logo
философия

13.4. Християнство

Християнство (від грецьк. Христос - Помазанник, Месія) -одна із світових релігій (поряд із буддизмом та ісламом), одна з так званих «авраамітичних» релігій, спадкоємниця біблійного монотеїзму, що поєднує християнство з іудаїзмом та ісламом. Християнство має три основні напрямки: православ'я, католіцизм, протестантизм. В основі християнства покладена віра в Ісуса Христа, який сприймається як Боголюдина, як Рятівник, як утілення другого обличчя триєдиного Божества - так званої Трійці.

Християнство виникло в І ст. н.е. у Палестині. Соціальни­ми причинами його виникнення були наступні: по-перше, бо­ротьба пригноблених верств Римської імперії, надії на зміни; по-друге, централізація влади у Римі, що гармоніювала з ідеєю єдиного бога; по-третє, поєднання політичних, економічних, ідей­них відносин у межах однієї держави, що сприяло уявленням про наднаціонального бога; учетверте, розпад рабовласництва, що потребував нових ідеологічних засобів впливу на підлеглі маси. Основними ідейними джерелами християнства, з яких черпатись головні положення релігії, ставали:

* релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, що привнесли в християнство ідеї про вроджену гріховність, про необхідність спасінння душі як мету життя, про божественну сутність месії, про рівність людей перед Богом, про презирство до земного життя, про любов до ворогів та про покірність долі.

В історії свого розвитку християнство пройшло декілька етапів:

1.Початкове християнство - часи, за яких відбувається виникнення перших християнських громад;

  1. Раннє християнство - це час формування церкви та основ віровчення;

  2. Період Всесвітніх соборів - час існування християнства як панівної релігії у певних регіонах та відособлення західної та східної церков;

  3. Період розвитку християнства після 1054 року, коли відбувся розподіл християнства на православ'я (східний напрямок) та католицизм (західний напрямок).

Християнство має власні традиції, що відрізняють цю релі­гію від багатьох інших, В основу християнства покладено Свя­щенний Переказ - сукупність форм, до яких належать: усна традиція, релігійні тексти та богослужіння, у яких передається зміст віри, що має своїм джерелом Одкровення. Основою віров­чення християнства є Священне Письмо, головною у якому є Біблія; а також «Символ Віри», рішення всесвітніх і деяких по-міських соборів, окремі твори так званих «отців церкви». Згідно з Священним Приданнням формується християнське віровчен­ня та вчення про Бога, складається організаційна структура, виконуються обряди тощо.

Основні положення християнського віровчення (догмати) складалися протягом багатьох століть під впливом політики та еко­номіки, соціальних та етнічних процесів, філософії та релігійний течій, Догмати містяться у Біблії та постановах Християнських Вселенсь­ких соборів. Крім того, розроблені Символ Віри - стисле викладен­ня християнських догматів, безумовне визнання яких православна і католицька церкви наказують кожному християнинові.

Згідно з Символом Віри, християни повинні вірити в єди­ного Бога, що виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога Святого Духу (Свята Трійця). Відповідно до догмату Триєдності, внутрішнє життя Божества є особисті стосунки трьох «Іпостасей», або Осіб: Отця, - безначального Першопочатку; Сина, або «слова» - «Логоса»- Початку, що оформляє та надає значення; і Святого Духу - життєздійснюваного По­чатку. Син народжується від Отця, Святий Дух «ізходить» від Отця (за православним вченням), або від Отця і Сина (особ­ливість католицької доктрини, засвоєна також протестантиз­мом). Але як «народження», так і «ізходження» відбувається не у часі, а у вічності. Усі три обличчя були завжди і вони є рівни­ми за гідністю. У такому вигляді існує догмат про Трійцю.

Християнство успадкувало дозрілу у старозавітній традиції ідею про єдиного Бога, що має Свою причину в Собі Самому. Всі особистості, істоти і предмети є творіннями Божими; при­чому утворені з нічого, а всеблагість, всебачення і всемогутність виступають як унікальні атрибути Бога.

Особливого значення набуває в християнстві догмат боговтілення, згідно з яким Icyс Христос з Бога став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний обгрунту­вати особливу особисту роль Христа, а крім того, надає всім євангельським повчанням статус «божественних істин».

