7.2. Основні закони діалектики, їх світоглядне та методологічне значення

У будь-якій сфері діяльності є глибокі об'єктивні зв'язки, що дають можливість зрозуміти її як єдине ціле, визначають харак­тер і напрям розвитку. Ці закономірні зв'язки виявляються у законах. Закон - це об'єктивний, загальний і істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та по­вторюваністю.

З точки зору точності передбачень, розрізняють статистичні і динамічні закони. У динамічних законах абстрагуються від множини другорядних і випадкових факторів, їх передбачення мають вірогідний характер. Однак у більшості фізичних, біоло­гічних і соціальних процесів доводиться мати справу з взаємо­дією множини випадкових факторів, сукупний результат яких розвиває певну тенденцію, що виявляють статистичні закони. Передбачення таких законів мають лише імовірний характер, обумовлений дією випадковостей.

В залежності від сфери дії розрізняють універсальні, загальні і специфічні закони. Універсальні закони стосуються всіх предметів і явищ дійсності і вивчаються філософією. Таких законів три, і вони послідовно відповідають на найважливіші запитання про розвиток: Чому? Яким чином? В якому напрямі він відбувається?

Закон єдності і боротьби протилежностей - один із ос­новних законів діалектики, що визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. На противагу ме­тафізиці, яка вбачає причини руху в якихось зовнішніх силах, матеріалістична діалектика вважає, що ці причини криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об'єктивної дійсності - це боротьба протилежностей.

Протилежність - філософська категорія, котра відображає сторони, властивості, тенденції, процеси в предметах і явищах, що взаємозумовлюють і взаємовиключають одне одного. Відно­шення між протилежностями, їхня єдність і боротьба є супереч­ністю, що являє собою джерело будь-якого руху і розвитку. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю проти­лежностей, що взаємопроникають, переходять одна в одну, пе­ребувають у стані єдності і боротьби.

Протилежності не ізольовані одна від одної. Вони існують в одних і тих самих явищах, виявляються в єдності, образно кажучи, не можуть «жити» одна без одної. Єдність, збіг проти­лежностей й означає, що вони взаємопороджують одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовик­лючають одна одну, і, взаємодіючи, стикаються між собою, всту­пають у взаємоборотьбу, що може набирати різних форм.

Єдність протилежностей являє перш за все їх взаємопокладеність, тобто те, що протилежно діючі сторони не тільки за­перечують, але й взаємно обумовлюють одна одну, складаючи нерідко єдність цілого. Якщо зникає один бік протиріччя, дру­гий перестає існувати. Єдність протилежностей виявляється у тому, що між протилежностями має місце певне співпадання, їх взаємопроникнення, тотожність у тих або інших моментах, тенденціях. Важливим моментом єдності протилежностей є і те, що вони можуть взаємно переходити одне в одне, і в цьому найбільш повно виявляється їх тотожність.

Форми взаємного переходу протилежностей в залежності від умов, місця і часу, стану і розвитку самих протилежностей можуть бути досить різноманітні. Цей перехід може здійснюватись або у формі повного перетворення об'єкта у свою про­тилежність, або у формі перетворення деяких властивостей, сторін явища у свою протилежність або у такому вигляді, коли протилежності міняються місцями, переходячи одна в іншу.

Протилежності, перебуваючи в єдності, неперервно взаємо­діють між собою. Вони не тільки взаємообумовлюють і покла­дають, але і заперечують одна одну, протидіють у процесі роз­витку. Ця взаємодія протилежностей і являє їх боротьбу.

Відношення, що характеризується єдністю протилежностей і водночас постійною боротьбою між ними, називається супереч­ністю. Кожна річ, явище, процес являють собою єдність проти­лежностей: плюс - мінус, інтеграл - диференціал, асиміляція -дисиміляція, змінність - спадкоємність, виробництво - спожи­вання, добро - зло, комічне - трагічне і таке інше. Отже, супе­речність - це єдність взаємовиключаючих сторін, моментів, тенденцій речі, явища, процесу. Але, не дивлячись на внутріш­ню суперечливість, кожна річ, процес являють собою єдине.

Діалектична суперечність - це взаємодія протилежних сторін і тенденцій, що взаємовиключають одна одну і разом з тим знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступа­ючи джерелом саморуху і розвитку об'єктивного світу і пізнання. Отже, структуру суперечностей створює відношення протилеж­ностей, їх єдність і боротьба. Зіткнення протилежностей, їхня взаємоборотьба є внутрішнім джерелом будь-яких змін, будь-якого розвитку. Єдність відносна, боротьба абсолютна.

