3. Антична філософія.

Якщо розглядати філософію Давньої Греції і Риму в цілісності, то можна визначити такі основні етапи її розвитку. Перший із них відноситься до VI – V ст. до н.е. Філософія на той час ще не порвала з міфологією, та вже тоді розробка філософських проблем здійснювалася рядом визначальних мудреців в декількох філософських центрах. Плідними зусиллями позначилися пошуки діячів Мілетської школи. На цьому ж етапі діяв і Гераклід Ефеський, проти поглядів якого виступали елеати (Парменід, Ксенофан, Зенон). Другий етап вкладається в рамки V ст. до н.е. й увійшов в історію іменами славетних філософів Сктрата, Платона й Арістотеля. Тоді ж заявила про себе школа атомістів ( Левкіп, Демокріт), софістів (Протагор, Горгій) та піфагорейська школа. Третій етап іменувався елліністичним. Саме так називалася культура в країнах, що свого часу були завойовані Олександром Македонським, у зв’язку з цим грецька культура поширюється далеко за своїми первісними межами. У цей період утворилися й діяли три основні філософські школи – скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.

Перш за все слід відмітити, що виникнення античної філософії пов’язане з загальним духовним стрибком, який мав місце в різних вогнищах стародавньої цивілізації:

Китаю, Індії, Греції. Філософія Стародавнього Сходу в якійсь мірі узагальнювала знання про природу, про світ речей, що оточують людину, про її соціальне буття. Філософія Стародавньої Греції не тільки успадкувала від Сходу уявлення про природне середовище людини, але й розширила його. Вона поставила питання про походження Всесвіту, а людина опинилася в центрі її уваги. Не даремно над входом в храм Аполлона, в Дельфах було написано: «Пізнай самого себе».

Сфера інтересів філософії змінюється, вона поступово немов би нащупує комплекс проблем, що стали постійним предметом аналізу не тільки в античній, але і у подальшій європейській традиції. У цей комплекс входять: проблема першооснов буття, яка, з'єднуючись з проблемою руху, приводить до постановки Демокрітом і Платоном питання про первинність матеріальної або ідеальній субстанції; проблема співвідношення знання і думки, яка дає постановку питання про пізнаваність світу ; проблема правильної, етичної поведінки, проблема причинності і доцільності природних явищ, проблема місця і ролі людини в державі і ін.

Перед тим, хто починає вивчати історію філософії антична філософія як мозаїка думок про будову всесвіту, про долі світу , про природу людини, про те, що є першоосновою . Перше коло питань пов'язане із спробами визначити основну стихію, початок світу . З аналізу саме цієї проблеми починається філософія. Початок філософії, якщо відноситися до нього з позицій європейського раціоналізму XX століття, повергає в подив. За Фалесом (624-547 рр. до н.е.) читаємо: «Початком усього він вважав воду, а світ вважав одушевленим і повним божеств». Анаксимандр Мілетський (510-547 рр. до н.е.) вважав, що початком і основою всього сущого є апейрон. По Геракліту (544-470 рр. до н.е.): «Все змінюється на вогонь і вогонь - на все, подібно до того як золото (обмінюється) на товари, а товари - на золото». Емпедокл вважав основою буття землю, воду, повітря і вогонь, які він називав «корінням речей». Вони не можуть бути зведеними і один до одного і можуть тільки змішуватися і розділяться. Стикаючись з викладом перших філософських вчень мимоволі задаєшся питанням: чому ці ілюзорні уявлення серйозно розглядаються як колосальні досягнення духовної культури? У чому їх відмінність від міфологічних уявлень?

