дослідження релігієзнавства є релігія – складне явище духовного життя суспільства, яке виникло в непростих умовах становлення людства.

Термін «релігія» латинського походження, в перекладі він означає святість, святиня, благочестя. Більш сучасне розуміння даного поняття тлумачиться як зв’язок.

Релігія – своєрідне осмислення, упорядкування повсякденності, що має давню історичну традицію. Вона пропонує людям певне пояснення виникнення світу, суспільства, людини, а зрештою, – всього живого і не живого. Для цього релігія і обстоює певну систему духовних авторитетів, правил, і законів буття, вчить людей бачити світ у єдності, чуттєво його освоювати, виходячи насамперед із факту реальності існування надприродного. Релігійна віра в надприродне характеризується певними особливостями. По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про надприродне, а віру в реальне існування надприродного. По-друге, релігійна віра обов’язково передбачає емоційне відношення до надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні особливих двобічних відносин між ним і людиною. Віруючий переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, а й може вплинути на його долю, життя, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу, може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення. Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального процесу, а також емоційного відношення людей до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності складає джерело і корені релігії.

Досліджуючи феномен релігії слід звернути увагу на такі поняття як політеїзм та монотеїзм.

У період переходу до класового суспільства формуються племенні релігії, в яких відіграють головну роль культ племінного вождя та культ духу предків. Виникає політеїзм (багатобожжя) як ідеологічне відображення створення родоплемінних союзів. У політеїстичних релігіях виникає пантеон богів, уособлюючи різноманітні явища природи і види людської діяльності, різні сторони суспільного, духовного і особистого життя людей. Класичним взірцем багатобожжя є давньогрецька релігія.

Монотеїзм – релігія єдинобожжя. Виник внаслідок утворення централізованих рабовласницьких держав. Держава з єдиним царем потребувала і релігії з єдиним Богом, який уособлював би та підтверджував би дії єдиного правителя.

Суттєвим елементом релігії є емоційне ставлення віруючих до створених їхньою уявою надприродних сил.

Розкриваючи функції релігії та її роль у житті суспільства, підкреслимо, що одним з важливих питань є вивчення її соціального змісту.

Головною соціальною функцією є ілюзорно-компенсаторна. Для віруючого релігія – насамперед компенсація усіх негативних проявів його земного життя. У свідомості віруючого відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин ідеального (райського) життя, де панують рівність і, найголовніше, свобода.

Однією з найважливіших функцій релігії – світоглядна. Релігія намагається створити власну картину світу, власні соціально-гноселогічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і призначення людини в цьому світі.

Релігія також виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріпленні віри у надприродне.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців.

Необхідно сказати й про комунікативну функцію, яка полягає в підтримуванні зв’язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій.

3. У сучасному суспільстві існує різномаїття релігієзнавчих концепцій, найпоширенішими з яких можна вважати об'єктивно- і суб’єктивно-ідеалістичні, матеріалістичну, а також натуралістичну й соціологічну.

Вихідним принципом об’єктивно-ідеалістичної концепції при поясненні релігії, є визнання існування надістотного джерела: Бога, «абсолюта», «трансцендентного», «світового духу». На ґрунті визнання надістотного і надприродного джерела теологи і ідеалісти зводять питання про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. В обґрунтуванні буття Бога характерні дві тенденції – раціоналістична і ірраціоналістична.

До першої належить неотомізм (назва походить від імені середньовічного філософа Томи Аквінського), який трактує світ як «реальне створіння Бога», його необхідно прийняти відповідно до властивих йому внутрішніх законів. Наука – нижчий рівень знань, релігія – вищий. Наука охоплює лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.

Ірраціоналістичне обґрунтування віри у Бога представлено протестантською школою, що нерідко називають «діалектичною теологією». Значним представником цієї школи був Карл Барт, який на противагу вченню томізму, доводив, що існування Бога не можна довести за допомогою розуму, а пізнати його можна лише через одкровення.

Початок суб’єктивістської традиції у теології пов’язується з вченням Фрідріха Шлейєрмахера, який розглядав релігію індивідуально-психологічний феномен, як певний стан людської свідомості, та людських переживань.

