logo
философия

4.2. Гуманістичні ідеї вітчизняної філософії другої половини XIII ст. - першої половини XVII ст.

Український Ренесанс у цілому і пожвавлення філософсь­ко-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську добу в історії України. В Україні Відродження прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації, що розповсюдилось спочатку на Річ Посполиту, а звідти - на Україну. Протестан­тський рух вимагав обмеження привілеїв духівництва. Ідеї про­тестантизму охопили частину як шляхетства, так і духівницт­ва. Розповсюдився кальвінізм, а саме заклики до простоти життя та економності, вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю за його діяльністю.

З XV ст. шляхетська та міщанська молодь дедалі більше на­вчається у німецьких та італійських університетах, засвоюючи у них елементи гуманізму та Ренесансу. Українці одержували освіту у Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та інших нау­кових та культурних центрах Західної Європи, привозили із собою в Україну західно-європейські ідеї, бібліотеки, конспек­ти лекцій західних філософських шкіл. Вихідці з України вик­ладали в університетах за кордоном: Юрій Котермак - у Бо­лонському та Краківському університетах, а Мартин Шмиглецький - у Відні.

У цей історичний період зростає інтерес до соціально-пол­ітичної та гуманістичної тематики, що викликаний встановлен­ням у 30-ті роки XVI ст. Київського удільного князівства. Це привело до відродження міст цього князівства, що стали цент­рами культури України. Книжники повертаються у цю пору до ранньохристиянської богословської літератури, активно пере­кладають деякі світські твори, що проводять ідеї сили людсько­го розуму, пристосування світу до потреб людини. Разом з тим не згасає інтерес до античної філософії, з'являються переклади Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура.

Всі ці ренесансні явища у культурі України кінця XV - почат­ку XVI ст. мали наднаціональний характер, адже носії духовної культури спирались перш за все на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтува­лись на створення єдиної міжнародної «держави вчених».

Франциск Скорина був упевнений, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої була Біблія. Переклад Святого писання, здійснений Скориною, був великим поштовхом до розвитку духовного життя на Україні. Характерною рисою цього видання є демократична інтерпретація Біблії. Святе письмо, на думку Скорини, виконує науково-освіт­ню функцію, містить у собі граматику, логіку, риторику, музику, геометрію, арифметику, астрономію. Скорина говорив не про уні­версальність Біблії взагалі, а тільки про наявність у ній «богооткровенних знань», чого немає у інших книгах. Звідси він виводить подвійну сутність Біблії - божу та людську.

Франциск Скорина переклав па зрозумілу для простих людей давньослов'янську мову «Псалтир», «Апостол» та інші богословські книги. У його філософських поглядах елементи нового раціонального мислення суміщались з релігійно-схоластичним світоглядом, пафос дослідження природи - з пошаною Святого писання. Скорина стверджував, хоча і не завжди по­слідовно, принципи рівності людей перед законом, мріяв про загальну економічну рівність, не заперечуючи засад феодального устрою. Пропагуючи ученість та просвіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу любові до людини над злом.

Пізніше просвітницьку справу Скорини продовжив Іван Федоров, засновник книгодрукування у Росії та Україні, який видав першу повну українську Біблію («Острозька Біблія»).

У другій половині XVI ст. захоплення Річчю Посполитою українських земель призвело до посилення соціального, націо­нального і релігійного гноблення. В Україні і в Білорусії у XVI і XVII ст. виникають і набувають дедалі більшого суспільного, ідейного й культурного значення своєрідні організації право­славного населення міст - братства, які стали головними осе­редками опору іноземним поневолювачам, захищаючи еко­номічні, ідеологічні та юридичні інтереси православних, їхню віру, мову, культуру - всі традиції духовного життя.

За умов, коли державна влада належала королеві, магнатству і шляхті Речі Посполитої, а церковна - вищому католицькому духівництву та уніатським владикам, братства прагнули вивіль­нити свої громади від цих зверхників і набути відносної само­стійності в справах самоврядування та можливості контролю­вати й спрямовувати економічне, релігійне і культурне життя православного люду. Вони засновували й утримували школи, друкарні, шпиталі, обирали за власним розсудом учителів, про­повідників, священиків, піклувались про бідних і хворих. Всі питання життя братств розв'язувались на загальних зборах, а між зборами - виборними старшими братчиками. Отже, брат­ства прагнули стати органами самоврядування в умовах політич­ного й конфесійного іноземного гноблення.