У часто фантастичних уявленнях перших філософів закладений початок нової форми суспільної свідомості. Вона спирається на інтелект, що рефлексує над духовною культурою у пошуках підстав. Ці уявлення цінні не самі по собі (як такі, вони майже не виділяються з ряду міфологічних), а як зерно майбутній філософії. Коли ставиться питання про основу світу і пошук починає вестися не в міфологічному ключі, а в термінах речових елементів (вода, вогонь, повітря, земля, ефір) відповідь виявляється у відповідній площині: одна з речовин, що традиційно виділяються, оголошується самою важливою, а інші решта похідними. При цьому йде перебір претендентів на початкове місце. Але в процесі перебору неминуче виникає питання про способи переходу від одних речовин до інших, про сили, що здійснюють цей перехід. І поступово акцент зміщується з самих речовин на принципи їх організації і руху.

Поступово, в обговоренні переходів від одних речовин до іншим починає вгадуватися деяка постійна величина, міра переходу, не залежна від конкретних речовин, прихована від нашого плотського сприйняття. Це - якась вічна основа світу, яка наділена тими ж атрибутами» що і олімпські боги - безсмертям і постійністю. Подібні уявлення зустрічаються у Анаксимандра, Геракліта. Анаксимандр говорить про безмежність, яка лежить в основі відомих стихій. Геракліт учить про незмінність закону, організуючого мінливий світ. Геракліт ставить проблему: стверджуючи, що в самих речових перетвореннях немає і не може бути нічого постійного і безглуздо шукати його в якійсь предметній зовнішності.

Постійний тільки сам закон перетворень, а він може бути досягнутий тільки за допомогою розуму: «Прихована гармонія сильніше явної». Якщо первинне вічно присутнє і справді існує, а різноманіття космосу, в той же час обумовлене перетвореннями першооснови, в яких воно зникає, то ця першооснова одночасно і існує і не існує. Такий підхід, протиставивши закон субстрату, зумовив появу узагальнюючого терміну для всіх елементів. Це - «буття» Парменіда (540-470 рр. до н.е.), викладки представників елейскої школи. Парменід доводить, що є лише буття і воно не може бути нічому протиставленим , оскільки його протилежність -небуття - не існує по визначенню. Але якщо небуття не існує, то буття повинно бути єдиним і сталим . Цілісним , тому що розділяти його на частини може тільки небуття, якого немає. Нерухомим, тому що рух припускає зміну з буття на небуття, що неможливе. Систему відповідних доказів побудував учень Парменіда Зенон Елейський (336-264 рр. до н.е.). Відділення речової основи від способів її функціонування приводить до формування уявлень про матеріальну і ідеальну субстанції. Причому, якщо постулюється самоорганізація, саморух матерії, матерія зберігає субстанційність і виникає атомізм - найбільш послідовний матеріалістичний світогляд античності. А якщо принципи організації і руху протиставляються пасивній матерії як активний світ ідей, народжуються ідеалістичні побудови. Атомізм Демокріта і ідеалізм Платона (427-347 рр. до н.е.) - закінчені глобальні системи світу - завершують етап формування засобів рефлексії і демонструють своєю появою початок етапу рефлексії над знанням в цілому. У системі Платона постулюється існування світу ідей - вічної і незмінної суті, що є субстанцією, основою даних речей. Тільки світ ідей володіє дійсним існуванням. А світ речей при цьому виявляється похідним, вторинним. Ідеальний світ Платона нагадує розумом охоплюване Єдине у Парменіда, але відрізняється від останнього різноманіттям форм. Слід мати на увазі, що світ ідей Платон протиставляє не предметному даному світу, а небуттю, недійсності, з чим і ототожнюється матерія як така. Даний нам світ лежить посередині між світом ідей і матерією, адже він складається з речей, в яких втілені ідеї, і які тим самим витягуються з небуття. Тобто, матерія стає в такому розумінні деяким негативним принципом у відношенні до світу ідей. У організацію ідеального світу Платон вносить сильний етичний елемент: ідеї організовані відповідно з своєю причетністю до ідеї блага. Потрійну структуру Платона: світ ідей, плотський світ, матерію Арістотель замінює подвійною - форма і матерія. Якщо для Платона матерія без ідеї - не існує, то для Арістотеля і форма без матерії не може існувати. Відстала матерія є, по Арістотелю, можливістю, потенцією дійсності, а форма - це реалізація даної можливості. Арістотель в своєму вченні синтезує погляди попередніх натурфілософів на елементи сущого і створює своєрідне вчення про першооснови. Світ, по Арістотелю, складається з п'яти елементів - землі, води, вогню повітря, ефіру. З перших чотирьох елементів утворюється все багатство оточуючого нас навколишнього світу. Надмісячний світ - вічний, незмінний - складається з ефіру. Першооснови, по Арістотелю, - це чотири вищі причини: 1) матеріальна, 2) рушійна, 3) формальна, 4) цільова. Так причинами статуї є: мідь як матеріальна причина, мистецтво скульптора як рушійна, контур статуї в голові скульптора як формальна і мотив діяльності скульптора як цільова. Матеріальна причина протиставляється всім останнім, які виражаються поняттям бога. Бог виявляється нерухомим першорушієм. Він рухає світом як метою. Але бог Арістотеля - ідеальна конструкція, а не вираз міфологічних уявлень.

