46) Філософія свободи та творчості м. Бєрдяева та Філософія всеєдності в. Соловйова.

Микола Бердяєв – релігійний російський філософ. У своїх роботах Бердяєв охоплює та співставляє світові філософські та релігійні учення та напрями: грецьку, буддійську та індійську філософію, неоплатонізм, гностицизм, містицизм, масонство, космізм, антропософію, теософію, Каббалу та ін.

Ключова роль у трудах М.О. Бердяєва належить свободі та творчості („Філософія свободи” та „Смисл творчості”): єдиний механізм творчості – свобода. Філософ увів та розвив важливі для нього поняття царство духу, царство природи, об’єктивація – неможливість подолати рабські окови  природно-історичного буття.

Крізь різноманітні теми, які розглядає Микола Бердяєв, проглядають дві головні: свобода та творчість. Свобода визначає царство духу. Дуалізм у його метафізиці – це Бог і свобода. Свобода угодна Богу, але не завжди свобода – від Бога. Існує „первинна”, „нестворена” свобода, над якою Бог не владний. Ця ж свобода, порушуючи „божественну ієрархію буття”, породжує зло. Тема свободи, за Бердяєвим, найважливіша у християнстві – „релігії свободи”. Ірраціональна, „темна” свобода перетворюється  Божественною любов’ю, жертвою Христа „зсередини”, „без насильства над нею”, „не відкидаючи світ свободи”. Боголюдські відносини нерозривно пов’язані з проблемою свободи: людська свобода має абсолютне значення, долі свободи в історії – це не лише людська, але й божественна трагедія. Доля „свобідної людини” у часі та історії трагічна. Розмірковуючи на тему смирення (М.О. Бердяєв „Спасіння та творчість. Два розуміння християнства”), Микола Бердяєв доходить висновку, що не дивлячись на те, що воно (смирення) є шляхом самоочищення та самовизначення, „не можна відповідати на усі запити духу проповіддю смирення”: „Смирення є підпорядкований засіб. І смирення не є єдиний засіб, не є єдиний шлях духовного життя. Внутрішнє духовне життя безмірно складніше та багатогранніше”.

Другий момент духовного життя людини – творчість. Він не протилежний смиренню, але якісно інший. Для пояснення цієї думки Бердяєв пише: „Смирення є внутрішнє духовне діяння, у якому людина забуває про себе, відчужується від себе у творчому акті, поглинена своїм предметом. У творчості людина переживає стан незвичайного підйому всього свого єства. Творчість завжди є потрясіння, у якому долається буденний егоїзм людського життя. І людина згодна губити свою душу в ім’я творчого діяння”.

Філософ робить закономірний висновок: „Справжня ж природа особистості у тому що вона є центр творчої енергії. Поза творчістю немає особистості. Спасається для вічності творча особистість. Утвердження спасіння проти творчості є утвердження спасіння пустоти небуття... Творчий інстинкт у людині є безкорисливий інстинкт, у ньому забуває людина про себе, виходить із себе... Творчість... боголюдська, вона є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже очікування”.

Як бачимо, головний атрибут особистісного буття, за Бердяєвим, - це творчість, яка, у свою чергу, може здійснюватися лише у свободі. Перефразовуючи, філософа, можемо сказати: справжня природа особистості – творчість у свободі.

Предметом справжньої філософії, за Володимиром Соловйовим, є всеєдність. У «Кризисе западной философии» дається визначення: «всеєдність є все-єдиний першопочаток усього існуючого. Цей всеєдиний першопочаток у своїй дійсності, що проявляється, яку пізнаємо у сфері нашого досвіду, має, безперечно, духовний характер. Ця духовна дійсність належить першопочаткові незалежно від нашої свідомості і перед нею». Джерела ідеї всеєдності лежать у слов'янофільській ідеї соборності, але надається цій ідеї онтологічна забарвленість всеохоплюючого космічного значення.

Онтологічною основою всеєдності виступає божественна Трійця в її зв'язку з усіма божественними творіннями, у тому числі і Людиною. Основний принцип всеєдності -все єдине у Бозі. Всеєдність - єдність творця і творіння. Бога Володимир Соловйов характеризує як космічний розум, істоту надособистісну, особливу організуючу силу, що діє у світі. Онтологія Володимира Соловйова будується переосмисленням відносин між категоріями буття і сущого, при використанні таких понять, як суть, існування, світова душа, абсолют та ін.

Головною в релігійному аспекті філософії світової історії Володимира Соловйова є ідея всесвітньої теократії, Вселенської церкви. Таку проблему формулює в творах «Читання про Боголюдство», «Історія і майбутнє теократії» та ін. Російський філософ вважав, що вищою точкою у розвитку форм організації життя світового людства є поєднання державної, духовної (першосвя-щенник) і пророчої (вільний пророк) влади. Завершення історії зв'язане із розвитком і об'єднанням трьох влад: першосвященниць-кої, царської і пророчої. Вище благо й істинна мета теократії, на думку Володимира Соловйова, полягає в довершеній взаємності вільного боголюдського поєднання — не в повноті влади, а в повноті любові.