logo
Філософія

8. Антропологічна проблематика в історико-філософському контексті.

Антропологія (грец. антропол – людина, логос – слово) – біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток, близько стоїть до суспільних наук, також наука про походження і еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

Як самостійна наука сформувалася в середині ХІХ століття.

Філософська антропологія – спеціальна філософська дисципліна, що займається проблематикою людини:

Низка антропологічних концепцій виникли у некласичній і посткласичній філософії в результаті антропологічного повороту – предметом рефлексій починає виступати не буття саме по собі, а розкриття і пояснення змісту людського буття.

В “Антропології з прагматичної точки зору” (1798 р.) Канта, людина сама для себе постає як остання верховна ціль. Антропологічний принцип проголошує людину вихідним пунктом і кінцевою ціллю філософії.

В сучасній філософії антропологія включає в себе цілий ряд концепцій. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним Буття.

Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога);

прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.

Філософська антропологія можлива тільки, як синтетична філософія людини. Людина при необхідності розглядається поряд іншим існуючим, але, як особливе буття, що займає особливе місце у космосі.

Філософська антропологія покликана подолати створений дуалізм предметів і методів природничо-наукового і гуманітарно-наукового знань. Важливості при цьому набуває науково-філософсько-теологічний аспект. Її ціль – дати цілісне, а не часткове знання про людину, аналізуючи фізичне, психічне, духовне (і божественне) начала людини.

9. Агностицизм (від грецького agnostos - непізнавані) - гносеологічна позиція, представники якої заперечують (повністю або частково) принципову можливість достовірного знання сутності.

В історії філософії найбільш відомими агностика були англійський філософ Давид Юм (1711-1776) і німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804). Згідно Юму, раціонально довести реальність речей, котрі стоять за нашим сприйняттям, неможливо. Людині доступні тільки відчуття, їх відносини і комплекси. Те, що стоїть за відчуттями, на його думку, не може бути предметом наших впевнених суджень, бо вони не можуть бути перевірені за безпосереднє зіставлення з зовнішнім світом. І. Кант, на відміну від Юма, не сумнівався в існуванні матеріальних «речей у собі», сутностей, однак він вважав їх в принципі непізнавані. Між «річчю в собі» і явищем лежить непрохідна прірва, перестрибнути через якиу людського розуму не дано. Кант виходив з того, що люди володіють певним знанням - і в науці, і в повсякденному житті.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.

Гносеологічний оптимізм - людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання.

10. Раціоналізм – напрям, що визначає розум основою пізнання і поведінки людей. Протистоїть емпіризму і сенсуалізму з одного боку, ірраціоналізму з іншого.

Ірраціоналізм – група ідеалістичних течій, що обмежують або заперечують можливості розуму в процесі пізнання. Основою світорозуміння вважають щось недоступне розуму. Об’єднує філософські системи та напрямки, які висувають на аспекти духовного життя людини: волю, одкровення, інтуїціє, інстинкт, почуття і т.д.

Еволюція ірраціоналізму

До середини 19 століття у розвитку західноєвропейської філософії відбувається серйозне зрушення - на передній план виступають ірраціоналістичні концепції. Так само як і раціоналізм, ірраціоналізм, як філософський напрямок, починає формуватися ще в античну епоху. До середини 19 століття люди переконалися в тому, що прогрес науки і техніки сам по собі не веде до реалізації вікових ідей людства. Під впливом цього умонастрої відбувається переосмислення раціоналістичної концепції людини до навколишньої дійсності, зміна уявлення про сенс, мету і призначення людської діяльності.  Всі форми раціонального ставлення до світу оголошуються в ірраціоналізмі похідними від початкової до свідомої основи. У філософії виникають різні системи і школи ірраціоналізму: "філософія волі", "філософія життя", екзистенціалізм. У філософській теорії ірраціоналізм виступає проти встановлення раціоналізму, що навколишній світ є спорідненим людині, що природа доступна мислячої субстанції.