Суперечність - це не тільки відносини протилежностей, але й процес їх розгортання, ступенями якого є тотожність, різни­ця, протилежність. Поняття «тотожність» означає початковий ступінь розвитку суперечності, процесу, а також момент пере­ходу, перетворення протилежностей одної на іншу. Виникнен­ня суперечності здійснюється як роздвоєння єдиного, як самодиференціація єдиного на протилежності. У момент роздвоєння одночасно у тому ж самому відношенні виникають і боротьба, і єдність протилежностей. У ході становлення суперечності бо­ротьба протилежностей усе більше висувається на передній план і стає внутрішнім глибинним джерелом розвитку.

У самій боротьбі протилежності відіграють неоднакову роль. Провідною стороною боротьби є більш динамічна, імпульсив­на протилежність, що спонукає до заперечення дану єдність.

Боротьба протилежностей, що є внутрішнім джерелом, імпульсом, поштовхом розвитку, що не розв'язується своєчас­но, може гальмувати розвиток і за певних умов призводити до передкризових форм або кризи, породжуючи застійні явища, топтання на місці, рух назад. Причиною цього може стати не­своєчасне виявлення суперечностей, абсолютизація у розвит­ку ролі боротьби, запізнювання розв'язання суперечності.

Отже, витоком розвитку є роздвоєння єдиного на протилеж­ності, їх боротьба і розв'язання. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв'язання суперечності, яка є переходом до нового якісного стану. Цей перехід є стрибком, революцією, переривом поступовості. Нові явища, що виникають, мають нові, притаманні їм суперечності, котрі є рушійною силою їхнього розвитку.

Залежно від місця у системі розрізняютьсявнутрішні і зовнішні суперечності; стосовно сутності - суттєві і несуттєві; залежно від ролі у розвитку - основні і неосновні, а за типом у суспільстві - антагоністичні і неантагоністичні. Внутрішні, тоб­то суперечності, притаманні сутності певної системи, відіграють вирішальну роль у розвитку. Вони тісно пов'язані із зовнішні­ми. Зовнішні суперечності - це взаємодія протилежностей, що належать до різних об'єктів (наприклад, між суспільством і при­родою, організмом і середовищем). За певних умов внутрішні суперечності перетворюються у зовнішні і навпаки. У кожно­му явищі є багато суперечностей, тому для пізнання його суті важливим є виділення основної суперечності, тобто такої, роз­виток і розв'язання якої визначає вирішення всіх інших, нео­сновних суперечностей, і зумовлює перехід явища у нову якість. Вона врешті-решт зумовлює напрям розвитку і характер розв'язання суперечностей. У пізнанні явищ суспільного жит­тя велике значення має розрізнювання антагоністичних і неан­тагоністичних суперечностей. Антагоністичні суперечності при­таманні відносинам непримиренно ворожих соціальних сил, класів та соціальних систем.

Закон єдності г боротьби протилежностей е суть, ядро діа­лектики, бо він, по-перше, розкриває внутрішні імпульси, дже­рела саморуху і розвитку усіх різноманітних процесів дійсності; по-друге, розкриває закономірності нескінченних кількісних і якісних перетворень і причин поступового, прогресивного роз­витку природи і суспільства, тобто він виступає підґрунтям усієї історії розвитку. Дія цього закону пронизує не тільки всі про­цеси матеріального і духовного світу, але і дію усіх інших за­конів діалектики, а тому цей закон має особливу форму узагаль­нення. Четвертим важливим моментом є те, що цей закон виступає важливою стороною змісту усієї теорії пізнання.

Методологічне і світоглядне значення закону єдності і бороть­би протилежностей полягає у тому, що він дозволяє, по-перше, виявляти суперечності об'єкта; по-друге, оцінювати характер, ступінь зрілості суперечності, йогo місце і роль у системі; по-третє, керувати процесом розв'язання суперечностей.

Діалектика не лише розкриває внутрішнє джерело розвит­ку. Формулюючи закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, вона пояснює також, як відбувається цей розвиток.

Будь-який предмет має певну якість, що відрізняє його від інших предметів, і певну кількість, що характеризує його щодо величини, об'єму, ваги тощо. Якість виявляє притаманну речам специфіку, визначеність, що тотожне з їхнім буттям і відрізняє їх від інших речей у певній системі зв'язків. Кількість характе­ризує ступені розвитку, це відношення якісно тотожних речей як дискретних одиниць певної множини. Ця категорія відобра­жує загальне і однорідне у якостях речей і явищ, завдяки чому вони виявляються порівнюваними.

