2.4. Філософія епохи Відродження: антропоцентризм

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідей­ного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньо­віччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у XIV-XV ст. і завер­шується в XVI-XVII ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних мо­нархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успі­хами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відрод­ження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, ан­тичної культури (звідси і назва), спрямування проти христи­янсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і ство­ренням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали части­ною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу фе­одально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я люди­на, і ніщо людське мені не стороннє», - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (XIV-XV ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у XVI-XVII ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм (від лат.: humanus - людський) у широкому ро­зумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.

Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що лю­дина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги стано­вого та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спря­мований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається осо­бистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-пер­ше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переос­мислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній.

Філософія в цей період перестала бути служницею богосло­в'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціо­нальний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'єтро Помпонацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних планах - філософському та релігійному. Безсмертя душі, сво­бода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брех­нею жерців.

Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіц­ійну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне священство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.

По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особли­во поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра - це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстич­ною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».

Одним із головних завоювань філософської думки був роз­виток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат.: natura - при­рода) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфіло­софія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікколо Кузанський - про збіг протилежностей у безмежно велико­му і нескінченно малому.

Нікколо Кузанськийбув кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав «вченим незнанням» на відміну від схола­стичного «знання». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом із тим він стверджу­вав, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу збігаються протилежності.

Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він висунув і обґрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля - одна з пересічних планет і не є нерухомою, а рухається навколо своєї осі й Сонця. Таким чином, було підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що панували тривалий час та стверджували, що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини.

У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції був спалений на вогнищі мужній вчений Джордано Бруно, який висунув сміливу на той час ідею про нескінченність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, що постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та об'єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно, повинна спира­тися на науковий досвід; потрібно покінчити із схоластикою, з її далекими від життя дефініціями, з її ворожнечею протії дослідницького знання. Бруно виступав проти підкорення знання вірі, проти теорії «двоїстої істини» і вважав за істину тільки науку.

Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінчен­ний і вічний. Земля - маленька частинка у необмеженому світі. Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеї­стичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріаль­ну субстанцію наділену творчою силою. Природа для нього -це «Бог» у речах. Завдання філософії - пізнання єдиної суб­станції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з те­орією пізнання Бруно існує три ступеня осягнення істини: відчуття, розум та інтелект. Філософія Бруно оптимістична. Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та смерть притаманні лише одиничним явищам.

Галілео Галілейзапропонував ідею матеріальної субстанції як єдиного не­змінного підґрунтя природи, що має струк­туру і вимагає для свого опису виключно механіко-математичних засобів (фігури, числа, руху). Так звані вторинні якості (смак, запах, колір) не мають субстанціаль­ності, ненаукові. У гносеології вчений роз­вивав ідею безмежності пізнання природи.

Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та інших вчених завдала удару церковному вченню про Всесвіт і приро­ду, заклала підвалини науково-дослідницького природознавста.

Творчість Леонардо да Вінчі - це яскравий зразок поєднан­ня художньої та наукової діяльності. Леонардо виступив проти духовної диктатури католицької церкви, називаючи її «розсадни­ком брехні». Піддаючи критиці теологію та забобони, він стверд­жував, що всі явища природи підкорюються об'єктивному зако­ну необхідності. «Необхідність - наставниця та улюблениця природи. Необхідність - тема та винахідниця природи, і вуздеч­ка, і вічний закон». Він виступав проти теорії «двоїстої істини», стверджуючи, що істина одна і належить вона не релігії, а науці.

Витоками чуття він вважав вплив навколишнього світу, при­роди на органи чуття, а чуття - початок пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, що е істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати емпіризм та раціоналізм; спираю­чись на досвід, встановлювати причинний зв'язок явищ приро­ди, «починаючи з досвіду та з ним шукати причину».

Бернардіно Телезіо, пропагуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об'єктивно існує вічна і незмінна мате­рія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом із тим він вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.

Письменник-сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між на­родами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні заці­кавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філо­соф Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюють­ся і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об'єктив­ного значення. Відчуття, головне джерело наших знань,- об­лудні та недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований про­ти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дот­римання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблен­ня, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філо­софії - людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про самого себе»,- говорить Монтень. Другим пунктом ного про­грами є культ природи. Закономірний і постійний плин приро­ди, незалежний від людської мінливості стан речей - ось що викликає захоплення Монтеня.

Філософські праці П'єра Шаррона «Про мудрість», «Корот­кий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психі­ки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушли­ва та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі - наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина - частина природи, і у кожній людині є частина природи. Істинна мораль впливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шар­рон тлумачить як «насолоду».

Таким чином, філософська думка епохи Відродження всебільше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологіч­ному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціаль­но-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відоб­разилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне засто­сування досягнень науки. Можна виділити три напрямки по­будови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природно­го права й утопічні соціалістичні теорії.

Нікколо Макіавеллі відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика - автономна частина людської діяльності. Вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності («фортуни»). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська психологія. Мотивують політичну діяльність, за Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель но­вого типу, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов'язу­вати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін «макіавеллізм» став синонімом пол­ітики, що керується принципом "мета виправдовує засоби".

В епоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божо­го суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, незважаючи на це, воно не­обхідне, бо його сутність випливає з загальної людської приро­ди. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримував­ся Гуго Гроцій, який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і при­родне право. Громадянське право виникає історично, обумовле­не політичною ситуацією, а природне право випливає з природ­ного характеру людини і є предметом не історії, а філософії.

В епоху Відродження, пов'язану з первинним накопичен­ням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соц­іальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де ніби-то було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково нео­бгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава -це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високо-організоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т. Кампанелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти багатих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» -земні благополуччя, добробут його жителів («солярійців») і розвиток культури.

Таким чином, у цих перших соціалістичних утопіях прого­лошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філо­софська думка епохи Відродження відійшла від схоластики, і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.