53. Платон «Бенкет»

Діалог «Бенкет» належить до того жанру застільних бесід, яким поклав початок Платон .

Теми застільних бесід згодом змінювалися, сама ж бесіда являла собою другий етап бенкету, коли після їжі гості зверталися до вина. За чашею вина загальна розмова мала не тільки розважальний, але і високоінтелектуальний, філософський, етичний характер. Розваги зовсім не заважали серйозній бесіді, лише допомагали наділяти неї в легку напівжартівливу форму, що гармоніювало з обстановкою.

Весь діалог являє собою розповідь про бенкет, улаштованій з нагоди перемоги трагічного поета Агафона в афінському театрі. Розповідь ведеться від імені учня Сократа, Аполлодора Фалерського. Таким чином, перед нами «розповідь у розповіді», відображення пережитого двома друзями Сократа.

Вступ. Не можна сказати, що воно насичено філософським змістом, він лише являє собою свого роду літературну експозицію. У ньому представлені й основні діючі особи діалогу, так само як і визначається загалом тема всього наступного оповідання. Вступ починається розповіддю про зустріч якогось Аполлодора з Фалера з якимсь Главконом, а також проханням останнього розповісти про бенкет у будинку Агафона і згодою Аполлодора зробити це зі слів якогось Аристодема з Кидафин, що особисто були на бенкеті.

Мова Федра ще позбавлена аналітичної сили і виставляє тільки самі загальні властивості Ерота, про які говорили починаючи з часів безроздільного панування міфології. Тому що об'єктивний світ представлявся в стародавності максимально конкретним і максимально почуттєвим, те анітрошки не дивно, що всі рухи у світі мислилися в результаті любовного потяга. Всесвітнє тяжіння, що представлялося очевидним і в ті часи, тлумачилося як тяжіння виняткове любовне, і зовсім не дивно, що Ерот трактується в мові Федра як принцип і максимально древній, і максимально могутній. Він говорить про найбільший моральний авторитет Ерота і ні з чим не порівнянній життєвій силі бога любові: «Він з'явився для нас першоджерелом найбільших благ… якщо б можливо було утворити з закоханих і їхніх коханих держава…, вони керували б їм щонайкраще, уникаючи всього ганебного і змагаючись один з одним», тому що»… Він найбільш здатний наділити людей доблестю і дарувати їм блаженство при житті і після смерті». У зв'язку з цим Федр починає розвивати ідею про найвищу цінність щирої любові, підкріплюючи свої міркування розповіддю про відношення до неї божества: «Боги високо цінують чесноту в любові, більше захоплюються, і дивуються, і благодіють у тому випадку, коли улюблений відданий закоханому, чим коли закоханий відданий предметові своєї любові». Своєрідним висновком цієї мови служить висловлення про те, що «люблячий божественне улюбленого, тому що натхненно богом, а улюблений вдячний своєю відданістю люблячий».

Міркування про природу любові продовжуються в другій мові – мови Павсания.. Дійсно, в Ероті закладене вищий початок, але є також і нижче. Міфологія підказувала, що вище є щось просторово вище, тобто небесне; а традиційне для античного світу навчання про перевагу чоловічого початку над жіночим підказувало, що вище – це обов'язково чоловіче. Отже, вищий Ерот – це любов між чоловіками. А тому що вчасно Платона вже навчилися відрізняти психічне від тілесного і цінувати перше вище другого, те чоловіча любов і виявилася в мові Павсания любов'ю максимально духовної.

Узагальнюючої і не занадто конкретним висновком цієї мови представляється наступне твердження: «Про будь-яку справу можна сказати, що саме по собі воно не буває ні прекрасним, ні потворним. Що б ми ні робили, це прекрасно не саме по собі, а дивлячись по тому, як це робиться, як відбувається: якщо справа робиться прекрасно і правильно, те воно стає прекрасним, а якщо неправильно, те, навпаки, потворним. Те ж саме і з любов'ю: не всякий Ерот прекрасний і гідний похвал, а лише той, котрий спонукує прекрасно любити.»

Логічне продовження обидві думки, висловлені в другій і третій мовах, знаходять у четвертій мові – мови Аристофана. Аристофан складає міф про первісне існування одночасно у виді чоловіків і жінок, або Андрогінов. Оскільки ці люди були дуже сильні і проти Зевса, останній розсікає кожного андрогіна на двох половин, розсіює них по усім світі і змушує їхній вічно шукати один одного для відновлення їхньої колишньої повноти і могутності. Тому Ерот є прагнення розсічених людських половин одна до іншої заради відновлення цілісності: «Любов'ю називається спрага цілісності і прагнення до неї».

