11.2. Природа як об'єкт філософської рефлексії

У міфологічному мисленні природа тлумачиться як та ча­стина природи, що залучена до людської діяльності, тлумачить­ся з утилітарно-прагматичної точки зору як джерело ресурсів для людини і місце її проживання (ця ціннісна позиція збері­гається і досі); природа ж в цілому сприймається як ідеал дос­коналості, гармонії. Цей тип ціннісного ставлення визначає і напрям теоретичних роздумів про природу. В античній філо­софії природа трактується як осередок логосу, еталон органі­зації, мірило мудрості.

Суттєво змінюється ставлення до природи із ствердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопочатку, як «низ», що протистоїть абсолютному духовному, тоб­то Богові. На противагу античності основною ідеєю тут є не злит­тя з природою, а піднесення над. нею. Відродження знову звертається до античних ідеалів тлумачення природного як втілення гармонії і досконалості. Ця позиція і пізніше відтворюється у різних контекстах, а саме - у концепції природного права Руссо, у школах літератури і філософії, що проголошуванії лозунг «назад до природи», вбачаючи у ньому єдиний порятунок від руйнівного впливу буржуазних порядків. Цеп ідеал відно­шення до природи у Новий час відіграв значну роль у перетво­ренні природи на об'єкт наукового дослідження. Дослідне при­родознавство висуває ідею «випробування» природи. Відносно пізнавальної і практичної активності людини природа починає виступати як царина діяльності, як інертна сила, що потребує підкорення, встановлення над нею панування розуму.

Такий тип ставлення до природи зберігається доти, доки створений людською діяльністю світ досягає планетарних мас­штабів, стає за своїм обсягом рівним масштабам процесів у природі. Тоді утилітарно-прагматичне ставлення до природи доповнюється усвідомленням залежності самої природи від лю­дини. На цьому підґрунті складається новий тип ціннісного ставлення до природи (соціально-історичний), що виходить з оцінки природи як унікального і універсального простору, де міститься людина і вся її культура. Така оцінка передбачає відповідальне ставлення до природи, постійне вимірювання по­треб людства і можливостей природи, врахування того, що сама людина і людство - це частина природи.

У науково-теоретичному плані цій ціннісній переорієнтації відповідає перехід від ідеї абсолютного панування над приро­дою до ідеї стосунків природи і суспільства як стосунків парт­нерів, сумірних за своїм потенціалом. Першим теоретичним виявленням цієї позиції стала створена В. Вернадським концеп­ція ноосфери.

Усвідомлення потенціальної, а інколи і актуальної зверхності суспільства над природою поступово породжує новий підхід, заснований на ідеї єдиного, збалансованого і відповідального управління соціальними і природними процесами і умовами.

Нині термін «природа» вживається як в широкому, так і в вузькому значенні. У широкому розумінні природа - це все, що оточує нас. Природа - об'єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності і єдності її форм. У цьому розумінні природа - це об'єктивна дійсність, що первісно дана, нестворена людиною. У більш вузькому розумінні природа - це об'єкт науки, а точ­ніше - сукупний об'єкт природознавства. Поняття «природа» дає принципову схему розуміння і пояснення того або іншого пред­мету вивчення (наприклад, уявлення про простір і час, рух, причинність тощо). Таке загальне поняття природи розроб­ляється у межах філософії і методології науки, що виявляють його основні характеристики, спираючись при цьому на резуль­тати природничих наук. Наприклад, із створенням теорії відносності суттєво видозмінились погляди на просторово-ча­сову організацію об'єктів природи; розвиток сучасної космології збагатив уявлення про спрямованість природних процесів; до­сягнення фізики мікросвіту сприяють значному поширенню поняття причинності; прогрес екології призвів до розуміння глибинних принципів цілісності природи як єдиної системи.

Найбільш вживаним є тлумачення поняття «природа» як сукупності природних умов існування людського суспільства. У цьому розумінні поняття природи характеризує її місце і роль у системі історично мінливого ставлення до неї людини і сусп­ільства. Це поняття використовується для позначення не тільки природних, але й створених людиною матеріальних умов її існу­вання - «другої природи».