Отже, Платон і Аристотель створили найбільш розвинені ідеалістичні системи однозначно вирішивши проблему субстанції на користь примату ідеального початку.

Але слід при цьому мати на увазі і те, що об’єктивний ідеалізм Платона поєднаний з діалектикою. Філософ визнає діалектику руху і спокою, тотожного і відмінного, єдиного й множинного. Діалектика понять, створених Платоном на діалектичній основі, мала величезне значення для подальшого розвитку філософської думки, особливо – діалектичної логіки. Погляди ж Арістотеля містять в собі не лише ідеалістичні, але й матеріалістичні, діалектичні елементи. Він критикував теорію ідей Платона, вважаючи за сутність конкретні речі, а поняття – лише їхнім відображенням.

Філософія Арістотеля високо цінувалася ще в античні часи, але відігравала вона величезну роль в добу середньовіччя, без неї не можна уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Античні філософи приділяли чималу увагу і гносеології, цебто проб­лемам пізнання. Ми вже побіжно ознайомились з точками зору на це Платона та й Арістотеля. Але особлива заслуга в розробці гносеології належить софіс­там, зокрема Протагору (490-420 рр. до не.). Його школа чітко трималася того, що все, що знаємо, ми отримуємо через органи чуттів. Проте чуттєве сприйняття не виключало суб'єктивності: що здоровому здається солодким, те хворому може здатися гірким. Отже, будь-яке знання є відносним. Та все ж право давати оцінку тим чи іншим предметам чи явищам дане лише людині. Звідси відомий вислів Протагора: "Людина - міра всіх речей!". Аналогічно будь-яка спільність (в т.ч. й держава) є мірою справедливого чи несправедли­вого в суспільстві.

Великий вклад в розробку гносеології вніс Сократ (470-399 рр. до н.е.). У центрі його філософії - людина як моральна істота. Головними девізами пізнання у Сократа були "Пізнай самого себе!" і "Я знаю, що нічого не знаю". У свідомості людини Сократ виявляє різні шари, рівні. З людиною - носієм свідомості - ці рівні можуть бути у дуже складних відносинах, іноді - навіть нерозв'язних. Найголовнішим завданням пізнання Сократ вважав пошуки знань, необхідних для знаходження істини. Для цього використовував різні наукові методи пізнання, в т.ч. - індукцію, рух думки від окремого до загаль­ного. Найефективнішою формою пошуку істини вважав розмову, диспути, суперечки, що й засвідчив Платон у своїх знаменитих "Діалогах".

Та найголовніше в гносеології Сократа - це її підпорядкованість добро­чинності. Любов до мудрості, до знання може бути справжньою лише коли відвертає зло. Лихий вчинок людини Сократ вважав результатом незнання нею істини. А раз моральне зло породжене незнанням, значить знання є дже­релом моральної досконалості.

Отже, антична філософія мас неперехідну цінність: в ній містяться прототипи всіх основних філософських поглядів, понять, категорій, напря­мів, течій, що розвиваються в усі наступні віки.