Триєдність і боговтілення - це два центральних догмати, що складають найважливішу відміннність християнства від іудаїз­му та ісламу.

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з котрим Ісус Христос своїми стражданннями та смертю на хресті приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей - спокутував їх. Цим він відкрив їм шлях «спасіння від влади гріш». Догмат воскресіння Ісуса Христа проголошується як запорука майбут­нього воскресіння людей із мертвих. Догмат вознесіння зобо­в'язує християн вірити, що Ісус мешкає на небі поруч із Богом-Отцем, Ідо показує нікчемність тілесного, земного існування порівняно до вічності, що очікує душу. З останніх трьох дог­матів християнство розвиває ще три положення: віра в безсмер­тя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея про небес­не вшанування та богоугодне життя на земля тощо.

Однією з найбільш значущих відмінностей християнства від інших релігій є відношення та сприйняття другої іпостасі Трійці -Ісуса Христа. Втілення Бога розуміється в християнстві як єдинократне і неповторне, що не припускає будь-яких перевтілень. «Раз помер Христос за гріхи наші, а по воскресінні з мертвих більше не вмирає!» -така теза відстоюється Августином Блажен­ним проти доктрини вічного перевтілення. Ісус Христос - Єдинородний, Єдиний Син Єдиного Бога. Усесутність Бога вміщується в межах одного людського тіла, а Його вічність - у межах не­повторного історичного моменту. Четвертий Вселенський Халкідонський Собор встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне і людське з'єдналось в ньому як в єдиній особі, незмінна, нероздільно.

В XIX ст. дослідники, що займалися проблемою історичності особи Іісуса, утворили так звані міфологічну та історичну шко­ли. Перші заперечували можливість існування реальної історичної особи на ім'я Ісус Христос, представники другої вважа­ють, що в основі ного образу покладене життя цілком реальної людини, що з часом набуло міфологічного забарвлення. Істо­ричні свідоцтва про життя Іісуса практично відсутні, тому ми можемо судити про його особу тільки на підставі звісток, що залишили автори євангелій.

Десять заповідей Божих, які дійшли до людей через Мойсея і знаходяться у Старому Заповіті, та головні заповіді, що були дані Христом в Новому заповіті, складають морально-етичний комплекс християнина і вважаються найголовнішими. Згідно з цими заповідями складаються обов'язки християнина:

  1. Неділі і свята святкувати.

  2. У неділю і свята відвідувати церкву і брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.

  3. Установлених святою церквою постів дотримуватись.

  4. Принаймі один раз на рік, у святий Великий піст, сповідатися і причащатися святих Тайн.

5. Весілля в заборонений святою Церквою час не справляти. Не слід забувати і про сім смертних гріхів, яким протистоять християнські чесноти:

Головними чеснотами, що протиставляються усім гріхам людини, християни вважають Віру, Надію, Любов.

Важливим елементом християнської релігії є християнсь­кий культ, основний зміст якого складає розгалужена система свят, постів, жертвопринесення, поклонінь, молитов, бого­служінь, таїнств, релігійних треб тощо.

Католицька та православна церкви визнають за необхідне причетність кожного віруючого до Бога, що здійснюється за допомогою особливих обрядів - таїнств, які, за традиційним християнським розумінням, реально вводять божественну при­сутність у життя людини. Найважливішими з таїнств, визна­ними усіма віросповіданнями, є такі:

1.Водохрещення - це ініціація, що вводить у християнське життя і припиняє дію інерції першорідного гріха, Гріхопадіння.

  1. Євхаристія, або причащання - це вкушання хліба і вина, що за церковною вірою, символізують Тіло і Кров Христа заради дійсного з'єднання віруючого з Христом. Православ'я і католіцизм визнають ще п'ять таїнств, сакраментальний статус яких заперечується протестантизмом.

  2. Миропомазання, що має на меті повідомити віруючим про містичні дарунки Святого Духу.

  3. Покаяння - сповідь перед священиком і відпущення гріхів.

  4. Священство, або Рукоположення, або ординація - зведення в духовний сан, що дає повноваження не тільки наставляти віруючих, а також насамперед, надає владу чинити таїнства.

