7.1. Принципи діалектичного осмислення буття. Альтернативи діалектики

Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнан­ня і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Сам термін «діалектика» вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог,, спрямований на взаємозацікавлене обговорен­ня проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Платон теж тлумачив діалектику як логічну операцію розчленування і пов'язування понять завдяки питан­ням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, понят­тя діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності.

Діалектика виникла й історично розвивалась у боротьбі з метафізичним методом мислення, характерною особливістю якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи іншого моменту у складі цілого. Конкретно сутність цієї кон­цепції полягає у тому, що вона ігнорує багатий конкретний зміст реальних життєвих процесів і розглядає розвиток як тільки просте кількісне зростання одного і того самого, як тільки зменшення або збільшення, як повторення одних і тих самих етапів; вона не визнає розвитку як процесу виникнення ново­го і зникнення старого, що віджило свій вік, тобто вона заперечує якісні зміни, якісні стрибки і взаємопереходи у явищах об'єктив­ного світу. Метафізична концепція розглядає явища і предме­ти матеріального світу як ізольовані і не пов'язані між, собою, як випадкове накопичення явищ і предметів.

Сутність метафізичної концепції зводиться також до того, що вона заперечує внутрішнє джерело розвитку - саморозви­ток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає у певній зовнішній, надприродній силі і врешті-решт у Богові.

Отже, діалектика і метафізика виступають як альтерна­тивні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах. Якщо діалектика вважає рух абсо­лютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним. Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика розг­лядає їх у відриві, у відокремленості. З погляду діалектиків, все рухається, все змінюється. Метафізики, однак, твердять, що явища незмінні у своїй сутності.

Діалектична концепція розвитку полягає у тому, що роз­виток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкопод­ібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат божого першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як суть кількісний процес та як рух по замкненому колу.

Важливим принципом діалектики є принцип розвитку, тоб­то розуміння розвитку як вічного і нескінченного процесу зміни старого новим, одних явищ і процесів - іншими. Безперервний рух і розвиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна зі значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток є необхідною і суттєвою, невід'ємною власти­вістю матерії, без якої вона не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а перш за все роз­виток. Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток, однак, розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхідний. Це зна­чить, що будь-який предмет, явище, система, як і весь світ вза­галі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю стани, які вже існували.

Існують дві різні тенденції розвитку: 1) висхідна, прогре­сивна, перехід від простого до складного; 2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого.

З цього визначення категорії розвитку виходить, що розви­ток багатший за своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від розвитку. Будь-який розви­ток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі має місце і такий рух, який не є ні прогре­сивним, ні регресивним, як це характерно для механічного руху, простого пересування, переміщення тіл.

Діалектичному розвиткові притаманні такі ознаки, що відрізняють його від руху взагалі: по-перше, діалектичний розвиток виступає не просто зміну одних станів матеріальної сис­теми на інші, не просто зміни їх кількісних характеристик, а якісні зміни, структурну перебудову системи, що розвивається; по-друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом змін, що передбачає певну послідовність проходження системою спе­цифічних для неї ступенів; по-третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним процесом, тобто реальні предмети, явища, що змінюються у просторі і часі, виявляються неповторними у своїх індивідуальних рисах; четвертим важли­вим моментом розвитку є й те, що він являє собою внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів, тобто діалектика тлумачить розвиток як саморозвиток, що здійснюється з причин, що закладені у самих матеріальних об'єктах.

Таким-чином, розвиток являє собою певну форму зміни вза­галі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямо­вані, незворотні, якісні зміни матеріальних об'єктів.

Принцип взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ об'єктивного світу органічно витікає з того, що світові притаманна ма­теріальна єдність, яка полягає у визнанні єдиного, загального першопочатку, що лежить у підґрунті усієї різноманітності речей і явищ. По-друге, цей принцип походить з того, що в об'єктив­ному світі не існує абсолютно простих предметів і явищ. Всі вони мають складну структурну організацію, тобто складають­ся з певних елементів, частин, що пов'язані між собою. По-третє, цей принцип відображує те, що у світі немає абсолютно ізоль­ованих явищ. Завдяки зв'язку і взаємодії одні процеси і явища породжують інші, відбувається перехід від одних форм руху до інших і внаслідок цього здійснюється вічний рух і розвиток, що є загальною формою буття.