Найстаршим і найвпливовішим було в Україні Львівське Успенське братство, при якому в 1585 р. було організовано школу. Статут школи львівського братства («Порядок школьний») став зразком для всіх інших шкіл. Історичне значення мали і книжки, видані львівською братською друкарнею, зокре­ма панегірична декламація «Просоронима» (1591), збірник пе­дагогічних настанов «Іже ... Іоанна Златоустого ... бесіда ізбранная о воспитанії чад» (1609), у котрих прославлялося добре виховання.

Захищаючи культурно-віросповідні традиції східних слов'ян від зазіхань католицизму, братчики, насамперед, намагалися збе­регти притаманний східним слов'янам спосіб філософствування, що грунтувався на духовно-практичному освоєнні світу і вихо­див із розуміння філософії як мудрості і життя в істині.

Серед творів, які репрезентують зростання ідей гуманізму в братському русі, слід виділити анонімну «Пересторогу», «Зерцало богослов'я» і «Учительне євангеліє» Пронквіліона-Ставровецького, «Тренос» Смотрицького, «Лабіринт» Євивича, «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» і «Трактат про душу» Саковича. Філософські ідеї в творах діячів братств були вплетені в широкий суспільно-політичний кон­текст, що відображав реальну народно-визвольну боротьбу ук­раїнців і білорусів. Критика уній, експансіоністських дій Ватикану, польсько-шляхетських кіл щодо України й Білорусії в творах братчиків поєднувалася з ідеями загальнослов'янської і особливо східнослов'янської єдності.

У школах України XVI-XVII ст. розвивались і міцніли еле­менти гуманістичної педагогіки. Навчально-виховна практика українських братських шкіл багато в чому схожа на педагогічну систему видатного чеського гуманіста Я.А. Каменського, а в дея­ких положеннях справляла на неї вплив. Принаймні це просліджується при порівнянні змісту «Порядку шкільного», розроб­леного і прийнятого у Львові статуту братської школи в 1586 р., зі змістом «Законів добре організованої школи» Я. Каменського. Українські вчені початку XVIII ст. намагалися зблизити філософію з природознавством і вивести її за межі теології. Натурфілософії XVІ-XVІII ст. притаманні елементи діалекти­ки. На противагу схоластиці, котра уявляла природу у вигляді мертвої ієрархії форм, створених Богом і незмінних, з'являють­ся вчення, що підкреслюють всезагальний зв'язок і рух речей та процесів природи.

Деякі мислителі не погоджувалися із твердженням Арісто­теля і прямо проголошували однорідність земної і небесної матерій (про цс ще в середині XVII ст. говорив, наприклад, Гізель, а на початку XVIII ст. - Прокопович). Ідея однорідності матерії земних і небесних тіл суперечила не тільки тверджен­ню Арістотеля, але всьому середньовічному теологічному світог­лядові з його ідеалізацією божественного, небесного і прини­женням людського, земного. Саме тому ця ідея мала яскраву антисхоластичну спрямованість і була важливим надбанням української філософської думки.

«Химерним» ученням, що цікавилося природою і прагнуло до її пізнання, була також містика. Прихильникам цього вчен­ня в епоху Відродження природа уявлялась чимось таємничим, і вони намагалися підійти до неї через особливе «бачення». Та, незважаючи на химерність, містика відіграла прогресивну роль у зруйнуванні ортодоксально-схоластичної картини світу і ком­прометації схоластичних методів осмислення: вона підкреслю­вала безплідність схоластики.

Ученням, що певним чином поривало зі схоластикою і відкривало філософії шлях до вивчення природи, був деїзм, що визначав існування Бога як першопричини світу, але запере­чував Боже втручання до явищ природи і суспільного життя. Подоланню середньовічних уявлень про рух, час і простір, а також зближенню філософії з природознавством сприяло пантеїстичне вчення (Бог і природа. - єдине ціле), що зароди­лося ще за часів античності. В епоху Відродження натурфіло­софії був притаманний більш послідовний пантеїзм: Бог уяв­лявся тісніше пов'язаним з природою і людиною. Матерія, згідно з цим ученням, визнавалася споконвічною, як і сам Бог, активною і самостійною.