  5. Шлюб - здійснення в храмі церковного шлюбу, вінчання, що тлумачиться як співучасть у містичному шлюбі Христа і Церкви.

  6. Соборування, або єлеєосвячення, або маслосвяття – це помазання, що супроводжується молитвами та нанесенням єлею на тіло важкохворого як останній засіб повернути до життя й одночасно побажання смерті.

Важливим елементом культу є також богослужіння - су­купність церемоній та обрядових дій, звернених до Бога з метою отримати від нього милість. Існує система богослужінь: протя­гом року, протягом тижня (неділя - воскресіння Ісуса Христа, понеділок - ангелам Бога, вівторок - пророкам, середа - зраді Ісуса Христа, четвер - святійшим християнства, п'ятниця - роз­п'яттю Ісуса Христа, субота - всім святим). Протягом доби бо­гослужіння включає дев'ять служб: вечірніх та нічних - вечір­ня, завечірня, опівнічна, і ранішня, та денних - першої, третьої, шостої та дев'ятої години.

Християнські свята посідають важливе місце в культовій прак­тиці. Серед них виділяються великі, так звані Двонадесяті свята:

  1. Пасха (Великдень);

  2. Різдво Христове (7.01 або 25.12);

  3. Трійця (П'ятидесятниця, на 50-й день після Пасхи);

  4. Стрітення Господнє (15.02);

  5. Хрещення Господнє (Богоявлення, 19.01);

  6. Спас (19.08);

  7. Вхід Господній в Єрусалим або Вербна неділя (за тиждень до Пасхи);

  8. Вознесіння Господнє (на 40-й день після Великодня);

  9. Здвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього (27.09);

  1. Уведення в храм Пресвятої Богородиці (4.12);

  2. Благовіщення (7.04);

12.Успіння Пресвятої Богородиці або перша Пречиста (28.08).

Крім свят, у християнському культі існують пости, тобто утримання від їжі. Перед Пасхою встановлено Великий піст. Існують також Апостольський, Успенський, Різдвяний пости. Кожні середа і п'ятниця вважаються пісними днями.

У християнстві поширені молитви, вшанування реліквій, ікон, хреста, мощей.

Церква є провідником Святом Духу в світі, втіленням тре­тьої особи Трійці, подібно до того як Христос втілює другу осо­бу. Тому церква спрямовує свої зусилля на продовження спра­ви Христа на землі. Діяльність церкви має три напрямки, кожен з яких відповідає певному аспекту життя Ісуса Христа:

Отже, церква як організація продовжує проповідування, розпочате самим Ісусом Христом: по-перше, як зберігач таєм­ниць, вона знов відтворює спокутну жертву Христа, втілюю­чи події ного життя у річному календарному циклі; по-друге, як провідник волі Христа щодо людства, церква спрямовує свою діяльність на встановлення Царства Божого на Землі. Сьогодні християнська церква не має єдиної організації, як це було спочатку. Єдина організація була порушена під впливом різнома­нітних політичних, економічних, ідеологічних, соціальних про­цесів, що відбувалися в історії людства.

Розподіл християнства на католицизм та православ'я: історія та сучасність. Після розповсюдження християнства на теренях Римської імперії в період від І - до поч. IV ст., за Кос­тянтина Великого, гоніння на християнську церкву припини­лись. Християнство стає офіційною релігією Римської держави. До Риму християнство прийшло пізніше, оскільки вищий клас довго зберігав вірність старим римським богам і звичаям, але Захід раніше зіштовхнувся із загрозою варварської навали, а тому по­зиції західних християнських вождів були не занадто тривкими. Ці особливості розвитку західної частини імперії сприяли утво­ренню в Римі стрункої елітарної церковної організації на чолі з римським єпископом, якого стали називати Папою.

Розкол між Західною (католицькою) і Східною (право­славною) церквами зазвичай датують 1054 роком, але це роз­почалося раніше, з часу поділу в 395 році Римської імперії на Західну і Східну. Мав місце поступовий і тривалий процес розмежування, обумовлений найпевніше розбіжностями в зви­чаях і думках, ніж догматичними особливостями.