Якість і кількість - не апріорні форми розуму, як вважав Кант, не поняття, що існують у царині абсолютної ідеї, як ствер­джував Гегель, не фікції, що породжені мовою, як стверджує сучасна семантична філософія, а стан, характеристика самих речей, тобто вони мають об'єктивний характер. Існують не якості, а речі, яким притаманні якості, адже якості невід'ємні від реального існування самого предмета.

Якості предметів і явищ органічно пов'язані з властивостя­ми, у різних відношеннях, у різних конкретних умовах річ ви­являє різні, суворо визначені, специфічні для кожного конкрет­ного випадку властивості. Поняття властивості і якості - це поняття однопорядкові, але не тотожні. Різниця полягає у тому, що якість характеризує предмет, явище у сукупності усіх його властивостей, тобто у цілому. Властивість, одначе, же характе­ризує предмет з певного боку. Властивості предметів обумов­люються їх якостями і залежать від зв'язків і стосунків. Необх­ідною умовою для виявлення властивостей певної речі служить акт взаємодії, внаслідок чого спричиняються зміни.

Кожна окрема річ має багато властивостей, єдність яких виявляє її якість. Коли предмет втрачає якусь якість, він втра­чає також і відповідні властивості, що опосередковано виявля­ли його сутність у системі стосунків. У властивості предмета відображається внутрішня сутність не тільки предмета, а й си­стеми зв'язків, стосунків, в якій цей предмет функціонує. Властивості бувають найзагальніші (атрибут), специфічні, головні, неголовні, істотні й неістотні, необхідні й випадкові, зовнішні і внутрішні тощо. Отже, якість об'єкта виявляється у сукупності його властивостей. При цьому об'єкт не складається з власти­востей, не є своєрідний «жмут властивостей», а має їх. Існують не якості самі по собі, а речі, яким притаманні властивості.

Під властивістю розуміється спосіб виявлення певної сто­рони якості об'єкта відносно інших об'єктів, з якими він взає­модіє. Категорія якості не зводиться до окремих властивостей. Вона виявляє цілісну характеристику функціональної єдності суттєвих властивостей об'єкта, його внутрішньої і зовнішньої визначеності, відносну усталеність, його розрізняння з іншими об'єктами або подібності з ними.

Категорія якості фіксує цілісну специфіку речі лише у певній системі зв'язків, а річ є елементом багатьох систем, завдяки чому виникає її багатоякісність. У певній системі зв'язків дія одноякісна, але виявляється різноманітністю вла­стивостей. Зміна властивості не стосується якісної специфі­ки у межах даної системи. Отже, багатоякісність речі не то­тожна багатовластивості.

Таким чином, якість речі - це ніби межі її буття, за якими вона вже є чимось іншим. Якісна визначеність виявляє момент усталеності у процесі неперервних змін. Як момент процесу змін, якість виступає діалектичною єдністю абсолютного і відносного, тому неправомірно абсолютизувати межі речі і зво­дити якість тільки до кількісних відмінностей.

Якісні і кількісні зміни мають свої особливості. Перша особ­ливість кількісних змін полягає у тому, що вони не призводять до раптової зміни якості предмета або явища. Спочатку якість і кількість поводять себе незалежно, якість не реагує на зміни кількості. Ці зміни припускають можливість зменшення або збільшення кількісних характеристик, при цьому предмет або явище до певного моменту не втрачає своєї якісної визначе­ності. Наприклад, агрегатний стан води під впливом зміни тем­ператури у певних межах від 0 до 100 градусів не втрачає сво­го якісного стану. Тільки тоді, коли температура води буде вище 100 градусів, вона перетворюється у газоподібний стан, тобто переходить певну межу, характерну для кожного предмета.

Та межа, до якої кількісні зміни не викликають іншої якості, тобто не ведуть до корінних змін предмета, називається у філо­софії мірою. Міра, таким чином, виявляє межі, у котрих можуть відбуватися кількісні зміни, не змінюючи предмета. Міра - це така єдність кількості і якості, у якій певна якість необхідно пов'язана тільки з певною кількістю. Міра - це певніш інтер­вал кількісних характеристик або змін, у межах якого може існу­вати належна, якість. Зміна кількості у межах міри не призво­дить до зміни якості, однак при переході міри предмет припиняє бути тим, чим він є.