Маркситська релігієзнавча концепція доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях – це не лише незнання законів природи, а є відображенням певних соціальних умов життєдіяльності людини. Реальні сили, які панують над ними, відображаються в релігійній свідомості у деформованому вигляді і виступають як сили неземні, понадприродні.

Згідно натуралістичною концепцією релігія породжується внутрішніми потребами людського організму, його фізіологічними процесами. Один з варіантів натуралістичного пояснення створив Зігмунд Фройд, лікар-психіатр, у праці «Тотем і табу».Він спробував застосувати до тлумачення суспільних явищ, в тому числі і релігії, свій психоаналітичний метод лікування нервових і психічних хвороб. Фройд стверджував, що ці хвороби мають корені звичайно в придушених з дитинства сексуальних прагненнях. Ці ж придушені прагнення бачив він і в образах релігійної фантазії відсталих народів: розглядав їх як еротичні символи. За Фройдом, релігійні уявлення – це ілюзії, що випливають з бажань людини. Релігія розглядається як загальнолюдський невроз.

Спробу підійти до релігії як до явища суспільного життя було зроблено соціологічною школою Еміля Дюркгейма. Ще 90-х роках 19 століття Дюркгейм у своїх книгах доводив, що суспільство, це особлива реальність, яка має свої закони. Релігія, за Дюркгеймом, явище соціальної психології, де діють колективні уявлення, відмінні від уявлень, які породжені індивідуальним досвідом людини.

4. Ранні національні релігії – це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносимо усі релігії, які в літературі позначаємо префіксом «старо», або «давньо»: давньоєгипетська, давньоперсидська, давньоримська тощо.

Зауважимо деякі риси ранніх національних релігій:

а) Відсторонення від офіційного культу низів суспільства.

б) Порівняна маложивучість.

в) Суворий політеїзм.

г) Зародження вчення про посмертну віддяку.

д) Обов’язковість і складність жертвоприношень.

Історичним ґрунтом виникнення пізніх національних релігій була криза суспільних порядків, за якою виникла потреба використати релігії в ролі засобів втіхи і втихомирення найбільш пригніченої частини суспільства. В більшості випадків суть цієї кризи виявилася у розкладі рабовласницького ладу і переході до феодальних суспільних відносин. До них можемо віднести: конфуціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм, зороастризм, індуїзм.

Розглянемо характерні риси пізніх національних релігій:

а) Великі масштаби впливу.

б) Довга живучість.

в) Єдність політеїзму і монотеїзму.

г) Спрощення жертвоприношень.

д) Розвиненість вчення про загробні відплати.

5. Поворотним пунктом в історії релігії стало виникнення світових релігій: буддизму, християнства та ісламу. Головною особливістю світових релігій є їхній космополітизм. Світові релігії звернені до всіх народів незалежно від національності. Космополітичний характер буддизму, християнства, ісламу сприяв їхньому поширенню по всій Земній кулі.

Кожній світовій релігії притаманні особливі, не характерні для інших релігій, ознаки та риси. Ці властивості, специфічні риси богослови видають за докази переваг, «боговстановленості» тієї чи іншої, однак єдиноістинної релігії.

Буддизм — найдавніша світова релігія, що виникла в Індії у VI ст. до н. є. На початку І тис. н. є. буддизм поширився по всій території Азіатського материка, і наприкінці тисячоліття він уже розпросторився від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Далі буддизм поступово розчинявся у національних культурах, витіснявся ісламом і християнством. З XV ст. у степових народів складається буддистська церква — ламаїзм. У XIX ст. європейські сходознавці «відкрили» існування буддистської літератури, після чого інтерес до буддизму почав швидко зростати, з'явилися численні буддологічні школи в країнах Європи, Росії та США. Наприкінці XIX ст. починається піднесення національно-визвольного руху в країнах Азії, що привело до відродження традиційних східних релігій, у тому числі буддизму. Російський індолог І. П. Минаєв зазначав, що відродження буддизму розпочалося тоді, коли ченці довідалися про вивчення священних буддійських текстів у Європі, про інтерес європейської демократичної громадськості до вчення Будди. Це спонукало їх вступити в полеміку з християнськими місіонерами, а успіхи буддійських ченців у диспутах прискорили процес ідеологізації вчення Будди і політизації буддійської громади — сангхи.

