12.5. Екзистенційні категорії людського буття

Сенс життя - це осмислення людиною свого призначення, «самовиправдовування» своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрій і лінії поведінки людини. Сенс життя не заданий людині одвічно. Людина змінюється у зв'язку зі змінами в суспільних відносинах, в особистому житті, у формах життєдіяльності; разом з цими змінами змінюється і сенс життя. До того ж людина існує у багатьох формах буття, тому сенс її життя багатомірннй.

В історії духовних пошуків людства можна виділити три головних підходи до вирішення цієї проблеми:

1. Сенс життя знаходиться за межами світу - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистіашх цінностях, у Богові. З цієї точки зору, єдиним, що робить життя усвідомленим, що надає йому абсолютного сенсу, є дієва співучасть у житті, Ідо спрямовується надприродними силами.

2. Цінність і сенс життя - у самому житті, тому людина здатна перебудовувати світ на засадах добра та справедливості. Ця прогресивна мета і надає сенсу людському існуванню.

3. Сенс життя задається самою людиною завдяки її зусиллям з самореалізації. Життя саме по собі не має заданого сенсу, тільки людина завдяки своїй діяльності свідомо чи несвідомо, доцільно чи стихійно творить свою людську сутність.

Кожний індивід може проектувати свій спосіб буття та його стиль, але при цьому він завжди виходить з деяких припущень про дійсність цінностей, з певного розуміння сенсу життя і цілей життєдіяльності.

Здійснення вибору виявляє свободу людини. Але, обираю­чи вчинок, той або інший варіант поведінки, особистість оби­рає себе. Вона будує себе, створює свій духовний образ. Буття, що складається з множини актів вибору, і являє собою життя особистості, а точніше саму особистість в ЇЇ динаміці та русі. Таким чином, разом із свободою виникає відповідальність - і перш за все, за себе і свою долю.

Необхідність первинна, в природі і суспільстві вона існує у формі об'єктивних законів, а закони, що не вдається пізнати, виявляють себе як «сліпа» необхідність. Чим більш глибоко і повно людина пізнає закони об'єктивної дійсності, тим більш усвідомленою і вільною виявляється її діяльність. В цьому ро­зумінні свобода полягає не в незалежності від об'єктивної не­обхідності, а в умінні приймати рішення з урахуванням наяв­ного знання. Стосовно особистості, що живе і діє в суспільстві, свобода є право робити все, що дозволено законами, які виявля­ють пізнану необхідність.

Усвідомлення загального розуміння свободи дозволяє вид­ілити її конкретні аспекти: 1) свобода економічна, що передба­чає не тільки свободу від експлуатації, а й свободу прийняття економічних рішень і лій; 2) свобода політична, що полягає у такому наборі громадянських прав, котрий забезпечує громадя­нину не тільки нормальну життєдіяльність, але й гарантує йому загальне і рівне виборче право, пряму участь в управлінні сус­пільними справами, можливість об'єднуватись у політичні партії, рухи; 3) свобода духовна, що полягає у свободному ви­борі світогляду, ідеології, системи моральних цінностей, а також у свободі совісті ( тобто права сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої) тощо.

Свобода особистості не абсолютна, а відносна; цією відносністю обумовлюються всі демократично орієнтовані правові документи, що визначають межі свободи. Відносність свободи отримує своє втілення у відповідальності особистості перед іншими людьми та суспільством. Якщо свобода озна­чає можливість вибору певної форми дії в конкретній ситуації на основі необхідності, що вдалося пізнати, то відпові­дальність є здатністю особистості приймати адекватне си­туації рішення, передбачати наслідки своїх дій та відповіда­ти за них перед суспільством. Причому залежність між свободою і відповідальністю особистості прямо пропорційна: чим більше свободи людині надає суспільство, тим більша відповідальність за використання цієї свободи. Відпові­дальність виступає мірою свободи.

Враховуючи, що діяльність людини пов'язана з різними сто­ронами суспільних відносин, соціальна відповідальність прояв­ляється в різних формах: політична, правова, громадянська, мо­ральна, адміністративна тощо. Крім того, існує індивідуальна, колективна, а також різні види професійної відповідальності, Це вказує на те, що в суспільстві не може бути особистості, вільної від відповідальності у будь-якій формі.

Таким чином, свобода - осмислена необхідність вільного вибору і діяльність з урахуванням цієї необхідності, а відпові­дальність - це соціальне відношення до суспільних цінностей. Ці категорії набувають особливої значущості завдяки їх діалектич­ному взаємозв'язку з категорією власності.