Отже, кількість і якість пов'язані через міру, адже саме міра відображає закономірний взаємозв'язок якісної і кількісної визна­ченості предметів і явищ об'єктивного світу. Вона вказує межі кількісних змін предметів і явищ матеріального світу, в яких незмінною лишається їхня якість, і разом з тим залежність кількісної межі від якісної визначеності предмета чи явища. Кожний предмет має свою, притаманну лише йому міру, що є межею його буття. Порушення міри призводить до зміни якості, до перетворення певного предмета на інший. Вихід кількісних змін за межі міри певного явища - виникнення нового явища, отже, нової міри - є закономірним процесом розвитку приро­ди, суспільства і пізнання. Момент переходу від однієї міри до іншої називається стрибками (або точками) переходу з одного якісно-кількісного стану в інший, а весь шлях переходів від однієї міри до іншої в процесі розвитку - вузловою лінією мір.

Друга важлива особливість кількісних змін полягає у тому,що ці зміни носять відносно повільний, прихований, рухливий, безперервний характер. Зовсім інший характер носять якісні зміни. По-перше, ці зміни завжди супроводжуються корінними змінами предмета і явища і переходом їх у інший якісний стан. Важливою особливістю якісних змін є також і те, що вони відбуваються різко, відкрито, стрибкоподібна, у вигляді вирі­шального переходу від старої якості до нової. Вони мають пе­рервний характер.

Такі особливості кількісних і якісних змін. Згідно з ними розвиток виступає як єдність форм руху, що різняться між со­бою, але взаємопов'язані: перервності і неперервності. Непе­рервність у розвитку -- це стадія повільних, непомітних кількісних змін, коли у процесі розвитку не відбувається сут­тєвих змін якості, а вносяться у нього лише кількісні зміни. Перервність і стрибкоподібність у розвитку - це стадія корін­них якісних змін предметів і явищ.

Часто поступові кількісні зміни називаються еволюцією, а докорінні кількісні зміни - революцією. Водночас час у понят­тя еволюції вкладають нерідко більш широкий зміст: діалектич­на єдність пов'язаних між собою кількісних і якісних змін (ево­люція живої природи, еволюція зірок, земної кори) . Різне використання термінів «еволюція» і «революція» обумовлено різноманітністю форм виявлення кількісних і якісних змін у житті природи і суспільства.

Перехід з одного якісно-кількісного стану в інший, тобто зміна мір, завжди зумовлюється розв'язанням суперечностей і становить стрибок. Стрибок - це сам процес переходу від одно­го кількісного складу до іншого, зміна старої якості новою. Стриб­ком є виникнення життя на Землі, виділення людини зі світу тварин, зміна одного суспільного ладу іншим, видатні наукові і технічні відкриття.

Стрибок - завжди розрив конкретної поступовості, тобто процес формування конкретної якості. Він являє собою діалек­тичну єдність перервності і неперервності. Як перерив у роз­витку старої якості, стрибок водночас є формою переходу до нової, формою зв'язку між старою і новою якостями. У природі немає абсолютних інтервалів, таких, коли б щось зовсім зника­ло, а інше виникало з нічого. Стрибок - унікальна форма пере­ходу до нової якості, він фіксує саме цей перехід як процес народження нового. У період стрибка стара якість ще існує, але вже й не існує, вона зникає, а нова якість ще не існує, але вже й існує, бо саме в цей час відбувається її становлення.

Форми стрибків різноманітні і залежать від природи яви­ща, що розвивається, а також від конкретних умов, в яких здійснюється його якісне перетворення. За своєю тривалістю стрибки можуть бути різноманітними: від мізерних часток се­кунди в мікросвіті до сотень тисяч (утворення нових видів тва­рин і т. ін.) і навіть мільярдів років (деякі космічні процеси).

Стрибки розрізняються за тривалістю перетворення (швидкі, повільні), за формою перетворення («з вибухом» і «без вибуху»), за характером перетворення (зміни елементів системи або структури в излому). За швидкістю протікання у часі розрізня­ються стрибки, що тривають мільйонні частки секунди, наприк­лад, у ядерних реакціях, і ті, що тривають кілька тисяч і навіть мільйонів років, у процесі виникнення, наприклад, життя на Землі, виникнення людини і її свідомості. Залежно від того, до якої міри змінюється структура і сутність предмета або процес, виділяються стрибки великого масштабу, коли якісні зміни охоплюють весь процес, міняють всі його суттєві сторони, і стрибки меншого масштабу, коли відбуваються зміни деяких суттєвих властивостей (перехід від промислового капіталізму до імперіалізму пов'язаний зі зміною деяких рис капіталізму,але не змінив природи цього устрою взагалі). У стрибках «з ви­бухом» одноактний перехід від старого до нового відбувається швидко, різко і охоплює одразу всі боки і зв'язки. До таких стрибків відносяться чимало хімічних реакцій, у суспільному житті - революції. Коли ж відбувається поступове накопичен­ня елементів нової якості, то стрибок є багатоактний, «без ви­буху», він складається з низки малих стрибків. Виникнення людини, наприклад, це поступовий стрибок, у якому виділяють­ся такі малі стрибки і якісні ступені, як формування пітекант­ропа, синантропа, неандертальця та кроманьйонця..