У об'єктивно-ідеалістичних різновидах ірраціоналізму проводиться онтологізація емоційно-вольових структур людського буття. У Шопенгауера основоположним початком світобудови є Світова Воля. Воля розуміється в його системі як нескінченне прагнення. Він наділяв Волю універсально-космічними функціями. "Воля це внутрішня сутність світу". Усе, що існує: природа, людина, соціальні інститути і предметні форми культури являють собою лише щаблі об'єктивації Волі. У Бергсона "життєвий порив" проходить через різні матеріальні освіти і завершує свій рух, втілившись в людині. У суб'єктивно-ідеалістичної різновиди ірраціоналізму людська суб'єктивність, індивідуальна свідомість розглядається як особливий вид буття. Так, у системі Дальтея "життя", розглянута як основа світу, тлумачиться як внутрішній досвід переживання людиною свого існування в світ, що додають світу смислові характеристики. Із запереченням законообразности і причинної зумовленості в ірраціоналістичних навчаннях тісно пов'язане заперечення як пізнавальної, так і діяльно-перетворювальної активності суб'єкта. Тому основне завдання філософії вони бачать не в пізнанні законів об'єктивності світу, а у визначенні форм і норм побудови суб'єктивного світу особистості, затвердження її внутрішньої духовно-морального життя, тобто морально-практичному відношенню до життя. Свої зусилля ірраціоналісти направляють на вироблення емоційно-моральних установок, які служать для орієнтування людини в міжособистісних ситуаціях, тобто на суб'єктивно-суб'єктивні відносини. Людина розглядається, як суб'єкт спілкування (комунікації).

Зрозуміти справжню цінність того чи іншого явища, міркують ірраціоналісти, може тільки людина. Людину відрізняє від тварини не розум, не здатність до понятійному мисленню, а здатність до моральної оцінки. При вирішенні гносеологічних проблем вирішальне значення надається суб'єктивно-психологічним, підсвідомим чинникам людського пізнання. В якості найбільш адекватних засобів осягнення сутності реальності приймаються: інтуїція, віра і т.ін. Звідси в найбільш крайніх формах ірраціоналізму на передній план виступають поняття, які не можуть дати образів зовнішнього світу, а лише відображають суб'єктивні переживання особистості: страх, відчай, туга, турбота, любов і т.д

11. Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт.

Емпірики вважали, що основою пізнання є досвід. Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п'ять органів чуття. До раціоналістів у гносеології належать учені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям.. К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принципово можливим і становить активне творче відображення реальності у процесі зміни її людьми. Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом здійснюється людиною. Активність цієї людини — найважливіша передумова пізнавального процесу.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах — як комбінації (комплекси) відчуттів; Гегель — як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції. Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту.

Питання про природу істини нерозривно пов'язане з питанням про критерій (мірило) істини. Можна виділити такі критерії істини:

Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигляді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

12. Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку.

Метафі́зика — філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.

Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики.

 Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.

ЩеАристотель називав метафізику першою філософією. Метафізика (із грецької мови – після фізики) – це наука про надчуттєві принципи буття. Вона може допомогти знайти спільну мову у багатьох спірних міжконфесійних і міжпартійних питаннях. Вона допомагає у спілкуванні з різноманітними категоріями слухачів, пропонуючи уважно вислухати їхню позицію, у чомусь погодитись з їхніми висловами і вміло вказати на несумісність, чи некоректність їхніх помилкових висловів.

Релятивізм (від лат. relativus — відносний) — методологічний принцип, який полягає у метафізичній абсолютизації відносності і умовності змісту пізнання. Суть даного філософського напрямку: Всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини. Гносеологічні корені релятивізму — відмова від визнання тяглості у розвитку знання, перебільшення впливу конкретних умов. Факт розвитку пізнання, в ході якого воно переходить на новий вищий рівень релятивісти розглядають як доказ його неістиності, суб'єктивності. Це приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму. Релятивізм в часі сягає вчення давньогрецьких софістів. Аргументи релятивізму філософи використовували для критики догматів релігії і основ метафізики.

13. Проблема людини виступає як фундаментальна філософська проблема. Людина – унікальне творіння природи, суспільства і самої себе. В історії філософської думки сформувалась спеціальна дисципліна – філософськака антропологія, тобто філософське вчення про людину. 

Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку - здавна предмет зацікавленості людей та філософських роздумів. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини - натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї.

У філософії Стародавнього Китаю, Індії, Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Демокріт підкреслював у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина – мікрокосм. У давньокитайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Розуміння людини як самостійного активного індивіда - здобуток значно пізніших часів (вчення Ян Чжу, Мо-Цзи тощо) 

У V ст. у творчості софістів, людина розглядається в умовах соціокультурного буття, це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну величину між світом ідей і світом речей. Сократ закликає пізнати самого себе, але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді.

