2. Філософія Давнього Сходу.

Пам’ятки ранньої індійської філософської культури сягають кінця ІІ – початку І тисячоліття до н.е. Найдавнішою такою пам'яткою є Веди ( в перекладі із санскриту – знання). На основі величної літератури до початку І тисячоліття до н.е. утворився брахманізм – релігійна система, що освячувала кастовий лад. Однак знаходилися поодинокі жерці, що критично замислювалися над існуючим станом речей і на цій основі не приймали деякі ідеї панівної релігії. Як правило, ці єретики усамітнювалися, ставали аскетами й розмірковували над загальними проблемами буття, висловлювали свої сентенції, що потім записувались.

Істотною особливістю індійської, і взагалі східної філософської парадигми, була її «розмитість» меж між людиною і природою. Деякі із цих течій не відкидали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Такою була веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу – «брахмана».

Вайшешика надавала першорядне значення субстанції, тобто, першооснові всього сущого. Визнавалось 5 таких субстанцій: вода, земля, повітря, світло та ефір. Ці фізичні елементи складаються з найдрібніших неподільних часток. Усі їх дії виходять із волі бога. Певною мірою цю течію можна вважати першою школою атомізму.

Ньяя вважала, що об’єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних частинок (ану) води, землі, повітря й вогню. Але основну увагу представники цієї течії приділяли пізнанню, джерелами якого є чуттєве пізнання, точне свідчення й умовивід. Прихильники ньяя, головним чином, у середні віки, обґрунтували ідею Бога, безсмертя душі тощо.

Санкх’я на перших порах (VI ст. до н.е.) заперечувала божественне походження світу. Основою світу вважалася пракриті – вічна й нескінечна матерія, яка існує в просторі й часі. Душа залишається незалежною від матерії. Сенсом людського буття проголошується страждання, внаслідок якого душа звільняється від пут чуттєвого світу.

Міманса заперечує божественність Вед. Її представники вимагали раціоналістичного обґрунтування ведичних релігійних та філософських положень.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина досягає не зміною об’єктивних умов життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливів зовнішнього світу і досягнення особливого психічного стану – «самадхи» («зосередження»). Тоді у свідомості згасають усі бажання, мислення застигає на якійсь точці, порушується зв’язок із зовнішнім світом і ніби то з’являється здатність інтуїтивного осягнення істини. Для досягнення такого стану йога розробила система морально-етичної і пізнавальної самодисципліни.

Неортодоксальними філософськими течіями Давньої Індії були буддизм, джайнізм та чарвака (локаята). Буддизм дотримується «чотирьох благородних істин» : життя – це страждання; страждання породжене бажаннями; щоб позбавитись страждань, треба позбавитись бажань; позбавлення страждань можливе лише через дотримання вчення Будди. Усе це, власне, релігійні положення буддизму. З філософської точки зору особливе значення мають вчення про загальну мінливість буття, заперечення існування душі як самостійної сутності, визнання наявності лише потоку постійної зміни станів свідомості.

Джайнізм вчить, що людина повинна й може звільнитися від пристрастей. Головною ознакою душі є свідомість. Ступінь свідомості в людей буває різним через те, що, по-перше, душа, перебуваючи в конкретному тілі, несе на собі і тягар попередніх життів, минулих вчинків, думок. По-друге, як і тіло, душа також має прихильності і пристрасті. Під знанням треба розуміти не лише слухняність вчителям-мудрецям, а й правильну поведінку, спосіб дій. Найчастіше звільненню від пристрастей сприяє аскетизм.

Чарвака, або лакаята – найдавніше матеріалістичне вчення Індії. Воно заперечувало існування іншого світу, окрім матеріального. Цей світ дається нам через органи чуття, й наші відчуття є єдино істинними. Релігійна віра є хибно істинними. Релігійна віра є хибною, вона потрібна лише бідним. В основі лежить чотири елементи – вогонь, повітря, вода й земля.

Головна цінність давньоіндійської філософії полягає в її зверненні до внутрішнього світу людини. Вона відкриває великі можливості морального самовдосконалення останньої.

Якщо Індія – царство релігій, а релігійне мислення індійця насичене метафізичними спекуляціями, то Китай представляє цивілізацію іншого типу. Соціальна етика і адміністративна практика тут завжди грали більшу роль, ніж містичні абстракції. Великими пророками вважалися ті, хто учив жити гідно і відповідно до прийнятої норми, жити ради життя, а не в ім’я блаженства на цьому світі. Етично детермінований раціоналізм був домінантою визначаючої норми соціально-сімейного життя китайця.

Конфуцій (Кун-цзи, 551-479 до н.е.) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь. Виступивши з критикою свого віку і високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі цього зіставлення створив свій образ досконалої людини, цзюньцзи. Досконала людина повинна була володіти двома найважливішими достоїнствами : гуманністю (жєнь) і відчуттям обов’язку (і). Борг – це моральне зобов’язання, яке гуманна людина через свої чесноти накладає на себе самого. Також здійснена людина повинна володіти такими якостями як чжєн – вірність і щирість чи, - благопристойність і дотримання церемоній і обрядів. Протягом двох з гаком років конфуціанство формувало розумові засади і відчуття китайців, впливало на їх переконання, психологія, поведінку, мислення, мову, сприйняття, побут і устрій життя.

Даосизм виник в Китаї майже одночасно з вченням Конфуція у вигляді самостійної філософської доктрини. Старший сучасник Конфуція, засновник даосизму – Лаоцзи, вважається дослідниками фігурою легендарною. В центрі доктрини – вчення про велике Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує скрізь і у всьому завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним – в цьому сенс, мета і щастя життя. Виявляється Дао через своє еманацію – через де, і якщо Дао все породжує то де все вигодовує. Паралельне існування даосизму і буддизму поряд з конфуціанством створило в образі мислення китайців біполярну структуру: раціоналізм конфуціанства і містика даосів і буддистів, що знаходяться в стані динамічної рівноваги.

Отже, китайська філософія з самого початку була, головним чином, прагматичною, зверненою до практики сьогоднішнього дня та земного, а не потойбічного життя. Свідченням цього є те, що даосизм чітко виходив з принципу гармонізації людини і космосу. Прагнення вийти за межі соціуму відображало загальнолюдське прагнення особи вирватися із «земного кола» і державності. Щодо конфуціанства, то це – суто китайська філософія і релігія, породжена специфічними умовами суспільного життя Китаю.