2.Філософія історії та типологія суспільного розвитку

Історичне мислення постає як важлива складова соціально-філософського освоєння дійсності. Сам же принцип історизму є одним з найважливіших в науковій методології. Він надає можливість виявити джерела виникнення тих чи інших явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільств, зрозуміти сучасність та спрогнозувати майбутнє за допомогою знань про минуле.

Філософія історії – це філософія суспільства взята в її тимчасовому аспекті. Термін «філософія історії» був введений в науку Вольтером, хоча основи системи цих поглядів почали формуватися ще в античності. Великий внесок в подальший розвиток внесли Геродот, Полібій, Плутарх, Августин, Д.Віко, Ш.Монтескьє, Г.Гегель, К.Маркс, О.Шпенглер, А.Тойнбі і ін. Всі вони намагалися з’ясувати логіку розвитку людського суспільства, його спрямованість і джерела розвитку.

Антична філософія історії розглядала світ як завершений Космос, якому властиві гармонія і циклічність. Стародавній греки бачили скрізь коло обіг і це стосується як самого Космосу, так і людини. Рух по колу – це геометричний образ вічності (кільце не має ні початку ні кінця). Це філософія вічного повернення, періодичних світових пожеж (Геракліт), душе переселення і душе перевтілення (Платон).

Християнська філософія історії долає античну ідею коло обігу. В якості вузлових пунктів історії вона розглядає створення світу і людини, гріхопадіння, прихід Христа і його страта, очікуване друге пришестя і Страшний суд (де все має свій початок, кінець і сенс – єднання людства з Богом).

Філософія Нового часу виробила раціональне пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається тут джерелом прогресу (Ф.Бекон, Р.Декарт), поступального – від менш досконалого до більш досконалішого стану суспільства. Показник цього руху – наука і техніка, все більше оволодіння природи людиною. Час і хід історії вважаються тут лінійними процесами.

Як бачимо, до розуміння історичного характеру суспільства філософи ішли тисячоліттями, створюючи свої оригінальні ідеї і моделі історичного розвитку, намагаючись проникнути в його суть та природу, визначаючи основні чинники впливу на нього. Етапною в спробі охоплення історичного процесу в його цілісності стала концепція Г.Гегеля, в рамках якої процес суспільного розвитку розглядається як втілення абсолютної ідеї.

Ще однією спробою проникнення в історію суспільства стала марксистка концепція. На відміну від всіх попередніх, вона стала історично першим поясненням історичного процесу, виходячи з розуміння наявності внутрішнього джерела розвитку.

Після К.Маркса проблема історіософських роздумів знаходилася в полі зору багатьох філософів: В.Дільтея, Б.Кроче, Р.Колінгвуда, Ж.Марітена, Е.Жільсона, Д.Віко, М.Хоркхаймера, Т.Адерно, Р. Арона, Ф.Фукцяма та інших. Їхні погляди на історію суспільства, специфіку його розвитку в значній мірі різняться. Тим не менше в деякий час у історії філософії чітко сформувались дві моделі соціального розвитку суспільства: лінійна (формаційна) і циклічна.

Циклічна модель розглядає суспільство по аналогії з біологічним організмом. Соціальна система тут не може існувати вічно. Суспільство проходить всі стадії зростання – виникнення, розвиток, розквіт і руйнування – після якого або зникає, або знаходить в собі сили і можливості все почати з початку. Одне з таких уявлень про циклічність історичного процесу було відформоване в примітивній формі ще Полібієм. Згідно уявлень цього давньогрецького історика існують шість форм державного устрою, які циклічно змінюють одна одну в процесі історії. Кожній з цих форм правління призначено нести в собі основи власної загибелі – здеформовану форму виродження. Так, монархія – влада сили, - виникає після чергового стихійного лиха; її змінює царське правління, коли ця влада слабшає, потім переходить тиранія; тиранію змінює аристократія, яка переходить в олігархію. Повстання проти олігархів приводить до встановлення демократії, яка з часом «із-за неприборканості народу» деградує в охлократію (влада натовпу). Тут історичний процес замикається і відбувається повернення до монархії. Д.Віко (ХVII ст.) створив концепцію «вічної ідеальної історії». Всі народи повинні пройти в своєму розвитку три епохи: «Століття Богів», коли язичницькі люди думали, що живуть під божественним управлінням; «Століття Героїв» - аристократичне правління, де герої і плебеї протистоять один одному через свою природу; «Століття людей» - республіканське або монархічне правління, де всі визнають, що вони рівні по людській природі. Перехід др. Кожної нової епохи відбувається в результаті боротьби людей за свої ідеали. При цьому кожен цикл з трьох етапів завершується кризою і руйнуванням, і відмінити цей «вічний» порядок не дано нікому.

У ХІХ-ХХст цивілізаційний підхід представлений Н.Данілевським, К.Леонтьєвим, О.Шпенглером, А.Тойнбі, П.Сорокиним , С.Хантінгтоном. З’являється саме поняття «цивілізація», що має декілька значень: 1. тріумф і розповсюдження розуму не тільки в політичній, але і моральній і релігійній області, освічене суспільство на противагу дикості і варварству. 2. країна (народ) в розвиненому стані. Більшість філософів історії сходяться в одному, що кожна цивілізація заснована на якійсь початковій духовній передумові, «великій ідеї», сакральній (священній) цінності. Н.Данілевський («Росія і Європа») виділяє десять цивілізацій («культурно-історичних типів в його термінології): єгипетську, древнесемитську, аравійську, китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, європейську (романо-германську). Російський філософ проводить аналогію з життєвим циклом рослин, тварин і людини. Всі культурно-історичні типи і народи, їх складові, на його погляд, «народжуються, досягають різних ступенів розвитку, старіють, дряхліють і вмирають». Відносини між культурно-історичними типами визначаються логікою взаємного суперництва, боротьби і витіснення. Енергійні цивілізації злітають з історичної арени дряглі культури. Одночасно Н.Данілевський вказував на те, що не може бути привілейованих культурно-історичних типів.

О.Шпенглер («Закат Європи») виділяє вісім зовнішніх культур: єгипетську, вавілонську, китайську, аполлонівську (греко-римську), арабську (магічну), мексиканську і західну (фастівську). Народження культури є пробудження зовнішньої душі. Коли вогонь душі затухає, вона вступає в свою останню стадію – стадію цивілізації, ознаки якої: космополітизм, міста гіганти, безвір’я, маса замість народу. Кожній з них властиві особливі світовідчуття, особливі бажання, надії і пристрасті. Тому до кінця зрозуміти і відчути культуру, на його погляд, може лише той, хто душею належить саме до неї. Основні засоби дослідження – осягнення, інтуїція, тонка фантазія.