Сьогодні між православ'ям і католицизмом існує ряд відмінностей, що формувались протягом довгого часу. Догма­тичні відмінності :

1. Сходження Святого Духу від Бога-Отця і Бога-Сина. В буквальному перекладі з латинської мови означає «і Сина». В «Символі віри», де говориться про віру в «Дух Святий, Госпо­да і Творця життя, що сходить від Отця», католики, на відміну від православних, додають: «та Сина». Цю відмінність самі керівники обох церков завжди вважали найбільш істотною та навіть непримиренною.

  1. Догмат про «надобов'язкові заслуги» святих і праведників. Ці заслуги, згідно з католицьким вченням, складають певну духовну скарбницю (або священний фонд), якою церква може розпоряджатись на свій розсуд.

  2. Індульгенції - відпущення гріхів за допомогою цього священного фонду. Спершу індульгенції видавались за особливі заслуги перед церквою, а пізніше набула поширення практика їх продажу за гроші. Саме сумніви в правомірності подібної торгівлі стали приводом для виступу Мартина Лютера у часи Реформації.

  3. Догмат про Чистилище (прийнятий у 1439 р.). Католики, окрім раю і пекла, визнають існування чистилища - місця, куди потрапляють душі після смерті і де вони в стражданнях спокутують свої гріхи. Родичі можуть полегшити потойбічну долю дорогих їм небіжчиків, купивши ті ж самі індульгенції.

  4. Непорочне зачаття Діви Марії, що надало їй можливість вознестись на небо не тільки душею, а й тілом. Католицька церква визнає, що Діва Марія займає своє власне місце на небі. Вона не входить до складу Трійці, тобто не є Богом, але займає місце поряд.

6.Непогрішність Папи в питаннях віри (1870). Прийняття цього догмату було викликане широким розповсюдженням досліджень щодо історії папства. Серед пап були пірати і розбійники, клятвопорушники і братовбивці, є навіть гіпотеза, що один з пап був жінкою. Але вони приймали різні рішення, на яких грунтувались окремі пункти догматики або правила церковної поведінки. Сенс цього догмату полягає у визнанні істинності таких рішень, оскільки вони виходять від непогрішного Бога, а не від грішної (можливо) людини - Папи.

Між католицизмом та православ'ям є також відмінності в обрядовості:

* хрещення проводиться шляхом обливання водою у като­ликів, а у православних - через занурення у воду;

* миропомазання католики здійснюють над повнолітніми (конфірмація), а у православ'ї таїнству помазання підля­гають немовлята, відразу після хрещення;

* причастя в католицизмі здійснюється тільки хлібом, а у православ'ї миряни і духовні особи причащаються і хлібом, і вином.

Крім того, католики причащаються хлібом, випеченим з прісного тіста, хрестяться п'ятьома пальцями, богослужіння здійснюють переважно латинською мовою та інше.

Мають місце також канонічні відзнаки: целібат (без­шлюбність) для всього духівництва ( в православ'ї - тільки для ченців, що звуться білим духівництвом, парафіяльних свяще­ників, дяків; читці могли один раз одружитись), недопустимість виходу з духовного сану, верховенство папи, інститут кардиналів, визнання рішень 21-го Всесвітнього собору (в православ'ї - 7), не­розривність шлюбу, заборона мирянам (до недавнього часу) чи­тати і тлумачити Біблію.

Християнство розділяється не лише за основними його на­прямками (православ'я, католицизм, протестантизм), але і в межах однієї конфесії. Православна церква об'єднує сьогодні чотири древніх патріархати -- Константинопольський, Олек­сандрійський, Антиохейський, Ієрусалимський і ще одинадцять самостійних (автокефальних) церков. Верховне положення се­ред православних церков за традицією займає патріарх Кон­стантинопольський, проте він не здійснює одноосібно керівниц­тво всією Православною церквою. Православні церкви об'єднує спільна віра і загальна богослужбова практика, але усі вони са­мостійно порядкують своїми справами.

Російська православна церква. Християнство було прийня­те на Русі наприкінці X ст. Спочатку на чолі церкви стояли мит­рополити Київські і головним центром чернецтва була Києво-Печерська лавра. Проте в XIV і XV ст. центр політичного життя перемістився на північ. У 1448 році виникла самостійна Московська митрополія, а Київ зберіг під своєю юрисдикцією тільки терито­рію сучасної України та Білорусії. Свято-Троїцька Сергієва лавра (Сергіїв Посад), заснована Сергієм Радонежським, стала одним із головних центрів російської духовної культури.