Власність - складне динамічне утворення, що виражаєть­ся в продуктах матеріальної та духовної роботи особистості, впливає на загальний стан особистості, визначає принципи та норми її життєдіяльності, забезпечує відповідний рівень соціаль­них благ у суспільстві, зумовлює відповідну свободу в межах сус­пільства, надає особистості впевненості у собі. Від правильного розпорядження власністю залежить її продуктивність і користь як для безпосереднього власника, так і для осіб, за яких він несе відповідальність. Власність зумовлює не тільки діяльність, а й побут, дозвілля - усі процеси, що пов'язані з життєдіяльністю особистості та становлять її суть.

Основними сутнісними характеристиками власності є наступні:

1)власність є інтенційною, ціннісно зумовленою основою діяльності особистості, вона стає результатом і основою динамічного розвитку подальшої ціннісно спрямованої діяльності індивіда;

2)власність постає як регулятор взаємовідносин між особистістю і суспільством, являючи собою суб'єктизовану оцінку об'єктивного соціумного процесу;

3)власність є певним варіантом відображення реальності, що охоплює даний рівень можливостей індивіда у реалізації певних цінностей;

4)за своєю суттю власність становить систему можливих альтернатив щодо реалізації відповідних задумів, що у конкретній ситуації найбільш повно відповідають можливостям особистості.

Існує кілька рівнів ментального усвідомлення власності інди­відом. У залежності від того, наскільки життя наповнене суп­ровідними чинниками, що визначають характер діяльності, без­посередньо впливають на емоційний стан індивіда, визначаючи його місце в соціумі, серед інших людей, у залежності від вия­ву соціальної активності індивідів, різних варіантів самоідентифікації у суспільстві, розрізняються чуттєво-емоційний, поверхово-раціональний, практично-раціональний та особово-раціональний рівні сприйняття власності особою.

Чуттєво-емоційний рівень становить певний комплекс відчуттів і емоцій, що спричиняються виявом повноважень власника: підсвідоме відчуття корисності власності для індиві­да та можливостей у розпорядженні нею; відчуття власності як гаранта певної соціальної захищеності, адекватної винагороди за працю, витрачені зусилля; власність сприймається як певна відповідність морально-етичним нормам особистості й може бути доступною для всіх одиничних особистостей згідно з їхніми морально-етичними, вольовими якостями, внесками у розвиток суспільства.

Поверхнево-раціональний рівень розуміння власності являє собою усвідомлення індивідом відповідальності витраченим на її здобуття зусиллям, сумлінності, закріплює розуміння влас­ності як справедливості винагороди. Притаманний в основно­му найменні соціально захищеним верствам населення, особам, що не виявляють достатньої соціальної активності або не мо­жуть користуватися особливими зв'язками у суспільстві, не мають відповідних знайомств, так званого «блату» тощо.

Практично-раціональний рівень усвідомлення власності виз­начається самодостатністю набутої власності із запитами й праг­неннями особистості, розумінням адекватності набутого рівня власності уявленням, здібностям індивіда. Набута власність розглядається у даному випадку не як результат соціальної ак­тивності особистості, сприймається не стільки як винагорода за працю й витрачені зусилля, сумлінність, а як невід'ємна, обо­в'язкова, суто індивідуальна, особистісно втілена половина бут­тя індивіда. Дане уявлення про власність не становить певної усталеності, а є поштовхом для примноження, що спричиняє постійну активність індивіда, спрямовує його на збільшення відповідальності за набуту власність.

Особово-раціональний рівень усвідомлення власності визна­чається у осіб, через особливу соціальну поведінку чи поход­ження належать до найбільш забезпечених людей. Власність як така для осіб, ідентифікованих у зазначеній групі, не є результатом зусиль, витрачених особисто: вона може бути наслідком надто привілейованого соціального походження пращурів, котрі відіграли значну історичну роль у суспільстві, справили вели­кий вплив на розвиток науки, культури чи мистецтва, що відіграло епохальне значення для людства в цілому. До цієї гру­пи можуть так само належати й особи, які в силу своїх особитісних рис та особливостей власної соціальної поведінки, що не завжди відповідає морально-правовим нормам суспільства, до­сягають надмірного рівня забезпеченості. У подальшому діяльність таких осіб може бути спрямована як на збільшення і без того надмірного рівня власності, так і навпаки: власники можуть не докладати зусиль щодо примноження власності.

Таким є проблемне поле філософії, яка в усі часи тримала у фокусі людину, що вивчає світ, пристосовується до нього, пе­ретворює, намагаючись вирішувати при цьому головне питан­ня: «Як мені бути щасливим у цьому складному світі?»