31. Проблема субстанції в філософії Нового часу

Субстанція (латин. substantia - сутність) є те, що лежить в основі. Знищення є не відхід у небуття, а лише зміна субстанції, її перехід в інший стан. Все різноманіття речей у цьому випадку є різні стани однієї субстанції.

Саме потреба пояснити існування різноманіття і зміни призвели до розуміння субстанції. Тому навіть в попередніх філософії вченнях зустрічаються уявлення про різні субстанції: землю, воду, повітря, вогонь. У стародавніх філософів як субстанція виступало, як правило, якась речовина, а різноманіття речей - це різні стани цієї речовини. Якщо субстанцій було кілька, то вони вважалися незмінними і один в одного не перетворювалися. Різні речі в цьому випадку були результатом різних комбінацій з субстанцій. Душа складалась з тієї ж субстанції.

У Середньовіччі з'явилося уявлення про існування двох протилежних субстанцій - тілесної і духовної. Інакше не можна було пояснити існування безсмертної душі при смертному тілі.

У Новий час виникла проблема взаємозв'язку цих двох субстанцій. Дійсно, є річ, наприклад квітка. Ми можемо доторкнутися до неї. Але ту ж квітку ми можемо уявити. З чого ж складається та квітка, яку ми представляємо? Ясно, що з чогось іншого. Декарт, визначаючи субстанцію як річ, яка не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе, стверджував, що речі складаються з протяжної субстанції, а їх уявлення - з мислячої субстанції. Але в такому разі як вони пов'язані між собою

Декарт, вирішуючи цю проблему, змушений був визнати незалежне існування обох субстанцій: протяжності та мислення. Такий підхід називається дуалізмом (дуальний - подвійний). Але при такому підході треба було пояснити синхронність дій двох субстанцій. Пояснення дав його учень з допомогою «теорії двох годин». Якщо один годинник має стрілки, але не має бою, а інші мають бій, але не мають стрілок, то, щоб користуватися ними, ми повинні їх завести одночасно. Так при створенні світу Бог «завів» одночасно обидві субстанції, і тепер вони діють синхронно.

Спіноза, зберігаючи Декартово визначення субстанції як причини самої себе, позбавляється від дуалізму тим, що протяжгісь і мислення оголосив не субстанціями, а атрибутами (невід'ємними ознаками) однієї, спільної для них субстанції - тілесної природи, або Бога.

Визнання тільки однієї субстанції, що лежить в основі світу, називається монізмом.

Німецький філософ Лейбніц стверджував, що субстанція не може бути протяжної, так як протяжгість означає, що вона складається з чогось. Але субстанція не може складатися з частин. Значить, субстанція не є протяжною.

Але що може бути непротяжним, що не має довжини, ширини, висоти? Це математична точка. Але така точка - результат мислення. Значить, субстанція - це щось безтілесне, як душа. Лейбніц називає ці маленькі безтілесні душі монадами. Усі речі складаються з монад. Самі вони нескінченно малі, але їх сукупність складає речі.

Монади, в силу відсутності в них внутрішньої структури, не можуть взаємодіяти між собою. Але тоді виникає проблема пояснення людини. За Лейбніцем, людина складається з монад, і сам представляє собою велику монаду. Як же маленькі монади знають про бажання великої монади? І Лейбніц пояснює це встановленою гармонією. Тобто Бог заздалегідь погодив діяльність всіх монад.

32. Ідеї раціоналізму та сенсуалізму в філософії нової доби Основоположником раціоналізму був французький філософ Рене Декарт. Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод", "Роздуми про першу філософію",.Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую"). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання, їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати Бенедикт Спіноза.

Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.

Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання. Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. Таке пізнання не розкриває сутності речей. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним. Четвертий спосіб пізнання – це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними, відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей.

СЕНСУАЛІЗМ:        Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст Джон Локк у працях: "Досвід про людське розуміння", "Два трактати про державне управління" .

Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".

Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній – рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. – це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д.. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви.

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже. продовжує Давід Юм. Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.