Російські служителі церкви усвідомлювали особливу роль свого народу як найчисленнішого з усіх православних народів.

Звідси виникає теорія Москви як «третього Риму». Відповідно до цієї теорії, Рим під владою Папи відійшов від православ'я, Константинополь - «другий Рим» - занепав під натиском турків, тож єдиним великим центром усього православного світу стала Москва. У 1589 році був заснований Московський патріархат -перший новий патріархат з епохи давньої церкви.

Україна тим часом увійшла до складу Речі Посполитої, і київський митрополит став підпорядковуватись не Москві, а Константинополю. В 1596 році була укладена Брестська унія, результатом чого стало об'єднання православної і католицької церкви і покладено початок Греко-Католицькій церкві, яку час­тіше називають уніатською. Було визнано основні догмати ка­толицької церкви, водночас церковні обряди залишились пра­вославними; уніатське духовенство звільнялось від сплати податків, уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. На православну церкву розпочався тотальний наступ. Православні українці повернулися під юрисдикцію Москви в XVII - XVIII ст., після укладення Переяславсько-Московського договору 1654 року.

Після проведеної патріархом Ніконом у 1653 році церковної реформи, що мала на меті привести богослужбову практику у відповідність з грецькою, від Російської Православної церкви відійшли супротивники реформи, котрих стали називати ста­рообрядниками, або розкольниками. У 1721 році Петро І скасу­вав патріаршество, щоб домогтися більш тісної взаємодії церк­ви з новою адміністративною системою. Російські царі оголосили себе захисниками усіх православних, що мешкають за межами Російської імперії. 1917 року, після падіння царської влади, патріаршество в Росії було відновлено, було обрано но­вого патріарха Московського і всієї Русі. Радянський уряд на­клав обмеження на діяльність церкви, розгорнув широку атеї­стичну пропаганду, проводив руйнацію церковних споруд.

Падіння радянського режиму в 1991 році відкрило нові мож­ливості для відновлення і розвитку церкви. Знову одержали в 1990 році незалежність уніати, заснувавши Українську греко -католицьку церкву. З 1998 року на території України розгорнули свою діяльність приходы Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП).

Основні напрямки протестантизму. На початку XVI ст. в Європі в ході тривалої богословської полеміки виникла нова церква. Гострі суперечки розгорнулися навколо основних питань віри і викликали до життя новий напрямок у суспільному русі, що отримав в історії назву Реформації. Нова церква стала на­зиватись протестантською (від лат. слова protestans - незгод­ний). Особливими рисами протестантизму вважаються:

* не визнається примат Римського папи в справі релігії і разом з тим проголошено принцип загального священства;

* визнається право кожного християнина вільно читати Біблію.

Протестантами було зроблено перші переклади Біблії національ­ними мовами (М. Лютер - німецькою, Д. Вікліф - англійською).

Початковими формами протестантизму стали лютеран­ство, кальвінізм, англіканство та анабаптизм. Вони розповсюдились у різних країнах, де набули певних особливостей та самостійних рис. Але всі протестантські секти базуються на трьох загальних фундаментальних принципах: 1) вищий авто­ритет Біблії; 2) виправдання тільки вірою; 3) загальне священ­ство віруючих.

Найбільш відомі у нашій країні протестантські віровчен­ня адвентистів, баптистів, п'ятидесятників та свідків Єгови.

Адвентизм - теологічне вчення про друге пришестя Іісуса Христа, що з'явиться на землю, щоб знищити існуючий світо­вий порядок і встановити «тисячолітнє царство Боже» Свою назву адвентизм бере від латинського adventus, що означає пришестя, а також виражає головну ідею - віру в близьке при­шестя Христа. Адвентизм грунтується на буквальному тлума­ченні апокаліпсисів Старого і Нового Заповітів.

