45) Філософія руського космізму

Загалом російський космізм – це надзвичайно цікавий і оригінальний підхід до усвідомлення гармонії індивідуально-суспільного буття людини у Всесвіті.

Федоров Микола Федорович (1828-1903) – засновник цього напряму російської філософії. Багато років він працював у Румянцівському музеї, центральній бібліотеці Москви. Ерудиція, пам'ять і висока моральність його вражали сучасників. “Філософія загальної справи” – головний твір мислителя.

Федоров критично відносився до сучасної йому науки, спостерігаючи як учені поділили єдину науку на безліч окремих наук. Методологічним принципом організації науки, на думку Федорова, має стати принцип тотожності розуму практичного і розуму теоретичного. Розум практичний слід розглядати як правлячий, як регуляцію, тобто перетворення сліпого руху природи в розумний. Невизнання цього, на думку Федорова, у середовище людей вносить безладдя, уражаючи їх голодом, виразками і смертю.

Гуманісту Федорову, який шукає правди, важко сприймати існуючий у суспільстві небратський стан, під яким він розуміє всі юридико-економічні відносини, становість і міжнародний розбрат. Причиною неспорідненості є “цивілізація”, яка замінили братерство і “державність”, яка замінила “батьківство” (“отчественность”). Філософ зазначив: «Батьківство – це не патріотизм, який замість любові до батьків зробив їх предметом своєї гордості, тобто замінив любов, або чесноту, гордістю, пороком, а любов до батьків любов'ю до самих себе, себелюбством». Відстоюючи уявлення про обмеженість нашого земного буття в нинішньому вигляді, Федоров пише, що вчена спеціальність має тимчасове значення. Зловживанням для нього є прагнення до знання як мети, заміна справи світоглядом, тобто культ ідей (ідеолатрія). Критично налаштований Федоров і до релігії у формі платонізму, бо така релігія виходить з поняття відродження без участі в ньому людини. Гуманіст Федоров уважає пануючий у суспільстві поділ праці на розумову і фізичну великим нещастям, незрівнянно більшим, ніж розпадання на багатих і бідних. Соціологічна ідея, що обіцяє усунення розпадання на багатих і бідних, на думку Федорова, не зможе забезпечити головного – участі всіх у знанні. Він упевнений, що людство робить багато безглуздої роботи.

Учення М.Ф. Федорова представники релігійно-ідеалістичної філосо-фії сприйняли дуже критично, визначивши основну суперечність вчення – відношення тіла і духу.

Ціолковський Костянтин Едуардович (1857-1935) – послідовник вчення Федорова, уважав себе матеріалістом і панпсихістом, який визнає чуттєвість усього Всесвіту. У роботі “Монізм Всесвіту” він писав, що чутливість – це властивість невіддільна від матерії, а тому будь-яка матерія за певних умов може перейти в органічний стан; можна стверджувати, що неорганічна матерія потенційно жива. Кожен атом має потенційну здатність жити при будь-яких складних обставинах. Мислить мозок, але відчувають атоми, які його складають. Методологічні ідеї, якими керувався Ціолковський, достатньо виразно їм сформульовані. Він вважав, що мозок і душа смертні і тому зрештою розпадаються на атоми, які безсмертні. З атомів і їх частин знову виникає матерія, котра дає життя, за законом прогресу, більш довершене. Тут Ціолковський зробив цікаве зауваження: “Рідко астрономи спостерігають згасання сонць, значно частіше виникають нові сонця”. Хоча і гаснуть сонця, але на місце їх з'являються нові. Утопічні ідеї очікування царства розуму на Землі хвилювали його: “Можна незабаром очікувати настання розумного і помірного суспільного устрою на Землі... Наступить об'єднання, припиняться внаслідок цього війни, тому що ні з ким буде воювати”.

Технократичний оптимізм Ціолковського безмежний: «Техніка майбутнього дасть можливість здолати земне тяжіння і подорожувати по всій Сонячній системі. Відвідають і вивчать усі її планети. Недосконалі світи ліквідують і замінять власним населенням. Оточать Сонце штучними житлами, запозичаючи матеріал від астероїдів, планет і їх супутників. Це дасть можливість існувати населенню в 2 мільярди раз більш численному, чим населення Землі.»

Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) – засновник вчення про ноосферу. Походження життя для Вернадського – це, насамперед, проблема світоглядна, онтологічна. Людина, на його думку, нерозривно зв'язана з живою речовиною планети, із усіма живими істотами, які жили до неї й одночасно з нею. Вернадський свідомо ввів у науковий обіг поняття “жива речовина”, тобто, сукупність живих організмів.

Вернадський: 1) переконаний в істинності ідеї про вічність життя; 2) заперечує початок життя у часі; 3) стверджує принципове розходження, існуюче між косною (мертвою) і живою матеріями.

Ідея самозародження, тобто генезису живого організму за рахунок косної матерії без посередництва іншого живого організму, багатьом ученим-сучасникам Вернадського здавалася обґрунтованою. Вони глибоко вірили тоді і вірять сьогодні у прямий синтез організму із його матеріальних елементів, у можливість зародження організмів у земній корі, у спонтанність видозмін косної матерії.

Ноосфера – відмітне поняття системи соціально-біологічної побудови Вернадського. Ноосфера – нове геологічне явище на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Людина може і повинна перебудовувати своєю працею і своєю думкою простір свого життя, перебудовувати докорінно, порівняно з попередньою. Ноосфера – це сфера розуму, яка виникла під впливом влади живого людського організму над біосферою. Єдність людини, її свідомої діяльності, її більш висока незалежність від навколишнього середовища, аніж інших живих істот, дозволили їй очолити еволюцію.