До 60-х років XX ст. буддизм переживає своєрідний ренесанс здебільшого у країнах Азії, а буддійські громади, монастирі й центри виникли у багатьох країнах Європи, Америки та Австралії. Нині послідовників буддизму налічується близько 700 млн. чоловік.

Історичні джерела свідчать, що про буддизм людям нібито возвістив Шак'ямуні (пустельник з племені шак'їв) і відбулося це понад 2,5 тис. років тому в Індії. За переказами, після незліченних перероджень Будда (що означає на санскриті просвітлений вищим знанням, осінений істиною) з'явився на землю, щоб виконати свою рятівну місію, вказати людству шлях, який допоможе позбутися страждань. Для свого останнього переродження спаситель обрав подобу царевича Сиддхартхи, що належав до знатного роду Готама (звідси його родове ім'я Гаутама).

Прийнято вважати, що сутність буддизму, з'ясована Гаутамою в день великого прозріння, була чітко викладена Буддою у першій виголошеній ним проповіді. В ній стисло подано вчення про «чотири благородні істини». Істини проголошують, що:

1) життя є страждання;

2) причина всіх страждань — бажання;

3) страждання можна припинити позбавленням від бажань,

«погашенням» останніх;

4) слід вести доброчинне життя за законами «правильної

поведінки» і «правильного знання».

Перша з «чотирьох благородних істин» формулюється так: «У чому полягає благородна істина про страждання? Народження — страждання, розлад здоров'я — страждання, смерть — страждання, скорбота — стогнання, горе, нещастя і відчай — страждання, союз з нелюбом — страждання, розлука з коханим — страждання, неотримання пристрасного жаданого — страждання, коротко кажучи, п'ять категорій існування, в яких виявляється прив'язаність (до земного) — страждання».

Хоча страждання зумовлюються передусім чинниками біологічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (скорбота, відчай тощо), буддизм не обминає чинники іншого порядку. Будді, наприклад, приписують такі слова: «Государі, які правлять царствами, володіють скарбами і багатствами, з пожадливістю позирають один на одного, потураючи своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють так невтомно, пливучи в потоці непостійності, ваблені зажерливістю та плотським жаданням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?»

Важливо зазначити, що буддизм возводить страждання в абсолют, у провідну властивість суттєвого буття в усіх його виявах, робить страждання сутністю буття. Будь-яке життя, існування завжди, всюди, в будь-якому його прояві є обов'язково, безумовно і неминуче стражданням, злом. Такою постановкою питання буддизм відрізняється від більшості релігій, які передували йому й виникли після нього.

Християнство. Розглядаючи дану світову релігію важливим є констатація наявності особливих ознак.

I. Християнство стало вперше в історії космополітичною (світовою) та монотеїстичною релігією. Ще до виникнення християнства робилися спроби створення релігії монотеїстичної (Єгипет) чи світової (Індія), проте вони виявилися невдалими. Лише християнству судилося стати і світовою, і монотеїстичною релігією.

II. Християнство піднялося на щабель розвиненої релігії, нині воно продовжує бути ідеологічно найобґрунтованішою релігією.

Деякі найважливіші ідеологічні засади християнства — зокрема, догмат про існування Бога, потойбічне життя, наявність чудес, створення світу тощо — розроблені такою мірою ґрунтовно, що інші релігії лише запозичують у християнства усталені положення, обґрунтування й аргументи на користь релігії.

III. Християнство є найпоширенішою релігією світу. Під його впливом перебуває близько п'ятої частини населення Землі. Воно

є офіційною релігією в абсолютній більшості країн Європи, в Австралії та Новій Зеландії, в багатьох країнах Азії та Африки.

IV. Християнство і в минулі епохи, і в наш час затвердилось у найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Завдяки цьому воно адаптувалося до науково-технічного прогресу і сучасної культури, своєю історією показує іншим релігіям їхнє майбутнє. Впродовж двадцяти століть кращі уми християнства працювали на його ниві, обґрунтовували його віровчення, створили йому стійкий фундамент богословських концепцій.