Зв'язки і взаємодії у матеріальному світі характеризуються такими рисами: по-перше, цей зв'язок має об'єктивний харак­тер, тобто існує незалежно від свідомості людей, як об'єктивна закономірність; по-друге, зв'язки і взаємодії універсальні, бо ви­являються усюди і завжди, у всіх явищах, на всіх рівнях і сту­пенях; по-третє, взаємозв'язок багатогранний за своєю сутністю і природою, бо кожний предмет, будь-яке явище, тисячами ниток пов'язані з іншими, бо цей зв'язок характеризується неви­черпною сіткою відносин між явищами і процесами матеріаль­ного і духовного світу; у-вчетверте, реальні зв'язки нескінчен­но різноманітні за характером, ступенем глибини і складності, за формами виявлення.

Серед невичерпної різноманітності конкретних форм зв'язків матеріалістична діалектика вивчає найбільш суттєві, загальні зв'язки, що виявляються у всіх явищах і процесах дійсності. До таких форм зв'язків належать: зв'язки внутрішні (між елемента­ми або сторонами одного і того самого матеріального об'єкта) і зовнішні (між різними об'єктами і оточуючим середовищем); суттєві (глибинні, стійкі, що визначають специфіку даної систе­ми) і несуттєві (другорядні, що не мають значного впливу); пряні (безпосередні, без проміжних ланок) і опосередковані, не­прямі, що встановлюються через проміжні ланки.

Вчення про загальний зв'язок явищ об'єктивної дійсності є,власне кажучи, вченням про закономірний характер її розвит­ку, адже будь-який закон природи і суспільства виявляє пев­ний об'єктивний, суттєвий зв'язок між явищами і речами мате­ріального і духовного світу. При цьому закон -- це не одиничний, притаманний будь-якому одному явищу, а загальний, властивий для всіх явищ цього класу, зв'язок. Закономірні, суттєві зв'язки носять тому і необхідний характер, а також є усталеними, повторюються. Вони повторюються завжди і всю­ди, де і коли є відповідні умови.

Таким чином, будь-який закон природи і суспільства ви­являє об'єктивний, суттєвий, необхідний, тривкий зв'язок, що повторюється між явищами і процесами дійсності. Наприклад, періодичний закон Менделєєва виявляє об'єктивний, необхід­ний, суттєвий, тривкий зв'язок, залежність хімічних і фізичних властивостей елементів від атомної ваги.

За сферою своєї дії закони поділяються на три великі гру­пи: закони специфічні, що виявляють зв'язки у межах однієї форми руху (закони механіки, фізики, хімії та інші); закони за­гальні, що є спільними для деяких наук про природу або сусп­ільство (закон збереження і перетворення енергії, закон природ­ного добору; загальносоціологічні закони); універсальні закони, що виявляють універсальні зв'язки і відносини між усіма яви­щами і процесами як матеріального, так і духовного світу (за­кони діалектики).

Діалектичний метод всебічного і конкретного аналізу дійсності корінним чином відрізняється від еклектики і софісти­ки. Еклектика являє собою спосіб розгляду явищ, коли механічно, свавільно поєднуються протилежні означення, погляди, теорії, принципи. Еклектицизм має своїм підґрунтям підміну одних ло­гічних засад іншими, метафізичну абсолютизацію мінливості і відносності людського пізнання, порушення принципів цілісності, об'єктивності, конкретності розгляду предметів і явищ.

Безмотивованим є також підхід до розуміння дійсності, ха­рактерний для софістики, що ігнорує реальні зв'язки, конкретні умови, а хибні висновки намагається видати за істинні. Со­фістика у перекладі з грецької мови означає вміння вести дебати. Це міркування (висновок, доказ), засноване на навмисному порушенні законів і принципів формальної логіки, на використанні хибних доводів і аргументів, що видаються за правильні. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Порушуючи вимоги формальної логіки, софістика веде до втрати мисленням конк­ретності і визначеності, до суб'єктивістського застосування «гнучкості понять». Софісти висмикують події з їх зв'язку з іншими, а також застосовують закономірності однієї групи явищ до іншої. Отже, «софіст» в одіозному значенні - особа, що будує хибні умовиводи і шукає користі у такій вигаданій аргументації. Різні приклади софізмів наводить у своїх діало­гах Платон («Евтидем» та ін.). Логічний аналіз софізмів і їх класифікацію дав Арістотель у творі «Про софістичні спросту­вання». Прикладом софізму є «Рогатий»: «Те, чого ти не загу­бив, ти маєш; ти не загубив роги; отже, ти їх маєш».

