8.2. Практика - критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики

Пізнання виникає на основі практики і для потреб практич­ної діяльності людини. Тільки у процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і понят­тя про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Звичайно, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Оскільки практична діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між прак­тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не оз­начає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і прак­тики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати практику, виявляти об'єктивні потреби і тен­денції соціального розвитку.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і складає загальну основу, рушійну силу розвитку людською суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. Під практикою розум­іють усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як вироб­ництво, так й інші види діяльності, наприклад, педагогічну, ху­дожню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по­треба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допо­могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання.Практика виступає критерієм істини, тому що вона - як мате­ріальна діяльність людей - має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме у такій дії ви­являється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспіль­ства, на пристосування природного і суспільного середовища до по­треб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспря­мована діяльність людей, що веде до перетворень об'єктивного світу. Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі:

1. Основним і вихідним видом суспільної практики є перш за все матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей.

2. Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

3. Науково-пізнавальна діяльність: у поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

4. У практику входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин..

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природ­ну істоту, котрій притаманні свідомість, здатність усвідомлюва­ти себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціаль­на сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матері­альний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і актив­но впливає на суб'єкта. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чи­ном до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член суспіль­ства, включений у систему суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт взаємодіє. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається у сферу діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнан­ня. Таким чином, об'єктом, пізнання на кожній історичній схо­динці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у сукупності усіх властивостей. Тому сприймання - Іде така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості людини відбуваєть­ся цілісне відображення зовнішнього матеріального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей, сторін, які відоб­ражені у відчуттях. Здатність сприймання відображувати пред­мети у цілому обумовлена природою самого предмета, у якому різні ознаки і властивості знаходяться у нерозривній єдності. Чуттєве сприймання є, таким чином, узагальненням відчуттів окремих властивостей, ознак предмета у цілісний образ. Це більш складний ступінь відображення людиною зовнішнього світу.

Наступною формою чуттєвого пізнання і до. того ж більш розвиненою є уявлення, котрі походять з чуттєвих сприймань, але на відміну від них безпосередньо не зв'язані з предметами. Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів, які колись безпо­середньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за «відбитками», що збереглися у мозку за умов відсутності самого предмету. Звісно, цей образ буде більш блідий, без подробиць, але будуть відображені лише найголовніші і загальні риси.

Саме в уявленнях закріплюються знання, що одержані у процесі чуттєвого пізнання, а тому уявлення у більшій мірі, ніж інші форми чуттєвого пізнання, пов'язані з діяльністю мислен­ня і відіграють досить значну роль на ступені абстрактного мислення. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що з наявних уявлень людина може створювати різні ком­бінації, будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких вона сама ніколи не бачила. Такий процес з'єднання і перетворення різних уявлень у цілісну картину нових образів називається уявою, що має велике значення у мистецтві, техніці, науці і взагалі всюди, де потрібна творчість, а не просте копіювання явищ життя.

Таким чином, відчуття, сприймання і уявлення, що виника­ють внаслідок дії на наші органи чуття матеріального світу, є формами чуттєвого пізнання.

Чи може процес пізнання обмежитись тільки чуттєвим пізнанням? Зрозуміло, Ідо чуттєве пізнання дає знання окре­мих сторін речей і зовнішніх зв'язків між ними, знання одинич­ного і не спроможне розкрити внутрішні, суттєві зв'язки між предметами і явищами, їх неможливо безпосередньо бачити або відчувати, а можна виявити тільки на шляху логічного, абстрак­тного мислення, котре спирається на суспільну практику. Це вже якісно новий і вищий етап пізнання.

Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення -це глибокий діалектичний стрибок у пізнанні, сутність якого полягає у тому, що людина завдяки абстракції відволікається від усього другорядного, виділяючи сутність речей, їх внутрішні закономірності, тобто людина у процесі абстрактно-логічного мислення виходить за межі наявних чуттєво-конкретних об­разів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення -це опосередковане і узагальнене відображення у мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків речей і явищ.

Процес абстрактного, логічного мислення здійснюєть­ся також у трьох основних формах: у поняттях, судженнях і умовиводах.