Перші християнські громади виникли в 60-х роках І ст. до н. є. на території Римської імперії, про що незаперечно свідчать історичні документи. Серед них — визнана за священну книга «Апокаліпсис» (68—69 pp.), яка ввійшла до складу біблійних книг під назвою «Одкровення св. Іоанна Богослова». Водночас християни ретельно вивчали Старий Завіт, вбачаючи неподільну єдність між Богом-батьком і Богом-сином, що розіп'яттям на хресті спокутував гріхи людські і тим самим дістав прощення людям від Бога-батька. Наукове релігієзнавство розрізняє соціально-економічні причини та ідейні джерела виникнення християнства.

Соціально-економічні причини поширення християнства. До них належать: криза політеїстичних релігій в Стародавньому у Римі; посилення експлуатації підлеглих і поневолених Римом на/ родів; поразки повстанців-рабів, соціальна потреба у новій релігії.

На початку нашої ери Рим підкорив країни Середземноморського басейну та інші народи. Утворилася могутня, величезна імперія. Вона вимагала військової, господарської, політичної, а також ідеологічної єдності. За обставинами того часу ідеологічним інтегратором могла виступити лише релігія. У стародавній Римській імперії існували родоплемінні релігії, що мали політеїстичний характер.

Релігія «вічного міста» не могла привернути симпатії поневолених Римом народів. І Рим, і його релігія сприймалися підкореними народами як джерело їхніх бідувань і страждань. Не могла стати «рятівною» у Римській імперії і релігія поневолених народів, оскільки підкорених народів і релігій було багато, місцеві боги не мали змоги захистити ці народи від жорстокої влади Риму і тому розвінчали себе в їхніх очах. Отже, Римській імперії була потрібна нова релігія, що стала б у разі потреби релігією різних народів, усіх народів Римської імперії. На зміну існуючим національним релігіям повинна була прийти релігія космополітична.

Становлення християнської церкви — складний і тривалий процес. Малочисельні, сектантські за своєю сутністю громади перших християн (друга половина І ст.) складалися з рабів, плебейства римських окраїнних провінцій Палестини та Малої Азії. Це була релігія поневолених і гноблених.

Такі громади чекали першого пришестя Христа-Спасителя, який нещадно покарає верхи і власті Римської імперії, знищить місто-блудницю Рим, встановить на землі своє тисячолітнє царство. Потім спаситель прийде на землю вдруге і влаштує суд над усіма людьми. Громади перших християн складалися передусім з євреїв, отже, особливу роль у своїх віруваннях вони відводили іудейському народу: Христос врятує іудеїв, царювати з Христом будуть іудеї, судити всі народи належить іудеям.

На початку II ст. гнані, «катакомбні» громади перших християн вгамовують свої бунтарські пристрасті щодо властей Римської імперії. Вони визнають, що спасіння потребують не лише іудеї, вони пускають у свої громади і неєвреїв, але й далі ставлять іудеїв вище за тих, хто не визнавав обряду обрізання. Армія проповідників християнства (скорого, грядущого для всіх спасіння) поволі створює цілу мережу християнських громад, яка поширилася на всю імперію.

З середини II ст. у християнські громади починають вливатися представники правлячої верхівки Римської імперії. Саме християнство докладає зусиль до того, щоб домогтися довір'я властей. Починається період євангелізму: царство Боже переноситься в потойбічний світ, пришестя Христа визнається здійсненним фактом, а страшний суд — справою віддаленого майбутнього.

Християнські громади все ще переслідуються державою як політично неблагонадійні. Переслідування, зрештою, мали й відверту мету пограбування християн і збагачення можновладців. Однак поступово починає формуватися церква, консолідуючи розрізнені, різновірні й нерідко ворогуючі громади віруючих.

Поширивши свій вплив на значні території та на народи імперії, християнство вже на початку IV ст. (Міланський едикт 314 р.) домагається стану терпимої релігії. Тепер вже за допомогою державної влади християнство стрімко консолідується в єдину пануючу церкву, підпорядковуючи церковному апаратові основну частину віруючих. У 325 р. християнство указом імператора Константина Великого проголошується державною релігією Римської імперії. Конституюючись у державну церкву, християнство починає енергійно переслідувати як інші релігії, так і нецерковних християн.

