12.1. Людина, індивід, особистість

На питання «Що таке людина?» Платон відповів: «Це -тварина, що ходить на двох ногах». Обміркувавши зауважен­ня, що й птахи ходять на двох ногах, мислитель додав: «але без пір'я». Тоді жартівники підкинули вченому обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: «Людина, за Платоном». Цей історико-філософський жарт свідчить про складність, багатовимірність, багатоаспектність людини.

Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з пев­ною ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арістотель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізуєть­ся тільки у державі. Фома Аквінський наполягав на органічній єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній сутності. М. Монтень наголошував на рівності всіх людей у суспільстві. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю - значить, існую». За Ж. Ламетрі, людина - це маши­на, що має двигун, відповідні механізми тощо. Кант підкреслю­вав моральний характер природи людини, Й. Фіхте - роль діяльності, Г. Гегель - духовності, Л. Фейєрбах - любовного ставлення до ближнього. За К. Марксом сутність людини виз­начається сукупністю суспільних відносин. М. Бердяєв наголо­шує на значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та гли­бину особи.

Отже, мислителі зазначали, що людина - частина природи, бо живе в природному середовищі, споживає природні речі; людина - діяльна істота, адже виготовляє засоби для існуван­ня; людина - предметна істота, оскільки втілює у результати своєї діяльності власний розум, інтереси, потреби, почуття; людина - мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві; людина - суспільна істота, що спілкується з подібними собі істотами, формує мову, розвиває мислення, почуття. Таким чином, вдалося виявити основні оз­наки людини: людина - природна, діяльна, предметна, мисля­ча (духовна), соціальна (суспільна) істота.

У різноманітних філософських системах перевага надава­лась певним ознакам. Наприклад, релігійна філософія, що трак­тувала людину «за образом і подобою божою», тлумачила її як духовну (божественну) істоту. Р. Декарт, Ж. Ламетрі, І. Кант теж ставили акцент на духовності людини.

Сенсуалістичний емпіризм XVII-XVІІI ст. відтворює вигляд людини як живої цілісності, притаманний античності та Відрод­женню. Л. Фейєрбах акцентує увагу на чуттєво-тілесній органі­зації людини. Представники натуралістичних течій зводять сутність людини до інстинктів і потягів, що знаходяться у сфері несвідомого (3. Фрейд). Екзистенціалізм (А. Камю, Ж.П. Сартр, К. Ясперс) обґрунтовує поняття тотальної людини, але не вирі­шує проблему поєднання біологічних та соціальних якостей.

Враховуючи всі трактовки людини, можна дійти висновку, що людина - жива істота, що мас певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідо­мо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це - біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та псих­ічне, реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політич­ному. Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями «індивід», «особистість», «індивідуальність».

Поняттям «індивід» позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Деякі автори пов'язують з цим поняттям природне (біологічне) в людині, ігноруючи органічну єдність природного і соціального. Індивід означає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.

Індивід ( від лат. individuum - неподільне, особа)- окремий представник соціальної спільноти ( суспільства, класу, прошарку, соціальної групи), якому притаманні основні соціально-демографічні або соціально-професійні характеристики певної спільно­ти. Індивід екземплярний. Це не просто «один», а завжди «один з ...». Різниця людей як індивідів - це, по-перше, різни­ця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а по-друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї і тієї самої групи виявлені в різних її представниках. За допо­могою поняття «індивід» підкреслюється вихідна залежність кожної конкретної людини від соціальних умов, у яких відбу­ваюсь її особистісне формування (від об'єктивного соціально­го положення, характеру включення в суспільне виробництво, від вирішального в його групі загального інтересу тощо)..

Поняття «індивід» слід відрізняти від поняття «індивіду­альність» як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття «осо­бистість» як деінднвідуалізованих соціальних якостей людини..

Особистість (лат. - persona) - конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціальна значущих рис і якостей суспільства. Невід'ємними рисами особис­тості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність відносно суспільства тощо. Слово «особистість» спочатку позначало мас­ку, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності.

Поняття «особистість» стоїть в ряду таких категорій, як: лю­дина, індивід, індивідуальність тощо. Якщо людина тлумачиться як біопсихосоціальна істота, і це поняття передає універсальну причетність Homo sapiens до родової біосоціокультурної орган­ізації, то індивід - це одиничний, конкретний, унікальний суб'єкт з індивідуальними рисами (психічні здібності, діяльнісний, розу­мовий, життєвий потенціал). Особистість в такому разі висту­пає як індивід, що усвідомлює і реалізує свою індивідуальність соціально. Людина як індивідуальність виявляє себе в продук­тивних діях, і вчинки її нас цікавлять тією мірою, в якій вони отримують органічне предметне втілення. Про особистість мож­на сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досяг­нення, відкриття, творчі успіхи).

Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність люди­ни під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття осо­бистості акцентує в ній свідомо-вольовий початок. Індивід тим більше заслуговує право називатись особистістю, чим читкіше усвідомлює мотиви своєї поведінки і чим суворіше її контро­лює, підкоряючи єдиній життєвій стратегії.

Особистість - це ініціатор послідовного перебігу життєвих подій, і її гідність визначається перш за все тим, що вона взяла під свою відповідальність. Особистісне буття - це неперервне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється іти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу внутрішніх мотивів.

Отже, особистість - окрема людина як індивідуальність, як суб'єкт стосунків та свідомої діяльності по перетворенню соц­іальної реальності. Це відносно стійка система соціальна значущих mа індивідуальних рис, що формується у процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Це індивід, що завдяки своїм якостям впливає на маси та хід історії. Він знаходиться в центрі суспільної уваги внаслідок соціальної позиції та виконання соціальної та професійної ролі.

Поняття «особистість» треба відрізняти від поняття «осо­ба», яким позначається людський індивід у всій повноті якос­тей: біологічних, соціальних, духовних, ментальних та тілес­них. Особа - це окремий представник людського роду, який у процесі взаємодії саморозвитку і соціалізації стає індивідуаль­ністю та особистістю.

У сучасній психології виділяють чотири головні типи осо­бистостей: сангвіністичний (висока нервово-психічна активність, емоційна вразливість), холеричний (висока імпульсивність, енергійність дій, запальність), меланхолійний (приглушеність моторики, стійкість почуттів), флегматичний (стриманість, повільність дій, спокійність міміки).

Більш поширеним є розподіл особистостей на інтравертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ). Відповідно до виду діяльності людини, від якої вона от­римує максимальне задоволення, виділяються такі типи особи­стостей: альтруїсти (насолода від допомоги іншим), практич­ний тип (задоволення від продуктивно-корисної праці), гностичний тип (задоволення від пізнання, наукової діяльності). Розрізняють також гедоністів, які головним принципом життя вважають задоволення; діловий тип та інтелектуалів.