Мова Аристофана – один з найцікавіших зразків міфотворчества Платона. У міфі, створеному Платоном, переплетені і його власні фантазії, і деякі загальноприйняті міфологічні і філософські погляди. Загальноприйняте романтичне тлумачення цього міфу як міфу про прагнення двох душ до взаємного з'єднання не має нічого загального з платоновським міфам про чудовиськ, розділених навпіл і вічно випробують спрагу фізичного з'єднання. Можна погодитися з тлумаченням К. Рейнгарда, що бачить у ньому прагнення до древньої цілісності і єдності людини чисто фізичному замість божественно прекрасної цілісності з її сходженням від тіла до духу, від земної краси до вищої ідеї.

Загальний підсумок перших чотирьох мов зводиться до того, що Ерот є споконвічна світова цілісність, що кличе до єднання люблячі пари на основі їх нездоланного взаємного потяга і шукання загальної і блаженної безтурботності.

Далі випливає сама проста концепція: ціль Ерота – оволодіння благом, але не яким-небудь окремим, а всяким благом і вічне володіння ним. А тому що вічністю не можна опанувати відразу, можливо тільки опановувати нею поступово, тобто породжуючи замість себе інше, виходить, Ерот є любов до вічного породження в красі заради безсмертя, до породження як тілесному, так і духовному, включаючи любов до поетичної творчості і суспільно-державного законодавства.

Тут же виникла і знаменита ієрархія краси, що стала популярної на цілі тисячоріччя. Спочатку нам подобаються фізичні тіла. Однак говорити про дане тіло можна тільки тоді, коли мається представлення про тіло взагалі. Фізичне тіло, узяте саме по собі, на думку Платона, інертно і нерухомо, але, оскільки реально всі тіла активні і рухливі, повинне існувати той початок, що ними рухає; і початок уже нетілесне, нефізичне. Для Платона, як і для всієї античності, таким саморушійним початком було те, що називалося душею. Без цієї передумови тодішні мислителі взагалі не допускали життя і буття, хоча сутність душі визначали по-різному. Душу рухається і рухає все інше. У противагу їй існує і щось нерухоме, подібно тому як білий колір припускає чорний, верх припускає низ і т.д. Це нерухоме в душі є не що інше, як науки, а всі науки припускають для себе такий же вічний і нерухомий предмет, що вони і покликані усвідомлювати. Ієрархічна послідовність у теорії така: від одного прекрасного тіла до всіх тіл, звідси – до прекрасних душ, від душ – до наук і від окремих наук – до межі всіх наук, до ідеї прекрасного, котре вже не піддано ніяким змінам, але існує вічно і незмінно.

Сьома мова в «Бенкеті», а саме мова Алківіада, не дозволяє зводити навчання Платона до абстрактно понятійного об'єктивного ідеалізму. Філософська концепція Алківіада полягає в тім, що крім звичайного збігу внутрішнє і зовнішнє, суб'єктивне й об'єктивне, ідеальне і реального, життя змушує визнати ще і їх надзвичайно різноманітну і життєво барвисту суперечливість. Сократ, здавалося б, є ідеальний мудрець, що тільки і знає, що конструює різного роду логічні категорії об'єктивного ідеалізму. Алківіад порівнює Сократа із силенами і сатиром Марсиєм. Сократ користується для зачаровування слухачів не флейтою, а мовами, змушуючи жити людей по-новому і викладатися своїх непорядних учинків. Сократ незвичайно витривалий фізично хоробрий – про це говорить його героїчне поводження на війні. Сократ також володіє ні з чим не порівнянною індивідуальністю. Значною мірою Сократ таким і є як історично, так і в зображенні Алківіада. Це підтверджується ще і тим, як би випадково кинутим зауваженням Сократа про те, що щирий творець трагедії повинний бути творцем також щирої комедії, що являє собою не просто випадковий афоризм Платона, але є справжнім підсумком усієї філософії ідей у «Бенкеті».

Центральної для «Бенкету» є проблема середини. Саме, «правильна думка» є щось середнє між знанням і чуттєвістю. У «Бенкеті», хоча й у не занадто явній формі, коштує проблема зв'язку знання і чуттєвості, термінологічно закріплена як проблема середини. Новизна ж «Бенкету» у цьому відношенні полягає в тім, що обидві названі сфери дані як одна, єдина і неподільна сфера, у якій уже не можна розрізнити ні того, ні іншого. Знання настільки близьке поєднується з чуттєвістю, що виходить їхня повна тотожність. Від Пороса і Співі народжується Ерот, що уже не є ні Співу, ні Поростив, але те, у чому обоє вони ототожнювалися. Усілякі протилежності об'єдналися отут в одне цільне життя, в одне сукупне породження, в одна тотожність, що стає. Саме тут трансцендентальний метод уперше досягає своєї зрілості; і зміст, що він покликаний об'єднати з дійсністю, тільки отут уперше стає динамічним змістом, творчою динамікою, активною сумою нескінченно малих збільшень.