У 1054 р. колись єдина християнська церква остаточно розкололася на: західну (католицьку, римо-католицьку, латинську) і східну (православну, ортодоксальну, візантійську, грецьку).

В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Нині християнство поділяється на чотири головних церкви: давньосхідні (Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська); католицька; православна; протестантизм. Ці церкви та напрями, що виникли з них (деномінації, розколи та секти) охоплюють 95 % сучасних християн.

Іслам (з арабської — «покірність», «присвячення життя Богові») є однією з найпоширеніших релігій світу. Мусульманські громади діють більш як у 120 країнах, об'єднуючи близько 800 млн. чоловік. У 35 країнах світу мусульмани становлять більшість населення, а в 29 країнах послідовники ісламу — це впливові меншини. У 28 країнах іслам визнаний державною або офіційною релігією. Серед них Кувейт, Єгипет, Ірак, Іран, Марокко, Пакистан, Саудівська Аравія тощо. Більшість мусульман зосереджена в Західній, Південній, Південно-Східній Азії та Північній Африці.

Іслам виник у Західній Аравії VII ст., у період переходу арабів від патріархально-родового ладу до класового суспільства. Через Західну Аравію тривалий час пролягав караванний шлях з Азії до Європи. Розвиток мореплавства привів до відкриття морського шляху і до запустіння караванних доріг. Ця обставина, а також спустошливі набіги сусідніх народів і племен призвели до економічного занепаду найбільших, у минулому квітучих, міст Аравії — Мекки та Медини.

У самому арабському суспільстві загострилися суперечності. Родова знать наймогутнішого племені курейшитів, яке оселилося в Мецці, нагромадила великі багатства і підкорила сусідні племена. Серед них було багато великих лихварів. Водночас середні та дрібні торговці розорялися, поповнюючи лави незаможних; раби прагнули визволення; значну частину незаможних становили бедуїни, що мешкали на околицях Мекки. Економічний занепад арабського суспільства, загострення внутрішніх суперечностей, небезпека зовнішніх вторгнень робили життя більшості населення хитким і злиденним. Це привело до пошуків найефективнішої за тих складних умов релігійної компенсації, яка й була виражена в мусульманській релігії.

На початку VII ст. перед арабами постала необхідність об'єднання. Передумови цього вже існували: між арабськими племенами склались економічні зв'язки, утворились союзи племен. З'явилась потреба у сильній державі, яка, об'єднавши племена, була б спроможна забезпечити життєдіяльність арабського суспільства. Ці тенденції прийшли на зміну розрізненості арабських племен.

Кожне з них мало своїх богів, серед яких із зростанням концентрації влади в руках родової знаті виділялись головні боги. Найважливіша на той час мекканська знать використала у взаєминах із залежними племенами культ стародавнього святилища Кааби у Мецці. У святилищі поряд з культом головного бога курейшитів, пізніше названого Аллахом («божеством»), вшановували богів інших племен, підпорядкованих головному Богові.

Об'єднувальні тенденції в економіці й політиці викликали відповідні зміни у свідомості: об'єктивні соціальні зрушення знайшли містифіковане відображення в монотеїстичних уявленнях, які були серед арабів уже в VI ст. Ці уявлення поширювались халіфами, які водночас реально домагалися подолання звичаїв первіснообщинного ладу (кровозмішаних шлюбів, закопування первістків-дівчат). В ідеї єдиного Бога фантастично відобразилася потреба в сильній державі, яка могла б забезпечити добробут за рахунок торгівлі або воєн. Ідейний ґрунт для поширення монотеїзму був підготовлений: серед торговців Мекки, Медини існувало чимало представників іудаїзму та християнства.

Близько 610 р. мешканець Мекки на ймення Мухаммед проголосив себе посланцем єдиного Бога, який нібито продиктував йому свою волю. Проповідь монотеїзму спочатку не мала успіху серед мекканської знаті, проти надмірних багатств якої виступав Мухаммед. Він з гуртом своїх прихильників у 622 р. подався до Ясрибу (згодом Медина), де значний соціальний прошарок становили середні торгові верстви. Тут проповідь єдності на основі віри в єдиного Бога зустріла визнання і вперше була створена мусульманська громада, яка мала не лише релігійний, а й політичний характер.