Поняття - це така форма мислення, у якій відображають­ся найбільш загальні, чуттєві і необхідні ознаки, властивості, якості різних речей і явищ та їх стосунки. Вивчаючи предмети і явища за допомогою органів чуття, людина порівнює, співставляє їх, відволікаючись від усього другорядного, випадкового, і виділяє у них загальні риси. Саме ці загальні, необхідні і суттєві риси предметів і явищ відображуються у поняттях. Поняття як форми абстрактного мислення так само як і чуттєві сприйман­ня є образами, копіями, знімками явищ об'єктивного світу, тобто вони об'єктивні за своїм змістом, за своїм джерелом.

Другою формою логічного мислення є судження. Щоб відоб­разити взаємозв'язок і взаємозалежність явищ, поняття вступа­ють у певні зв'язки одне з одним у вигляді суджень. Мислити цс значить судити про щось, міркувати, виявляти певні зв'язки і відношення між різними сторонами предметів або між предме­тами. Судження - це така форма мислення, у якій завдяки зв'яз­ку понять щось стверджується, або заперечується. Залежно від цього судження поділяються на стверджувальні і заперечні. За­лежно від правильності відображення дійсності судження мо­жуть бути істинними або помилковими, хибними.

Під час розумової діяльності судження поєднуються у своєрідні комбінації з метою одержання нового знання, утво­рюючи умовиводи, що є третьою формою логічного мислення. Висновок - це такий розумовий акт, у якому з двох або декіль­кох істинних, слушних суджень виводиться нове судження про речі і явища об'єктивного світу, тобто умовивід являє собою вис­новок з кількох взаємопов'язаних суджень. Наприклад, усі мета­ли проводять електричний струм, мідь - метал. Ми можемо зробити висновок, що мідь проводить електричний струм. Інший приклад: електрони - матеріальні об'єкти. Усі матеріальні об'єкти структурні. Ми можемо зробити висновок, що всі електрони структурні. Судження, що кладуться в основу умовиводів, на­зиваються посилками, а те судження, що ми одержуємо - вис­новком або умовиводом.

Висновки бувають індуктивні і дедуктивні. Індуктивними називаються висновки, у яких з одиничних посилань робиться загальний висновок, відбувається сходження від окремого до за­гального. Наприклад:

Мідь підчас нагрівання розширюється Залізо підчас нагрівання розширюється Срібло підчас нагрівання розширюється

Мідь, залізо, срібло - метали

Всі метали підчас нагрівання розширюються

Дедуктивними називаються висновки, коли із загального по­силання робиться окремий висновок. Наприклад:

Всі метали проводять електрострум

Мідь - метал

Мідь електропровідна

Таким чином, логічне пізнання має декілька специфічних особливостей. По-перше, воно здійснюється завдяки відволікан­ню від несуттєвого у предметі; по-друге, воно носить опосеред­кований характер, бо безпосередньо відображує світ тільки чут­тєве пізнання; по-третє, абстрактне мислення - це узагальнене відображення дійсності.

Схема 29. Рівні і форми пізнання

Чуттєве і логічне пізнання - це єдиний процес. Вони відоб­ражують один і той же матеріальний світ і відбуваються на одній загальній основі, котрою є практика людини. Окрім того, ці два ступені пізнання мають єдину фізіологічну основу - нервову систему людини. Зрозуміло, що логічне мислення неможливе без чуттєвого пізнання. У всіх своїх узагальненнях і висновках мис­лення спирається на відомості органів чуття. З іншого боку, чут­тєве пізнання не може бути плідним без логічного мислення. Ви­никнувши на засадах відчуття, мислення іде глибше чуттєвого пізнання, збагачує його, розширює межі нового змісту знання.

В історії філософії існували два напрямки, котрі абсолюти­зували або чуттєве пізнання, або логічне мислення. Емпіризм (грецьк. емрейсЯб - досвід) вважав чуттєве пізнання основним і вбачав головну мету у дослідному вивченні об'єктів. Емпіризм близький до сенсуалізму. Цієї точки зору дотримувались англійські філософи XVII ст. Бекон, Локк, Гоббс, французькі матеріалісти XVIII ст. Так, Гельвецій стверджував, Ідо «знання людини ніколи не досягають більшого, ніж падають її чуття. Все, що недоступне чуттям, недоступне і для розуму». Якщо матеріалістй-емпірикй (Бекон, Локк, Гоббс, Кондільяк) вважали, що чуттєвий досвід відображає у пізнанні об'єктивно існуючі речі, то на противагу їм суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм визна­вав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

У західній філософії XX ст. абсолютизуються не просто психічні переживання суб'єкта, а деякі об'єктивно існуючі чуттєві сутності («нейтральні елементи» світу Маха, «чуттєві дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела). Представники логіч­ного позитивізму вважають, що емпіричні речення можуть бути зведені завдяки логічним процедурам до регістрування свідчень чуттєвого досвіду, а тому аналітичні (раціональні) речення без­змістовні. Сучасні емпірики змушені все більше звертатися до логіки і математики для побудови теоретичного знання.