Важливішими вимогами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічний аналіз; по-друге, дослідження об'єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне виз­начення об'єкта усіх моментів, що дає практика; учетверте, кон­кретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв'язків і відносин, у яких знаходиться предмет у даний час.

Діалектика як логіка виробляє необхідні вимоги до пізнання:

1. Вимога об'єктивності походить з атрибутивності відображення і вторинності свідомості як вищої форми відображення. Оскільки сутність розкривається найбільш повно у практиці, висувається імператив: взаємозв'язок пізнання і практики, що містить у собі установку на практику як провідний, головний критерій істини.

2. Вимога системності полягає в розмежуванні внутрішньої і зовнішньої сторін матеріальних систем, сутності та її проявів, виявлення різноманітних боків предмета, їх єдності, розкриття форми і змісту, елементів і структури, випадкового і необхідного, каузального і функціонального, імовірного і суворо детермінованого у системах. Цей принцип спрямовує мислення на перехід від явищ до їх сутності, до пізнання закономірностей, а також необхідних, суттєвих зв'язків предмета, що розглядається, з оточуючими його предметами і процесами. Установка на всебічність доповнюється вимогою виділення інтегративної, провідної сторони, від якої залежать усі інші (так звана субстанційна сторона).Серед пізнавальних принципів, що ведуть мислення до сутності, чільне місце посідає імператив детермінізму. Він дозволяє відокремити необхідні зв'язки від випадкових, суттєві від несуттєвих, встановити повторюваність, кореляційні залежності, тобто здійснити рух мислення до сут­ності, до каузальних зв'язків усередині сутності. Отже, принцип системності утворюють такі імперативи: всебічності, субстанційності та детермінізму.

3. Принцип об'єктивності з його вимогами адекватності і конкретності веде через принцип системності до розгляду самої історії об'єкта, його буття у минулому. У цьому плані принцип історизму поширює і поглиблює уявлення про даний предмет. Вимога історизму вимагає, по-перше, якісної, або сутнісної, ретроспективи (знання сутності); по-друге, передумовного розгляд (розгляду передумов виникнення предмета. Третій імператив виявляється у вимозі застосовувати під час пізнання предмета основні закони діалектики, а саме: спрямовувати рух думки від якості до кількості, а потім до їх єдності, виявляти стрибки, визначати їх типи і види; розкривати спадкоємність станів у розвитку предмета; орієнтувати думку на виявлення заперечення заперечення; акцентувати увагу на розкритті суперечностей об'єкта; виявляти типи суперечностей. Важливим імперативом принципу історизму є вимога виділяти етапи (стадії, фази, періоди), виявляти послідовність і діалектику загального і одиничного. Вимога визначати напрям і характер розвитку або змін предмета є ще одним з імперативів. Важливою є і вимога розкривати основну тенденцію розвитку системи з метою пророкувати її майбутнє. Необхідно також вивчати не тільки історію об'єкта, але й історію відображуючих її понять і положень (прогресивне, регресивне, гармонійне, дисгармонійне, динамічні зміни або стагнація). Принцип історизму орієнтує на те, щоб охопити не тільки загальне, але й своєрідне, особливе в історії, не тільки те, що ввійшло в предмет у процесі його розвитку, але й те, що виявилось скинутим, поваленим або зникливим у історії.

4. осмислення діалектичної суперечливості розділяється на низку нормативних правил, регулятивів пізнання: виявлення суперечностей, єдності протилежних сторін, тенденцій; роз­двоєння єдиного і пізнання його суперечливих частин; вияв­лення тенденцій змінювання протилежностей і суперечності у цілому; застосування у пізнанні предметного протиріччя різних, у тому числі протилежних, засобів; використання на практиці установки на поєднання протилежностей як на один із способів розв'язання протилежностей і деякі інші.

Крім названих універсальних принципів (об'єктивності, сис­темності, історизму, діалектичної суперечливості), слід виділити специфічні внутрішньонаукові принципи: сходження від абст­рактного до конкретного і єдності логічного та історичного, що одночасно виступають методами наукового пізнання.