Іслам, як й інші світові релігії, відобразив настрої зубожілих верств суспільства щодо існуючих порядків. Панівне становище на час його виникнення посідала родоплемінна знать. В опозиції до неї перебували середні та дрібні торговці, які прагнули розширення ринків і потребували для цього підтримки з боку державної влади. Саме в інтересах середнього прошарку в Корані засуджувалися багатство та лихварство. Це сприяло формуванню співчутливого ставлення до незаможного населення, хоча з самого початку ця релігія захищала інтереси панівної верхівки: «Віруючі! Упокорюйтесь... тим з вас, які мають владу» (Коран, 4 : 62).

Під проводом Мухаммеда та його сподвижників навколо Медини склався військово-політичний союз племен, який примусив у 630—631 pp. меккську знать скоритись і прийняти нове вчення. Після смерті Мухаммеда утворилась автократична держава — халіфат, яка з метою розширення та збагачення почала вести загарбницькі війни. Впродовж століття араби, в руках яких зосередилася світська та духовна влада, захопили величезну територію: Закавказзя, Месопотамію, Сирію, Єгипет, Персію, Середню Азію тощо. На завойованих територіях впроваджували іслам. У XI—XII ст. іслам був прийнятий також у деяких країнах, не завойованих арабами (Судан, Камерун, Малі тощо), де він насаджувався панівною верхівкою.

Іслам увібрав у себе релігійні уявлення як політеїстичних, так і давно побутуючих на території Аравії монотеїстичних релігій (іудаїзму та християнства). В Корані, складеному після смерті Мухаммеда нібито за його оповідями, зібрано легенди, міфи, персонажі з Старого і Нового Завіту з традиційними арабськими віруваннями та переказами. Адам, Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Мойсей (Муса), а також Ісус (Іса) сприйняті мусульманами як попередники пророка Мухаммеда. Легенда про Мухаммеда нагадує аналогічні легенди про християнського Ісуса або іранського бога Митру.

Коран містить трансформовані міфи про Адама, Єву, створення світу та людини, про всесвітній потоп тощо. В ньому знайшли відображення іудео-християнські ідеї єдинобожжя, посередника між Богом і людьми, богонатхненності Священного писання, загробної відплати, а також есхатологічні уявлення. Зі стародавніх арабських вірувань іслам запозичив культ Кааби з «чорним каменем» (мабуть, метеоритного походження), який з давніх-давен вважали предметом поклоніння багатьох арабських племен, шанування духів (джинів), деяких богів, перетворених ісламом на святих. Бог племені курейшитів Аллах перетворився на єдиного Бога всіх арабських племен.

Джерелом віровчення в ісламі є Коран (означає «читати», «декламувати») — запис проповідей, виголошених Мухаммедом у Мецці і Медині між 610 і 632 pp.

Існуючий текст Корану містить 114 різних сур (розділів). Більша частина Корану — настанови віруючим або полеміка в формі діалогу між Аллахом і його супротивниками, який промовляє через Мухаммеда. Хоча сури не мають хронологічної послідовності, проте вони поділяються на «мекканські» і «мединські». Цей поділ відповідає періодам перебування Мухаммеда в Мецці і Медині.

Згідно з традиціями Мухаммед почув звернений до нього заклик, перебуваючи на самоті на горі Хіра, біля підніжжя якої розташована Мекка. Спершу Мухаммед гадав, що узрів самого Бога, хоча пізніше сам описував видіння як безіменний привид. Коли вісник небес звелів Мухаммедові говорити, той відмовився; коли пролунав другий наказ, Мухаммед спитав, що він повинен говорити, і на третій наказ він вимовив вірші, які стали 96 сурою Корану: «Читай! В ім'я Господа твого, який створив людину зі згустку. Читай! І Господь твій найщедріший, який навчив словом одкровення, навчив людину того, чого вона не знала» (Коран, 96 : 1—5).