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні має велике світоглядне і методологічне значення. Воно полягає у тому, що, по-перше, цей закон дозволяє виявляти кількісну і якісну виз­наченість, міру об'єкта; по-друге, він дає можливість оцінювати нове, що народжується, форму стрибка з урахуванням конкрет­них умов; а по-третє, - дозволяє керувати якістю, кількістю, мірою практично необхідного стану явища.

Якщо закон взаємного переходу кількості в якість розкри­ває закономірності утворення усієї якісної різноманітності світу, закономірності неперервної зміни нового старим у процесі роз­витку, якщо закон єдності і боротьби протилежностей розкри­ває внутрішні джерела саморуху усіх явищ природи і суспіль­ства, то закон заперечення заперечення, по-перше, виявляє напрям розвитку, показує, у якому напрямку він іде, яка загаль­на тенденція розвитку, а по-друге, він розкриває спадкоємний зв'язок між різними стадіями розвитку, між старим і новим, між тим, що вмирає, і тим, що народжується. Цей закон показує, у якій формі і як здійснюється взаємозв'язок процесу розвитку між старим і новим. По-третє, він розкриває форми поступаль­ного розвитку і демонструє, що розвиток іде не по замкненому колу, не по прямій лінії, а по складній спіралеподібній формі.

Вперше закон заперечення заперечення було сформульова­но Гегелем, хоча окремі риси цього закону (діалектичний харак­тер заперечення, роль спадкоємності у розвитку, нелінійний характер напрямку розвитку) фіксувалися в історії філософії. У системі гегелівської діалектики розвиток є виникнення логічної суперечності і його зняття; у цьому розумінні він являє со­бою зародження внутрішнього заперечення попередньої стадії, а потім і заперечення цього заперечення. Оскільки заперечення попереднього заперечення відбувається шляхом зняття, воно завжди є у певному розумінні відтворенням того, що раніше за­перечувалось, поверненням до вже пройденого ступеня розвит­ку. Однак це не просте повернення до вихідного моменту, а нове, більш високе, більш багате поняття, ніж попереднє, бо воно зба­гатилось його запереченням або протилежністю.

Гегель вважав закон заперечення заперечення загальною формою роздвоєння єдиного і переходу протилежностей однієї в іншу, тобто загальним проявом закону єдності і боротьби протилежностей. Зводячи закон заперечення заперечення до розвитку понять, Гегель гіпертрофував значення тріади як форми дії цього закону; він намагався «підвести» під неї усі процеси зміни і розвитку. Вихідний ступінь - теза, заперечен­ня його - антитеза, а третій ступінь - заперечення заперечен­ня (синтез). При цьому на третьому ступені на новій основі повторюються деякі риси першого ступеня і на цьому цикл розвитку явища закінчується.

Виділення трьох стадій у розвитку як однієї з форм спірале­подібного руху не означає, що цикл розвитку будь-якого явища закінчується трьома ступенями, адже все залежить -від приро­ди речі і конкретних історичних умов. Наприклад, через сім за­перечень здійснюється повернення до різких металічних власти­востей у періодичній системі хімічних елементів Д.І.Менделєєва.

Закон заперечення заперечення - один з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Закон показує, що розвиток відбувається не по колу, а від простого до складною, від нижчого до вищого.

Закон заперечення заперечення передбачає зв'язок, на­ступність у розвитку. Явище, що виникло в результаті запере­чення, ніби засвоює досягнуте на попередній стадії і водночас є чимось новим, багатшим за змістом. Завдяки цьому розвиток природи, суспільства і пізнання - це не тупцювання на місці, а прогрес, рух уперед. Так, зерно дає життя стеблині, а вона пе­ретворюється на колосок, а в результаті ми маємо знову первісне зерно, щоправда, не одне. Іншими словами, тут спостері­гається ніби повернення до старого, але на новій основі.

