logo
философия

10.3. Основні форми наукового пізнання

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове знання, але це знання виникає не відразу у готовому вигляді, а розвивається поступово у процесі пізнання у різних формах. Для наукового пізнання перш за все характерні такі форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом всього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти. Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, що мають місце в об'єктивній дійсності і е об'єктом дослідження. Факт е речення, що фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також про­рокування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важли­ву роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами розглядається як суттє­вий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що фак­ти повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалек­тичного матеріалізму, невірне як абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.

У результаті наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем. Проблема -це теоретичне або практичне запитання, що потребує свого вирішення, вивчення і дослідження. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому вимагають для свого пояснення нових ідей. Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроб­лем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам; такі проблеми практично не вирішувані.

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Термін «ідеї» (від гр. jdea - вид, образ) був вперше введений дав­ньогрецькими філософами і вживається в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями у філософії розгляда­ли ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються розу­мом. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттє­вого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог тво­рить речі згідно зі своїми ідеями, що є ідеальними формами.

У Новий час, у XVII - XVIII ст. на перший план висуваєть­ся теоретико-пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про походжен­ня ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною діяльністю мислення. Велике місце вчення про ідеї займало у німецькому класично­му ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмету у нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно яким «Я» творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку. Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея не зво­диться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто у їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, у тенденції розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практич­ної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце у русі людської свідомості. Отже, ідея е активною, посередньою ланкою у розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше. Ідеї не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання у тій або іншій області, а служать підґрунтям, па якому знання синтезуються у деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль ак­тивних еврістичних принципів пояснення явищ, пошуків но­вих шляхів вирішення проблем. Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей форму­ються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючії сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання, відображаєть­ся фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. В такому розумінні ідея виявляється найваж­ливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала у теорії пізнання назву «концепція». Концеп­ція (від лат.: conceptio - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактовки будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення про­відної думки, конструктивного принципу у науковому, худож­ньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза.

Гіпотеза (від гр. основа, припущення) - це нау­ково обгрунтоване припущення про існування явищ, про внутрі­шню структуру або функції явищ, про причини виникнення і роз­виток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена і доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюван­ням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.

В яких же випадках використовується гіпотеза у процесі розвитку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпо­теза може принести користь як обособления знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх. По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх мо­жуть бути вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є та­кож можливість практичної перевірки. Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії: накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення; фор­мування гіпотези про причинні зв'язки явищ; перевірка одер­жаних висновків на практиці, перетворення гіпотези у вірогід­ну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.

Будь-яка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає пе­ревірці, необхідність котрої витікає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного знан­ня. Перевірка гіпотези полягає у тому, що її теоретичні на­слідки і висновки співставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим ви­щий, чим різноманітніші і багаточисленніші дослідження, що підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпо­теза теоретично і практично межує з вірогідністю. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить в розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Теорія є найбільш розвиненою формою наукового пізнання. Теорія - це система, узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, що відображають певну частину навколиш­нього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей.

Слід відмітити, що термін «теорія» вживається у широкому розумінні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики або у сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність думок у тій чи іншій області пізнання. Термін «наукова тео­рія» використовується і у більш вузькому розумінні, як сукупність понять і думок стосовно деякої предметної області, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомо­гою певних логічних принципів. У споглядальному, тсоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої області дійсності і зводить відкриті у цій сфері закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся су­купність понять і тверджень належить до однієї і тієї самої пред­метної області, повинна відображувати одні і ті самі об'єкти дос­лідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих самих об'єктів можуть існувати декілька теорій.

Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктив­ної реальності. Це значить, що знання, котрі дає теорія, відпов­ідали б тому оригіналу, котрий вона описує, тобто вона повин­на бути вірогідною, мати характер об'єктивної істини. Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і удосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твер­дженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експе­римент, практика у її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному ви­падку теорія має бути удосконалена або навіть заперечена.

Ознака істинності та вірогідності полягає у тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно вста­новлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, що можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -Це суперечності теорії і досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах: у інтенсифікаційній формі, коли відбу­вається заглиблення наших знань без зміни області застосуван­ня теорії. Друга форма - екстенсифікаційна, коли відбувається розширення використання теорії без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може служити розповсюдження теорії елект­ромагнетизму на сферу оптичних явищ. Третя форма - комбі­нована, екстенсифікаційно-інтенсифікаційна. Такої формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії можуть бути виділені два відносно са­мостійні етапи: еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність, та революційний, коли здійснюється злам її ос­новних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Зрештою такий стрибок у розвитку теорії є ство­рення нової теорії. Дійсна, дозріла теорія - це не просто сума пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження: все це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.