Визнаючи чуттєвий досвід джерелом наших знань, діалек­тичний матеріалізм не зводить до нього весь зміст знань і підкреслює активну діяльність мислення. Раціоналізм (від лат. rationalis - розумний) визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм опанує як ірраціоналізму, так і сенсуалі­зму (емпіризму). Як цілісна система раціоналізм почав форму­ватися у Новий час внаслідок розвитку математики і природо­знавства. На противагу середньовічній схоластиці і релігійному догматизмові раціоналісти XVII-XVIII ст. (Декарт, Спіноза, Лейбніц) визнають основою порядку нескінченний причинний ланцюг, що пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну вірогідність наукових прин­ципів і положень математики і природознавства, раціоналісти намагалися вирішити питання: як знання, одержане у процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об'єктивного, загаль­ного і необхідного характеру. Вони твердили, що наукового знання можна досягти завдяки розуму, що є його джерелом і критерієм істинності. Наприклад, до основної тези сенсуалізму «немає нічого у розумі, чого раніше не було б у чуттях» раціо­наліст Лейбніц додав: «крім самого розуму», тобто здатності розуму осягати не тільки окреме, випадкове (чим обмежується чуттєве пізнання), але й загальне, необхідне.

Саме звернення до розуму як до єдиного джерела знань привело раціоналізм до ідеалістичного висновку про існуван­ня вроджених ідей (Декарт) або нахилів і задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Лейбніц). Приниження раціоналіз­мом ролі чуттєвого сприймання, у формі якого реалізується зв'я­зок людини з зовнішнім світом, призвело до відриву мислення від реального об'єкта пізнання.

Кант, який намагався примирити ідеї раціоналізму і сенсуал­ізму, вважав, що будь-яке наше знання починається з чуття, пе­реходить потім до розсудку і закінчується у розумі. Розум, за Кантом, не може слугувати універсальним критерієм істини. Щоб пояснити властивості знання, він вводить уявлення про апрі­орність не тільки понятійних форм (як це було у класичному раціоналізмі), але і форм споглядання - простору і часу. Але кантівській раціоналізм розповсюджується тільки на світ явищ, а не на «річ у собі», об'єктивну реальність, де панує агностицизм. У філософії Гегеля першопочатком і сутністю світу була оголошена абсолютна ідея, або абсолютний розум, а процес пізнання було перетворено у самопізнання розуму, який ося­гає свій власний зміст. Зрештою, розвиток об'єктивного світу виявляється у Гегеля чисто логічним, раціональним процесом а його раціоналізм набуває характеру панлогізму.

У західній філософії XIX і XX ст. віру у необмежену силу людського розуму було втрачено (позитивізм, неопозитивізм та інші); переважаючою стає критика класичного раціоналізму з його ідеалами могутності розуму і нічим не обмеженої раціо­нальної діяльності людини. Ця критика ведеться як з позицій ірраціоналізму (фрейдизм, інтуїтивізм, прагматизм і екзистен­ціалізм), так і у дусі помірного, обмеженого раціоналізму, по­в'язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціально-культурного підґрунтя і меж рац­іонального (наприклад, у концепціях Вебера і Манхейма).

Таким чином, як у живому спогляданні, що уособлює єдність мислення і чуттєвого пізнання, так і в абстрактному мисленні вирішальну роль відіграє практична діяльність. Органічна єдність живого споглядання, абстрактного мислення і практи­ки забезпечує суб'єкту необмежені можливості пізнання світу, включення у сферу пізнання нових предметів, які стають зав­дяки цьому об'єктами. За допомогою практики суб'єкт успіш­но вирішує важливу проблему оцінки такої суттєвої властивості одержаних знань, як істинність.