10.1. Поняття методу та методології наукового дослідження

Слушне розуміння об'єкта, Ідо вивчається, може бути отри­мано лише за правильного підходу до його вивчення, тільки за допомогою певних методів дослідження. Метод - це спосіб побудови і обгрунтування системи філософською і наукового знан­ня, це шлях дослідження і практичного перетворення дійсності. Це система правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислен­ня або практичної перетворюючої діяльності людини. Будь-який науковий метод не є вільним вибором прийомів дослідження: його прийоми і принципи визначаються особливостями і зако­номірностями самого предмета дослідження. Метод лише тоді є правильним, науковим, коли він слушно відображає об'єктивні закономірності явища або предмета, що вивчається.

Розрізняють експериментальні та теоретичні методи, еври­стичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, в залежності від форм детермінації вони можуть бути однозначно-детерміністські та імовірнісні.

Метод має об'єктивну основу, і чим він повніше відповідає об'єктивним законам дійсності, тим ефективніше його застосу­вання. Але в топ же час у метода є і суб'єктивна сторона: він формується людиною і втілює в собі її прагнення, цілі, викорис­товується людиною як знаряддя пізнання і перетворення об'єкта.

Але яким би не був науковий метод, сам по собі він не виз­начає повністю успіху в дослідженні дійсності. Важливий не тільки правильний метод, але й досвід його, застосування. Всі методи наукового дослідження можна розділити на три основ­них види або групи залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються. Це - універсальні філософські методи пізнання, загальнонаукові методи і методи конкретних наук. Універсальними називаються методи, що діють у всіх сфе­рах пізнання і практики і регулюють та спрямовують різну пізнавальну і свідому діяльність, їх об'єктивною основою вис­тупають загальнофілософські закономірності розуміння навко­лишнього світу людиною. Таким методом пізнання поряд з філософськими методами є і метод матеріалістичної діаіектики, бо він має значення для пізнання в будь-якій області дійсності, пронизує собою весь пізнавальний процес.

Методи дозволяють розкрити напрям розвитку об'єкта і його будову, особливості функціонування на певному етапі, зібрати фактичний матеріал і розробити теорію, дослідити предмет без­посередньо або через його модель, одержати якісні і кількісні характеристики. До цих методів належать: методи експерименту і спостереження, моделювання, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та ін. Залежно від того, на якому рівні проводиться наукове дослідження і які цілі воно переслідує, застосовують і відповідні загальнонаукові мето­ди пізнання. Загальнонаукові методи можуть бути розділені на три групи: методи емпіричного дослідження; методи, що вико­ристовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження; методи теоретичного дослідження.

Нарешті, третя група методів - це методи конкретних наук. Кожна скільки-небудь розвинута наука, маючи свій власний предмет вивчення, використовує свої особливі методи, що виті­кають з того чи іншого поняття, сутності його об'єкта. Звідси в особливу категорію виділяються конкретно-наукові або спец­іальні методи: методи фізики, хімії, біології та ін. До числа таких методів належать, наприклад, різні методи якісного аналізу в хімії, спектроскопія і спектрографія в фізиці; метод значених атомів в біології, лінійне і динамічне програмування у математиці, анке­тування у конкретних соціологічних дослідженнях тощо.

Розвиток і диференціація методів мислення у ході розгор­тання пізнання призвели до формування вчення про методи, до методології. Методологія - система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Це своєрідна система соціальна апробованих правил і нормативів пізнання і дії, порівнюються з властивостями і законами дійсності.

Завдання накопичення і передачі соціального досвіду вима­гати систематизації принципів, операцій, прийомів, що містять­ся у самій діяльності. Перші методологічні знання виявляються вже на ранніх ступенях розвитку культури. Так, геометрія у Ста­родавньому Єгипті виступала у формі нормативних приписів, що визначали послідовність вимірювання геометричних площ. З розвитком виробництва, техніки, мистецтва методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої вис­тупає перш за все філософське осмислення принципів організації і регуляції пізнавальної діяльності, виділення у ній умов, струк­тури і змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Особливе місце у розробці проблем методології належить Сократу, Платону, Арістотелю. Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення як спільного добування істини у процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення. Платон вбачає сенс своєї діалекти­ки понять і категорій у пошуку принципу кожної речі. Арісто­тель проаналізував принципи побудови суджень, правила умо­виводів і доказів, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції у досягненні істини. Категорії він тлумачив як органі­зуючі форми пізнання, яким притаманна діалектика потенцій­ного і актуального, форми і матерії та таке інше. Створену ним логічну систему Арістотель сприймав як «органон» - універ­сальне знаряддя істинного пізнання.