З часів Відродження почався перехід від умоглядного знан­ня до дослідної науки: замість некритичного сприймання всіля­ких тверджень і випадкового досвіду наука стала займатись систематичними спостереженнями та провадити заздалегідь обмірковані досліди.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази склали передумови до здійснення наступного завдання українського Ренесансу - зап­ровадження освіти, науки і культури у широкі прошарки про­стого людства. У другій половині XVI ст. було засновано бага­то нових народних шкіл у містах і селах. У 1576 році київським воєводою Костянтином Острозьким було засновано і перший вищий навчальний заклад в Україні - Острозьку колегію, де поряд з богословськими дисциплінами, математикою, іноземни­ми мовами, фізикою вивчалась і філософія.

Кінець XVI-XVII ст. вважають епохою утвердження цінності людини в духовній культурі України. Саме у цей час вперше в Україні з'являється таке суто ренесансне явище, як яскраво виражене авторське волевиявлення: майже всі перед­мови до українських друкувань підписані авторами. Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувається через усвідомлення важливості й оригінальності власної діяльності, котре грунтуєть­ся, з одного боку, на об'єктивній оцінці власного творчого до­робку, а з іншого, - на визнанні цього доробку іншими.

У суспільно-політичній та філософській думці України чітко окреслилися два напрямки. Ідейна їх поляризація особливо вия­вилася у поглядах на людину та її призначення у земному бутті, способах вирішення проблеми співвідношення принципів дії та споглядання. Розвиваючи головним чином ідеї візантійського неоплатонізму, представники першого напрямку (Вишенський, Княгиницький, Почаївський) вважали людину духовно і фізич­но немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовний початок в людині, а її призначення в земному бутті вбачали в по­стійному самовдосконаленні духу з метою посмертного злиття з Богом. Діячі та ідеологи «братського руху» - Рогатинець, Ставровецький, Зизаній - виходили вже з нового, ренесансного ро­зуміння людини, її призначення в земному бутті. Людина мислилася ними як фізично і духовно досконала істота, здатна насолоджуватися красою землі і всім сущім на ній, радощами тілесних почуттів, як така, що не потребує «спасіння» від Бога, а здатна на самоврятування. Людська особистість вдосконалюєть­ся не шляхом аскетичного самоочищення й відчуженості від світу, а лише через громадську діяльність. Кінцевою метою зем­ного буття людини, її вищим благом, на їхню думку, є «народна користь», спільне благо, котрого можна осягти лише завдяки активній діяльності на користь суспільства.

Український релігійний полеміст, перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький у своїй праці «Відмичка царства небесного» дав характеристику кругообігу подій у світі: «...оск­ільки майже всі речі, що створені від початку світу за розпоряд­ком їх творця, повинні виникати один за одним і змінюватись і зникати... Але єство їх або натура не гине. Так і рід людський ... одні побували довго або коротко на світі, повертаються до своєї загальної матерії, а інші заміщують їх місця; так виконується у цілому воля Божа і виконуватись буде аж до кінця світу» [38 ].

Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне), Іван Вишенський розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпо­рядковане все у світі, як об'єктивний закон буття. Мислитель трактував Бога як вічний самочинний початок, невичерпний розум, абсолютну істину. На його думку, Бог - це найвища істи­на, тобто сама у собі розкривається, ні від кого і ні від чого не залежить, є вічною, об'єктивною, абсолютною. Вишенський ро­бив наголос на онтологічних проблемах, пов'язаних із сутністю Бога, котрій властива троїстість, а саме єдина божественна сутність у трьох «іпостасях» (особах) - отця (безпочаткового, вічного, першопочатку), сина - логоса (слова, абсолютного сен­су) і святого пуху (початку життєвої динаміки). Християнська трійця - це стосунки любові, що вимагає безумовної рівності осіб. В онтологічному плані кожна іпостась має відповідну ха­рактеристику: 1) «безпочаткова», вічна іпостась - отець - є, безумовно, праоснова буття; 2) «слово» як мовчання - логос, смислове оформлення буття; 3) «дух» - нежиттєтворна зустріч мовчання і слова, початок любові. Специфіка християнської трійці у тому, що іпостасі зберігають особистісну самостійність і водночас «неподільні» у любові, яка їх єднає. Це особисте ставлення, «любов», котра і є внутрішньою сутністю христи­янського Бога.

