5. Філософія Відродження.

Епоха Відродження орієнтована на мистецтво. В центрі уваги виявляється людина. Філософське мислення антропоцентричне. Індивід знаходить самостійність, він представляє самого себе. Його позиція - гордість і самоствердження, свідомість власної сили і таланту і він схильний приписувати всі свої заслуги собі. Розуміння людини в Відродженні відрізняється від античного і середньовічного. Людина сама постає тут як творець самої себе й водночас як пан над природою. Це було сміливим кроком проти ідеї зіпсутості й гріховності людської природи, що вже саме по собі усуває на задній план одну з визна­чальних ідей середньовіччя - потребу божественної благодаті і спасіння.

Отже, отримавши від бога свободу волі, людина сама повинна вирі­шувати свою долю. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот; людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя і долі. До того ж в ієрархії духовних цінностей пріоритетним стає не походження чи багатс­тво, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя стає служіння сус­пільству, людям. Звідси гуманізм Відродження.

Змінюється погляд на діяльнісний характер людини. Античність ак­центувала увагу на споглядальності людиною свого життя в єдності з космо­сом. В середні віки праця, власне, виступала як норма покарання за гріхопа­діння людей: "В поті чола їстимеш хліб свій", — ось що заповів Бог Адаму й усім нащадкам його. Лише в добу Відродження праця, діяльність проголо­шуються найвищим покликанням людини. Оскільки праця не лише задоволь­няє земні потреби людини, а й формує саму людину, остільки набуває свого роду сакрального (освячувального) характеру, в людині важливе місце посідає покликання до активної творчої позиції, відчуття свого таланту й сили.

У часи Відродження формується поняття особистості й індивідума. І якщо до індивідуальності підходять з естетичних позицій - милування його неповторністю, унікальністю, то для оцінки особистості застосовуються пе­реважно морально-етичні критерії. Головне приділяється пізнанню внутріш­ньої суті людини, її вміння пізнавати й розрізняти добро і зло.

У епоху Відродження філософія знов звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має нову специфіку: християнський бог тут втрачає свій трансцендентний потойбічний характер, він якби зливається з природою. Така натурфілософія - є пантеїзм.

Бог начебто розливається в природі, від чого сама природа обожнюється. Сам же Бог ніби "приземлюється", перестає бути надприрод­ним.

Справжній світоглядний переворот доби Відродження виявився у по­глядах на світобудову Миколая Коперника (1473-1543). В історії науки йо­го вчення було революційним актом, заявило про незалежність науки про природу від релігії. Теорія Коперника про обертання Землі навколо Сонця і добове обертання її навколо своєї вісі означала розрив з геоцентричною сис­темою Птоломея й релігійними уявленнями про Землю як про обрану Богом арену боротьби божественних і диявольських сил за людські душі. І хоч Коперник у центр Всесвіту замість Землі ставить Сонце (геліоцентризм), він вважав Всесвіт безконечним.

Нове бачення світобудови вимагало пошуків нового методу пізнання світу. В цілому мислителям Відродження властиві діалектичні тенденції. Так, Микола Кубанський (1401-1461) дотримується принципу збіжності проти­лежностей. Наприклад, він каже: "Єдине є все". Цю свою тезу обґрунтовує математично. Так, при збільшенні радіуса кола діаметр, центр й окружність співпадають; при безконечному збільшенні однієї із сторін трикутника дві інші в безмежності співпадають.

До речі, нові уявлення про світобудову відкрили нові можливості для переосмислення таких принципів, як деїзм і пантеїзм. У філософії Відродження переважало деїстичне спрямування щодо співвідношення віри і знання, але це не означало витіснення, тим більше - забуття пантеїзму. Джордано Бруно (1548-1600), якого за вироком інквізиції спалили, форму­лює концепцію "натуралістичного" (від натура - природа) пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймається як самодостатнє. Матерія проголошу­ється як "начало", що все породжує із свого лона. Пантеїзм тут уже не сим­вол божественного буття, а розлитий у реальності Бог.

Переглядаються погляди на суспільство. Здійснюються перші кроки по обґрунтуванню громадянського миру незалежно від релігійно-богословських санкцій. У цьому зв'язку найтиповішою є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Суспільство, зазначав він, розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин. В основі розвитку історії лежить "матеріальний інтерес" і сила народних мас та панівних класів. Виступав за створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць. Водночас він вважав припустимим застосовувати й жорстокі засоби для при­душення народних виступів, виправдовував хитрість, жорстокість і віроломс­тво правителів в ім'я великої мети - створення міцної держави. Заслуга Макіавеллі полягала в тому, що він одним із перших почав розглядати дер­жаву людськими очима, а не через призму теології. В добу Відродження виникають і формуються ідеали утопічного соціалізму.

Гносеологія Відродження об'єктивно спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як перший, найважливіший крок у пізнанні.

Філософія доби Відродження відіграла величезну роль, наклавши свій відбиток на характер всієї наступної науки й філософської думки. Відродивши ідеї античної філософії, вона збагатила й розвинула їх під впли­вом середньовічної культури й університетської науки, а також потреб суспільно-історичної практики. Вона дала могутній імпульс для розвитку природничих і гуманітарних наук в умовах Нового часу.