Згодом після появи першого тексту Корану (644—656 pp.) було зрозуміло, що необхідна конкретизація положень ісламу і, зокрема, етичного вчення.

Моральне та правове вчення ісламу в деталях викладене в Суні — збірнику переказів (хадисів) про те, як діяв Мухаммед за різних життєвих обставин. Суна також змінювалася, охоплюючи все нові елементи. Започаткували збірник переказів сподвижники Мухаммеда; канонічною книгою мусульман вона стала з IX ст. Суна містить матеріали з різних джерел: давньоарабських переказів, з Тори, Євангелій, творів перських та іранських мислителів. Суна поряд з Кораном головне джерело мусульманського права, шаріату.

Розглянемо провідні ідеї ісламу, які викладені в священних книгах.

Іслам вимагає віри в єдиного Бога — Аллаха; теза «немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — посланець Його» — це віросповідна формула ісламу. Монотеїзм в ісламі виражений яскравіше, ніж в інших релігіях, хоча і тут він відносний, оскільки припускає існування інших надприродних істот — ангелів і демонів, а також пророків, яких шанують як божеств. Коран не визнає християнського вчення про триєдиність Бога;

Аллах неподільний та єдиний. Внаслідок цього сучасні мусульманські богослови твердять, що іслам — найдосконаліша з релігій. Бог розглядається у Корані як безособова істота (під впливом гностичних учень), він вічний, перший і останній. Тлумачення Аллаха як безособового Бога сьогодні набуває дедалі більше прихильників серед богословів, які намагаються надати ісламові вигляду релігійно-філософського вчення. Вони говорять про Бога як про всюдисущого, невидимого і непізнаваного духа, який перебуває «повсюди і ніде».

Іслам запозичив від монотеїстичних релігій ідею посередництва між Богом і людьми, відкинувши християнський догмат Боговтілення. У дусі несторіанства іслам відмовляється визнавати Мухаммеда рівним Богові. З погляду мусульманського богослов'я, Мухаммед — людина, обрана Богом, а тому здатна бачити і чути те, чого не можуть інші, розмовляти з Богом і ангелами. Однак індонезійські мусульмани визнають Мухаммеда Богом. Отже, Мухаммеда наділяють надприродними рисами. Він передає людям одкровення Боже — Коран, який нібито не створений, але існує вічно. Догмат про вічність і нестворюваність Корану повинен був надати священного характеру моральним і правовим нормам класового суспільства, сприяти зміцненню його устоїв.

Контрольні запитання:

  1. Визначте особливості академічного релігієзнавства.

  2. Поясніть інтегративну функцію релігії.

  3. Охарактеризувати комунікативну функцію релігії.

  4. Здійснити аналіз нормативної та регулятивної функцій релігії.

  5. Дати порівняльну характеристику головних релігієзнавчих концепцій.

  6. Назвати характерні риси ранніх національних релігій.

  7. Пізні національні релігії, та їх визначальні риси.

  8. Охарактеризувати сутність світових релігій.

  9. У чому своєрідність буддизму як релігії?

  10. Поясніть зміст чотирьох благородних істин буддизму.

  11. Які історичні передумови виникнення християнства.

  12. Хто, коли і чому проголосив християнство державною релігією.

  13. Які ви знаєте течії в християнстві? Їхні визначальні риси.

  14. Де й коли виник іслам? Дати загальну характеристику цій світовій релігії.

  15. Яка роль в ісламі п’ятиразової щоденної молитви.

Теми рефератів:

  1. Релігійне й національне в духовному і культурному надбанні.

  2. Конфуціанство, як духовна основа китайської культури.

  3. Буддизм і сучасне мислення.

  4. Нірвана та її сутність.

  5. Етнічні основи християнства.

  6. Людинотворча сутність християнської духовності.

  7. Проблема джихаду в контексті сучасних світових реалій.

Рекомендована література:

  1. Калінін Ю.А. Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник – К.: Наукова думка, 1995. – 352с.

  2. Лубський В.І. Релігієзнавство. Підручник – К.: Вілбор, 1997. – 480с.

  3. Русин П.В. Основи релігієзнавства. Навч.посібник – Рівне.: Видавничий відділ РДТУ, 1999. – 238с.