Хоч адвентизм був досить поширений у християнській церкві, сучасний його напрям набув великого розмаху під впли­вом Вільяма Міллера на початку 30-х pp. XIX ст. у США як те­чія, що пожвавила всі протестантські церкви і спонукала багать­ох скептиків і невіруючих відкрито сповідати віру в Бога і Біблію. Коли ж очікуваного пришестя Христа не сталося (за передбачен­ням Міллера - в 1843 р, а потім - 22 жовтня 1844 року), це вик­ликало глибоке розчарування і значніш відтік служителів і віру­ючих. Серед самих адвентистів з'явились розбіжності, що змусили їх провести ретельне дослідження текстів і дійти вис­новку, що в них мова йде не про друге пришестя Христа на землю, а лише про те, що. Він увійшов до небесного святилища для завершальної роботи з примирення, що підготовлює Його друге пришестя. У 1860 році адвентистський напрям завершив­ся виникненням церкви, що дістала назву «Адвентисти сьомо­го дня». Це найбільше самостійне об'єднання цього напряму. У 1863 році була створена Генеральна конференція Адвентистів сьомого дня як головний орган Церкви.

Відмінності віровчення: 1) віра в близьке пришестя Христа; 2) віра у святість десятислівного закону як вічного і непорушного, де четверта заповідь - заповідь про суботу - є важливою в справі спасіння віруючих; 3) практикується водохрещення дорослих через занурювання у воду; 4) причастя здійснюється чотири рази на рік шляхом прийняття прісного хліба і вина; 5) невір'я у безсмертя душі, бо єдиним безсмертним є Бог, а людина втратила його під час гріхопадіння; 6) обов'язковою для членів церкви є сплата де­сятини; 7) чільне місце належить вченню про «санітарну рефор­му», яке вимагає ретельного ставлення до свого тіла, що є «хра­мом Божим», де перебуває Дух Святий; 8) адвентисти не визнають шанування ікон, мощів, хреста, святих, мертвих, 9) основу бого­служіння становить проповідь, молитва, співання псалмів.

Адвентисти сьомого дня проводять широку місіонерську діяльність, мають близько 4 тисяч шкіл у всьому світі, працю­ють у санаторіях і лікарнях, виховних будинках, центрах для людей похилого віку, добродійник організаціях.

Напрям Свідки Єгови заснований у США близько 1872 року невеликою групою осіб, що збиралася для вивчення Біблії під керівництвом Чарльза Тейза Рассела у Піттсбурзі (шт.Пенсільванія). Спочатку секта називалась «Расселіти, що очікують тисячолітнього царства», потім - Міжнародна асоціація дослід­ників Біблії. Після першої світової війни Свідками Єгови було проголошено, що «друге пришестя Христа» відбулося в 1914 році, але незримо, і від цього часу Христос вже править на землі. Таким чином, Свідки Єгови заперечували видиме пришестя Христа наприкінці століття. В 1931 році вони заявили про ство­рення «Товариства Свідків Єгови».

Послідовник єговістів Дж.Ф.Рутерфорд в першій половині XX ст. розширив сферу впливу Свідків Єгови і запровадив жорстку систему управління. Повна назва секти - Товариство Сторожової вежі, Біблії і Брошур.

Єговісти заперечують догмат про Святу Трійцю і сповіду­ють монотеїстичного Бога - Єгову, що є джерелом всього жит­тя. Христос, за їх вченням, є єдинородним сином Бога, єдиним, хто створений Єговою безпосередньо. Христос віддав своє жит­тя в спокуту благочестивих Свідків Єгови. Він воскрес із мерт­вих не як тілесна істота, а як безсмертний дух.

Свідки Єгови переконані, що сатана - невидимий правитель світу і що його вплив помітний в інших релігійних організаціях, особливо в Римсько-католицькій церкві. Вони вважають за можливе підпорядковуватися лише тим законам, що не суперечать божественним установкам. В той же час єговісти закликають не слідувати тим законам і звичаям, що неприйнятні з біблійних позицій. Так, Свідки Єгови відмовляються віддавати почесті пра­пору, проходити військову службу; вони не припускають у вжитку крові - ні в їжу, ні при переливанні; вони уникають членства в гро­мадських організаціях. Свідки Єгови заперечують існування пек­ла, проте розробили вчення про Армагеддон - глобальну війну, в ході якої Христос з армією ангелів знищить усіх грішників і пере­може сатану в останньому поєдинку з силами зла, і після перемо­ги на землі будуть створені ідеальні умови для життя.