Радикальна перебудова духовної культури під час буржуаз­них революцій XVI-XVIII ст., бурхливий розвиток природо­знавства вимагали корінних змін у методології. Ф. Бекон висту­пав проти схоластики, розробив індуктивний емпіричний підхід до явищ природи. За зразок наукової методології у ті часи виз­навали принципи геометрії і механіки. За Галілеєм наукове пізнання повинно базуватися на планомірному і точному експе­рименті - як уявному, так і реальному. Декарт розробив правила раціоналістичного методу, серед яких першим є вимога при­пускати за вірогідні тільки такі положення, які усвідомлюються очевидно і виразно. Із інтуїтивно сприйнятих положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Англійський емпіризм теж став значним внеском у методо­логію пізнання. Наприклад, Локк намагався розробити такі спо­соби мислення, які сприяли б побудові суворої емпіричної на­уки, заснованої на чуттєвому досвіді.

Обмеженість як раціоналістичного, так і емпіричного на­прямів у методології була виявлена німецькою класичною філо­софією, що надала критичному аналізу умови пізнання, його форми та організуючі причини. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, хоча і в ідеалістичній формі, розвинули діалектичну методоло­гію. Кант критично проаналізував структуру та типи пізнаваль­них здібностей людини, розмежував конститутивні та регуля­тивні принципи пізнання, співвідношення між його формою і змістом. Основні елементи вчення Канта про метод - дисцип­ліна, канон, архітектоніка та історія чистого розуму. Він обгрун­тував необхідність «критичного» методу, що дозволяє відмежу­вати наукове пізнання від догматизму та спекулятивного використання розуму.

Діалектика Гегеля має характер загального методу пізнання і духовної діяльності. Гегель зробив спробу розкрити супереч­ності розвитку буття і мислення.

Раціональні принципи методології попередніх епох були уза­гальнені і перероблені на послідовно матеріалістичному підґрунті у марксистській філософії. З методу аналізу форм знання самих по собі діалектичний метод перетворився на метод найбільш повного і змістовного дослідження розвитку дійсності. Діалек­тична методологія дозволяє адекватно зрозуміти характер відно­син між теорією і методом, а також роль практики у пізнанні. Якщо теорія є результатом процесу пізнання, то методологія є способом досягнення і побудови цього знання. Наприклад, ме­тодологічний принцип детерміністського пояснення світу є організуючим першопочатком відповідних фізичних, біологічних, соціальних теорій. У свою чергу, ці теорії можуть виконувати методологічну функцію, тобто слугувати спрямовуючим першопочатком у дослідницькій діяльності..

У XX ст. відбувається швидке зростання методологічних досліджень, перетворення методології на спеціалізовану область філософського знання. Перед суспільством виникають глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу, які можливо вирішувати завдяки заглибленню методологічної са­мосвідомості різних наукових дисциплін. Ці завдання обумо­вили розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити ефективну взаємодію і синтез методів різних наук (теоретична кібернетика, системний підхід, концепція ноосфери В. Вер­надського та iн.). Великий внесок у розвиток методології науки зробили неопозитивісти Б. Рассел, М. ІІІлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Ф. Франк. Важливе методологічне значення мають і концепція розвитку наукового знання К. Поппера, і теорія на­укових революцій Т. Куна, і концепція П. Фейєрабенда, і ево­люційна модель Ст. Тулміна. Філософію науки значно розви­нули і Г. Башляр і А. Уайтхед. Осмислювались проблеми співвідношення наукової думки і наукового духу, концепція «нового раціоналізму», «новий образ» науки, проблема зв'язку філософії (метафізики) і науки. Методологічні ідеї є найважли­вішими у філософії структуралізму, феноменології та герменев­тики. Деяким узагальненим конкретно-науковим концепціям (низка інтерпретацій системного підходу, структуралізм) при­таманна невиправдана тенденція до універсалізації, бажання набутії статусу філософських концепцій. Витоки такої універ­салізації є безпідставним ототожненням філософських і конк­ретно-наукових рівнів методології.