Реальне підґрунтя ставлення людини до природи утворює її діяльність, що завжди здійснюється у природі і з наданими нею матеріалами. Тому і зміни ставлення до природи на протязі історії суспільства обумовлюються, перш за все, змінами характеру і масштабів людської діяльності. Процес виробництва, взятий у його найбільш загальному вигляді, уособлює вплив людей па предмети й сили природи з метою добути і створити необхідні для їхнього життя засоби існування: їжу, одяг, житло тощо.

Людська праця - це цілеспрямована діяльність, внаслідок чого створюється предмет, який вже був до цього в уявленні людини, тобто ідеально. Людська праця відрізняється від діяль­ності навіть найбільш розвинених тварин тим, що, по-перше, вона являє собою активний вплив людини на природу, а не про­сте пристосування до неї, що характерне для тварин; по-друге, вона передбачає системне використання і, найголовніше, вироб­ництво знарядь праці: по-третє, праця означає цілеспрямовану свідому діяльність людини; учетверте, вона з самого початку має суспільний характер і немислима поза суспільством, вона пере­дує суспільству і людській діяльності, утворюючи їхню всезагальну й необхідну передумову.

Основою взаємозв'язку між природою і суспільством є предметно-чуттєва, доцільна практика. Природа утворює для лю­дини сукупність природних умов існування людської цивілі­зації, предмет людської праці, об'єктивний матеріальний початок в самій людині, загальний і головний об'єкт паукового знання і незнання. Стосовно практики розрізняють «незайма­ну», «чисту» природу та створену людиною в процесі праці «другу природу» - олюднену або соціалізовану.

Виробництво - це процес взаємодії суспільства із приро­дою. У процесі виробництва люди не тільки створюють мате­ріальні продукти, засоби існування. Виробляючи матеріальні блага, люди тим самим виробляють і відтворюють власні суспільні відносини.

Безпосередньо або опосередковано на розвиток суспіль­ства й діяльності людей впливає географічне середовище. Географічне середовище - частина земного природного ото­чення, яка включена на даному історичному етапі в процес суспільного виробництва і е необхідною умовою існування і розвитку суспільства.

Вплив географічного середовища на суспільне життя завж­ди опосередкований матеріальним виробництвом. Проте, у де­яких соціологічних концепціях вплив географічного середови­ща на суспільство або повністю заперечується (географічний індетермінізм), або розглядається як головна причина історич­ного прогресу. Так, прихильники географічного детермінізму (французький філософ Монтеск'є, англійський історик Бокль та французький географ Реклю) намагалися пояснити відмінність у суспільному ладі й історії окремих народів впли­вом природних умов, у яких вони живуть.

Найбільш реакційним вченням у межах географічних шкіл стала геополітика - доктрина, що намагається обгрунтувати загарбницьку політику держав географічним середовищем, зокре­ма особливостями їхнього географічного положення, багатством чи бідністю надр, темпами приросту населення тощо. Геополі­тика виникла перед Першою світовою війною. Один із її зас­новників Ф. Ратцель (Німеччина) розглядав держави як організми, що мусять вести боротьбу за "життєвий простір». Особливо поширилася геополітика у фашистській Німеччині і в Японії. На виправдання зовнішньої експансії геополітика звертається до географічного детермінізму, расизму, мальтузі­анства, соціального дарвінізму та органічної теорії, при цьому історія суспільства тлумачиться як боротьба за існування і «життєвий простір» між різними державними утвореннями і системами, що уподібнюються біологічним організмам.

Провідне місце у сучасній геополітиці зайняло обгрунтуван­ня передумовленої ніби кліматом зверхності «західноєвропейсь­кої цивілізації» над народами інших континентів (Е. Хартингтон), а також географічно обумовленого антагонізму «океанічних» держав Заходу і «континентальних» держав Схо­ду, між «передовою» індустріальною Північчю та «відсталим» аграрним Півднем, тобто розвинутими країнами і тими, що розвиваються. Звичайно, спрямованість господарської діяль­ності людей неоднакова у різних народів, багато в чому вона залежить від географічних умов їхнього життя, але значення цього фактору не слід перебільшувати.