Свідки Єгови надають величезне значення Біблії. У своїх проповідях воин використовують такі видання: Авторизовану версію, або Біблію короля Якова; Американський стандартний переклад; Емфатичний диаглот (грецький текст Нового Запов­іту з англійським перекладом між рядками); а також їх влас­ний Новий переклад Священих Писань для усього світу із сим­фонією і додатками. Адміністративний центр Свідків Єгови знаходиться в штаб-квартирі Товариства Сторожової вежі, Біблії і брошур у Брукліні (район Нью-Йорку). Вище керівниц­тво здійснюють президент Товариства і його представники, що очолюють філії секти в усьому світі.

Баптизм. Перші баптистські громади виникли в Англії на початку ХVII ст. Фундатором цього напрямку прийнято вва­жати Джона Сміта, група послідовників котрого у 1611 році опублікувала «Декларацію віри», де викладались головні прин­ципи баптистського віровчення. Назва цієї конфесії походить від грецького слова «baptizo», що означає: занурювати у воду, хрестити. Переосмислення обряду водохрещення було закладе­но в основу віровчення. Відтепер водохрещення здійснювалося лише над дорослими, що досягли свідомого віку, коли самі спроможні приймати рішення відносно існування Бога. Друга особливість хрещення полягає в самій процедурі - воно здійснюється шляхом занурення у воду, а не обливанням, як це було прийнято у католиків. До хрещення віруючі допускаються тільки після проходження випробовного терміну і покаяння на молитовних зборах. За своїм віровченням баптизм багато в чому схожий з раннім протестантизмом.

Головні принципи протестантизму, такі як виправдання осо­бистою вірою, принцип загальною священства, верховенство Святою Писання, заперечення посередницької ролі Церкви в пи­танні спасіння, були покладені в основу баптистського віроучення. Вони сприяли розвитку релігійної свободи, віротерпи­мості, спонукали відділення церкви від держави, надання права проповіді всім членам общини.

Баптизм характеризується активною місіонерською діяльн­істю. Общини очолюють виборні пресвітери, яким допомагають диякони і проповідники.

Баптизм прийшов на наші землі з Німеччини в 50-60-х роках XIX ст.і спочатку поширився лише серед німців в Україні, За­карпатті та в Прибалтиці. У 70-х роках з'являється близька до баптизму група євангельських християн. У Петербурзі в 1905 році із виходом указу про віротерпимість були створені Спілка баптистів і Спілка Євангелістів. З 1917 до 1927 року створю­ються сільськогосподарські громади і кооперативи. Були ство­рені християнські молодіжні організації, біблійні курси для підготовки проповідників, але до 1932 року більшість общин була закрита. У 1944 році була створена Спілка євангельських християн-баптистів СРСР.

У 1963 році була створена єдина організація, яку очолювала Всесоюзна рада євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ). У 1965 році виділилась група, очолювана Радою церков ЄХБ (Єван­гельських християн-баптистів). З другої половини 70-х років, коли деякі общини стали реєструватися як незалежні, поступово склалися три самостійні церкви: Спілка ЄХБ, Рада церков ЄХБ і автономні церкви ЄХБ.

П'ятидесятники. Цей протестантський напрямок виник у США наприкінці XIX століття. В основі цієї конфесії лежить викладена в «Діянні апостолів» розповідь про спадання на апо­столів Святого Духу на п'ятидесятий день після Великодня. Послідовники цього напрямку стверджують, що кожний щирий християнин може одержати дарунки Святого Духу - спроможність до пророцтва, зцілення хворих. Важливим елементом віровчення п'ятидесятників є спроможність говорити іншими мовами (глосо­лалія), що одержується під час хрещення Духом Святим. Крім хре­щення над дорослими людьми із зануренням у воду, на відміну від баптизму, у п'ятидесятників існує хрещення Духом. Святим, що спадає на людей і робить їх органом Святого Духу.

П'ятидесятники розділені на кілька напрямків («Церква Христа", «Асамблея Бога», «Світло світу» та інші). З 1947 року існує Всесвітня п'ятидесятницька конференція.