Розвиток від простого до складного, від нижчого до вищо­го відбувається не по прямій лінії, а по спіралі. На окремих її витках, які знаменують собою етапи розвитку, ми і виявляємо відтворення (але кожний раз на більш високій основі) далеких рис минулого.

Діалектичне заперечення виступає насамперед як зумовле­на суперечливістю предмета внутрішня неминучість його якіс­ного перетворення. Все існуюче має свої внутрішні суперечності, що наростають, загострюються і зрештою досягають такого ста­ну, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього роз­в'язання. Процес розвитку стосунку протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи: перший - вихідний стан об'єкта; другий - роздвоєння єдиного, розгортання протилеж­ностей, перетворення об'єкта на свою протилежність (тобто, перше заперечення - вихідного); третій - розв'язання супереч­ності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення - роздвоєного), що являє собою ніби повер­нення до вихідного. У цьому процесі кожний з етапів висту­пає запереченням попереднього, а весь процес - запереченням заперечення. Таким чином, цикл розвитку суперечності має такий вигляд: зародження суперечності (вихідний момент), потім однобічне розв'язання, перше заперечення, тобто перехід у протилежність. Повне розв'язання має місце за умов другого заперечення, коли відбувається другий перехід у протилежність.

Таким чином,діалектичне заперечення означає не просте, механічне відкидання старої якості, а її подолання, що включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збере­ження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умови дальшого розвитку, можливість нового заперечення. Сут­ністю закону є відображення напряму і форми процесу розвит­ку і внутрішніх етапів окремого розвитку явища.

Закон відображаєспадкоємність як характерну рису проце­су розвитку, бо на кожному новому ступені розвитку зберігаєть­ся позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку - у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій долається однобічність попередніх стадій розвитку і стверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку.

Закон відображає висхідний характер розвитку, посту­пальність руху, розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі (заперечення заперечення), розвиток, по спіралі, а не по прямій лінії.

Загалом же, щодо заперечення існують дві точки зору: ме­тафізична і діалектична. Якщо діалектика визнає внутрішнє заперечення (самозаперечення), то метафізика - тільки зовнішнє. Стосовно ролі заперечення погляди теж різняться: діалектики сприймають заперечення як момент зв'язку і роз­витку, а метафізики - як знищення взагалі. Характер зв'язку нового і старого теж тлумачиться по-різному. Якщо діалектики визначають спадкоємність, перехід нижчого до вищого ступе­ня, то метафізики взагалі ігнорують спадкоємність.

Діалектичне розуміння заперечення заперечення протис­тоїть як плоскому еволюціонізму, так і трактовці заперечення у розумінні відкидання, знищення, усунення старого. Абсолю­тизація зовнішнього заперечення стала підґрунтям концепцій «експорту революції», надмірний акцент на повторюваності спричинив створення теорій «круговороту». Ігнорування спад­коємності, абсолютизація подолання стали фундаментом кон­цепцій «тотального» заперечення.

Згідно з метафізичною теорією круговороту розвиток у світі ніби відбувається по замкненому колу, як просте повторення одного і того самого раз і назавжди даного. Ця теорія стверджує, що у світі нічого не знищується і нічого не виникає нового.

Отже, сутність закону заперечення заперечення - саморозв'язувана суперечність, ця сутність детермінує зміст закону -єдність поступовості та повторюваності, виникнення нового і спадкоємності. Такий зміст визначає форму розвитку - спіра­леподібність.

Світоглядне і методологічне значення закону заперечення за­перечення полягає у тому, що він, по-перше, дозволяє виявля­ти внутрішнє необхідне заперечення, що дозріває, по-друге, дає змогу оцінювати характер зв'язку і боротьби того, що запере­чує, і того, що заперечується, а також, по-третє, дає можливість впливати на перехід до більш високого ступеня розвитку.

Таким чином, кожний з трьох законів діалектики несе пев­ну методологічну навантаженість, виконує дуже важливі функції. Якщо закон єдності і боротьби протилежностей вияв­ляє джерело розвитку, ніби відповідає на питання «Чому?», то закон взаємного переходу кількості у якість розкриває перетво­рення одних матеріальних утворень на інші, тобто відповідає на запитання «Як? Яким чином?»; специфіка закону заперечення заперечення полягає у тому, що він наче відповідає на питання «Куди? У якому напрямку?», показує шлях розвитку явищ, спрямованість процесу розвитку.