Стоїцизм

Стоїцизм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. – «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Періодизація стоїцизму

Стародавня Стоя: III—II століття до н.е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336 - 264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.) та Хрісіпп (бл. 281 - 208 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II—I століття до н.е. Основні представники цього періоду - Панетій (бл. 180 - 110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 - 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н.е. Основні представники періоду - Сенека (4 р. н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50 - 138), Марк Аврелій (121 - 180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їх увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизить до них і в певному значенні самі ними стати.