Матерія, за Вишенським, оживає лише завдяки дії активно­го духовного початку; без Божої волі вона пасивна, інертна, мертва. Природа, життя, рух - творіння Бога як доприродної і надприродної сили.

Вишенський дав онтологічну характеристику матерії і духу як різних сфер буття: небесного (духовного) як вічного і бут­тя земного (матеріального) як тимчасового. Він розробив кон­цепцію людини як єдності духу і тіла, висунув основополож­ну ідею співвідношення духу і тіла у нерозривному зв'язку з питаннями добра і зла. У трактуванні Вишенського, суть бут­тя людини - в її щасті, що визначається духовними цінностя­ми, досягається шляхом пізнання божественних істин та ду­ховного подолання «мирського» зла. Наділена свободою волі, людина обирає свій життєвий шлях свідомо, надаючи перева­гу або духу, або тілу.

Дійти божих істин - значить пізнати «таїнство правди», котра, на думку Вишенського, у силу своєї надприродності не­досяжне для людського ока. Він відстоював надприродне спог­лядання, осяяння душі як шлях єднання з Богом.

У контексті розгляду Вишенським істини, знання боже­ственного і земного важливе місце посідає питання про мудрість і дурість. На його думку, справжня мудрість характе­ризується вічністю, тобто йдеться про божественну мудрість. Але є й інша мудрість - тимчасова. Вона походить від людей і є земною, людською. Божественна мудрість, як він вважав, -безмежна, невичерпна, вічна, абсолютна і досконала, а тому людська мудрість є мізерною.

Полеміст був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності й братер­ства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство, деспотизм і тиранія походять від абсолютизації принад і спо­кус світського життя, від жадоби до багатства і розкоші, необме­женої влади і сваволі панування. Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, що грунту­валася на ідеї рівності всіх.

Виходячи з демократичних засад соборності, Вишенський відкидав як безпідставну, нічим не обгрунтовану та не виправ­дану теорію абсолютного централізму духовної та світської вла­ди Папи Римського. У тих історичних умовах це були корінні питання, навколо яких розгорталася гостра ідеологічна боротьба між українськими полемістами та католицькими клерикалами, що зачіпала не тільки релігійно-церковні, а й суспільно-політичні відносини. До блискучої плеяди релігійних полемістів належить також Захарій Копистенський та Стефан Зизаній - полум'яні проповідники та захисники українського православ'я.

Кирило Ставровецький, перу котрого належать твори «Зерцало богослов'я», «Учительне євангеліє», «Перло багатоцінне», протиставляє невидимий світ (Бога) та видимий. На його дум­ку, видимий світ складається з чотирьох елементів, кожному з яких, як і у Арістотеля, відведене своє власне місце у світі: у центрі розташовується земля, навкруги неї повітря і вода, зов­нішню сферу займає вогонь. Тіло людське також складається з чотирьох елементів видимого світу, а невмируща і невидима душа живе у тілі, як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так і у верхній частині людини живе розум. Подвійним є і психічне життя людини, бо людські душевні здібності (воля, радість, любов) підкорені розуму.

У цих поглядах Ставровецького є зародок ідей, що пізніше розвинули українські мислителі. Тут і уявлення про людину як мікрокосм, і думка про двоїстість психічної сфери людини, і уяв­лення про те, що знання породжуються душею з самої себе. Звісно, джерело цих думок - святе писання і антична філософія.

Таким чином, Просвітництво в Україні зародилося як син­тез двох суспільно-політичних рухів: гуманізму та Реформації; воно має такі специфічні риси: розмежування сфери духовного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природознав­ства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зарод­жується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.