Існує кілька класифікацій методологічного знання. Одним із розповсюджених є поділ методології на змістовну і формаль­ну. Перша містить у собі такі проблеми: структура наукового знання і наукової теорії; закони породження, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки, умови і. кри­терії науковості тощо. Формальні аспекти методології пов'язані з аналізом мови науки, формальної структури наукового пояс­нення з описуванням методів та інше.

Взагалі ж методологія як самостійна область знання охоп­лює усю різноманітність методологічних і методичних прин­ципів та прийомів, операцій та форм побудови наукового знан­ня. До загальнонаукових принципів дослідження, що випливають з філософських засад методології та логіки науки, належать:

* системність (розкриття цілісності об'єкта як системи та створення єдиної цілісної картини);

* єдність теорії та практики (пояснювальний принцип на­укового пізнання та завдання науки на службі практиці);

* детермінізм (визнання об'єктивності закономірного взаємозв'язку та взаємообумовленості явищ);

* єдність теоретичного та емпіричного (цілісність структу­ри дослідження, практична перевірка пізнавальних про­блем).

Наукове знання і сам процес його одержання характеризу­ються системністю і структурованістю. Перш за все у структурі наукового знання виділяються емпіричний і теоретичний рівні, а сукупність тих дослідницьких процедур, що ведуть до досяг­нення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці етапи і рівні у науковому дослідженні розрізняються за певними засадами. По-перше, вони різняться за гносеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні - на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними, без заглиблення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні - на розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами). Головним пізнавальним зав­данням емпіричного етапу є описування явищ, а теоретично­го - їх пояснення.

Емпіричний і теоретичний рівні розрізняються за характе­ром наукових результатів. Основною формою знання, одержа­ного на емпіричному рівні, є факт та сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі законів, принципів і теорій.

Відповідно розрізняються і методи, що використовуються під час одержання цих типів знання. На емпіричному етапі пізнання використовуються спостереження, експеримент, індукція, а па теоретичному - аналіз і синтез, ідеалізація, індук­ція і дедукція, аналогія, гіпотеза тощо.

Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різному співвідношенні чуттєвого і раціо­нального моментів у методах, формах пізнання, що використо­вуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі між емпірич­ним і теоретичним пізнаннями не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча і зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослід­ження шукає підтвердження слушності своїх результатів в емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У методології науки введення категорій «емпіричне» і «те­оретичне» має велике значення для уточнення структури нау­кового знання. Але внутрішня логіка методологічних дослід­жень вимагає введення нової методологічної одиниці, що має характер метатеоретичної.

Не заперечуючи різниці між теоретич­ною і емпіричною діяльністю у науці, аме­риканський історик фізики Т. Кун викори­стовує базисне методологічне поняття «парадигма». Парадигмальне знання не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретич­ної діяльності. Поняття «парадигма» у філософії науки було введено позитиві­стом Г. Бергманом для характеристики нормативності методології, а Т. Кун для побудови теорії нау­кових революцій запропонував систему понять, серед яких важливе місце належить поняттю «парадигма», що визнане усіма науковими досягненнями, котрі протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх розв'язання науковому товариству. Парадигма тлумачилась і як теорія, визнана нау­ковим товариством, і як правила, і стандарти наукової практи­ки, і як стандартна система методів.

Парадигма використовується у теорії та історії науки для характеристики формування наукової дисципліни, описуван­ня різних етапів наукового знання (допарадигмального, тоб­то періоду, коли не існує теорія, визнана науковим товари­ством, і парадигмального), для аналізу наукових революцій. Це поняття застосовується також у методологічному аналізі різних наукових дисциплін (психології, соціології, хімії, мовоз­навстві тощо).

Аналогічний зміст має і поняття «дослідницька програма», введене у методологію науки англійським істориком науки Лакатосом. Під дослідницькою програмою лідер історичної школи у методології і філософії науки розуміє певного виду метатеоретичне утворення, що містить набір вихідних ідей і методологічних установок, що обумовлюють побудову, розви­ток і обгрунтування певної теорії.

В останні роки у вітчизняній літературі виник цілий комп­лекс методологічних понять метатеоретичного навантаження: «інтертеорія», «стиль мислення», «картина світу», «власні і філо­софські засади науки», «теоретичний базис», «умови пізнання» тощо. Це свідчить про потребу у новій методологічній одиниці, що разом з поняттями емпіричного і теоретичного дозволила б скласти правильне уявлення про структуру дослідницької діяль­ності у науковому пізнанні.