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного. Платон вважав, що призначення людини – пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре.

14. Постмодерн - певна загальнокультурна ситуація кінця ХХ століття, що виявляється у всіх сферах життя сучасного суспільства. Постмодерн правомірно вважати ще одним аспектом цивілізації кінця ХХ століття, створює «новий розумовий зір», що дозволяє переглянути всю попередню культурну традицію.

У дискусіях про постмодернізм перші труднощі виникають у зв'язку з переходом на нову філософську мову. Останнім філософом, який представляв знання про світ у вигляді стрункої системи логічно організованих категорій, був Гегель. Панівні в постмодернізмі еклектика (змішування жанрів), скептицизм породжені протиріччям між моральним дискомфортом, пережитим культурною людиною в сучасному Західному суспільстві та комфортними умовами його повсякденному житті. Ще Епікур вважав, що найбільшим ворогом насолоди є його надлишок.

У своїх працях філософи постмодерну неодноразово заявляють про те, що вичерпано традиційні форми філософствування, необхідно переходити до нового - нетрадиційного, не скутому межами мислення. Часто використовуваний філософами постмодернізму термін «следовое восприятие» означає ковзання суб'єкта по поверхні явища без розуміння сутності. Таким чином, постмодерністська думка прийшла до висновку, що все, що приймається за дійсність, насправді не що інше, як уявлення про неї, залежне до того ж від точки зору, яку вибирає спостерігач.

Посмодерністи наполягають на множинності істини - тобто кожен суб'єкт може висловлювати про об'єкт протилежні, але однаково справедливі судження. Таким чином, істина для постмодерніста - тільки слово, звернене до співрозмовника, причому дозволяє налагодити взаєморозуміння.

У цілому сучасна філософія, представлена ​​різними течіями та напрямками, істотно протиставляє себе класичного філософствування, заснованому на вимозі пізнання об'єктивної сутності природи і людини для їх розумного перетворення. Неокласична філософська традиція, які б проблеми вона не досліджувала, на яких би позиціях вона не стояла, виходить, насамперед, з реального суб'єктивного людини. Можна сказати, що для неї проблеми науки, свідомості, суспільства - це лише межі філософської антропології, філософського осмислення людини як особистості.

15. Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Філософія застосувала терміни “бути”, “буття” для позначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово “буття” одержує у філософії особливий зміст, зрозуміти який можна, тільки звернувшись до розгляду філософської проблематики буття. Уперше цей термін у філософію ввів античний філософ Парменід (V-IVст. до н.е.) для позначення й одночасно рішення однієї реальної проблеми. В часи Парменіда люди почали зневірятися в традиційних богів Олімпу, міфологія всі частіше череди розглядатися, як вимисел. Тим самим валилися Основи в норми світу, головною реальністю якого були боги і традиція. Світ, Всесвіт уже не здавалися міцними, надійними: всі стала хитко і безформно, нестабільно; людина втратив життєву опору.

Філософія в особі Парменіда усвідомила сформовану ситуацію, що обернулася трагедією для людського існування (екзистенції), відбила емоційне розжарення і спробувала заспокоїти збентежену душу людей, поставивши на місце влади богів влада розуму, влада думки. Але думки не звичайної, побудовані про речі і предмети світу, про потреби і нестатки повсякденного існування, а абсолютної думки. Парменід як би сповістив людей про відкриття їм нової сили, сили Абсолютної думки, що утримує світ від перекидання в хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, а отже, людина знову може набути впевненості в тім, що всі з необхідністю буде підлеглого якомусь порядку.

Парменід писав наявність за речами предметно-почуттєвого світу чогось, що виконувало би роль гаранта існування цього світу і що сам філософ називав іноді Божеством, тим, що дійсно мається. А це означало, що для людей немає причин для розпачу, викликаного катастрофою стійкості старого мирячи.

Для позначення описаної екзістенціально-життєвої ситуації Парменід і ввів у філософію поняття і проблему «буття». Сам термін був узятий зі звичайної мови греків, по його зміст одержало нове наповнення, що не випливає зі значення дієслова «бути» у його повсякденному вживанні: бути - існувати в наявності. Отже, проблематика буття з’явилася своєрідною відповіддю філософії на потреби і запит епохи.

Геракліт за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях, одержав призвіще Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі «» - «все тече». На відміну від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність саму на себе. Вогонь для нього був втілення самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.