14.3. Загальні моральні поняття

Зміст моралі презентується тими поняттями, які в тій або іншій трактовці відображують моральні позиції. В той же час самі ці поняття настільки фундаментальні, що в них представ­лена мораль як така; в своїй сумі вони виявляють поняття моралі.

Ідеал (від франц. idual, лат. idealis - вид, образ, ідея) взірець, дещо досконале, вища мета прагнень. Цим словом, з одного боку, називають вищий ступінь цінного або найкращо­го, завершений стан будь-якого явища. Це може бути тільки уявне, інтелектуально сконструйоване явище (наприклад «іде­альний газ», «абсолютно тверде тіло»); але так можуть назива­тися й реальні події і явища (наприклад, «ідеальне рішення», «ідеальна кольорова гамма», «ідеально виконане завдання». З іншого боку, ідеалом називають індивідуально прийнятий стан­дарт, що, як правило, стосується особистих якостей і здібнос­тей. Право кожного - мати свій індивідуальний смак, а значить, і свій «ідеал». Однак філософсько-етичне розуміння ідеалу дещо інше. Тут на перший план висуваються універсальні основи людських суджень, рішень і вчинків.

В специфічно етичному змісті ідеал передбачає деякий ун­іверсальний, тобто не змінюваний у залежності від обставин, осіб, індивідуальних смаків стандарт. Ідеал - це, по-перше, найбільш загальне, універсальне, і, як правило, абсолютно мораль­не уявлення про благе і належне, по-друге, образ досконалості у відносинах- між людьми або - у формі суспільного ідеала - та­кий устрій суспільства, що забезпечує цю досконалість, по-третє, безумовний вищий взірець моральної особистості.

Цінність - позитивна або негативна значущість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, суспільства в цілому, що визначається не самими їх властивостями, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин; критерій і способи оцінки цієї значущості, що виражені у моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінності - те, що почуття людей диктують признати найваж­ливішим, що стоїть над усім і до чого потрібно прагнути, спог­лядати, ставитися з повагою, визнанням. У своїй поведінці, у прийнятті рішень, у судженнях людина орієнтується на ті чи інші цінності. Найважливіші для індивіда цінності визначають його «систему координат» - систему ціннісних орієнтацій.

Наявність багатьох людських потреб і способів відчуття обумовлює існування різноманіття оцінок: те, що для одного має велику цінність, для іншого - малу або взагалі ніякої. З формальної точки зору цінності поділяють на позитивні і нега­тивні (малоцінність, відсутність цінності) , на відносні і абсо­лютні, на суб'єктивні і об'єктивні. За змістом розрізняють ре­чові цінності, логічні, етичні й естетичні цінності: приємне, корисне і придатне; істина, добро, прекрасне. Діяльність люди­ни можна умовно поділити на два види. З одного боку, це ак­тивність по задоволенню фізіологічних і екзистенціальних потреб (добування їжі, улаштування житла, вимушена праця за плату, забезпечення побутових повсякденних потреб. З іншо­го - вільна самореалізація, знаходження і утвердження смислу поза межами вимушеної праці (гра, творчість, релігія).

Таким чином, цінності розрізняються за змістом: насолода, користь, слава, влада, безпека, краса, істина, добро, щастя тощо. Цінності також поділяються на позитивні і негативні: насолода -страждання, користь - шкода, слава - ганьба, влада -підвладність, безпека - небезпека, краса - потворність, істина -неправда, добро - зло, щастя - нещастя тощо. Одні цінності прийнято відносити до практичних, інші - до духовних.

Добро і зло - найбільш загальні поняття моральної свідо­мості, категорії етики, що характеризують позитивні і нега­тивні моральні цінності. Можна стверджувати, що добро і зло характеризують навмисні дії, здійснені вільно, тобто вчинки. При цьому добро і зло означають не тільки вільні вчинки, а дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом - з ідеалом.

Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Зміст добра і зла обумов­лений ідеалом моральної досконалості: добро - це те, що набли­жує до ідеалу, зло - те, що віддаляє від нього. В історії існували різні думки стосовно того, до чого повинна прагнути людина, щоб досягти досконалості, цим і обумовлюється концептуаль­не різноманіття у трактовках добра і зла. У залежності від нор­мативного змісту, що вкладався в уявлення про ідеал, добро і зло трактувалися як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь і шкода, що відповідає обставинам і суперечить їм.

Добро - це основна моральна цінність. Добро не є «добром по відношенню до будь-чого». Особистість не є ні доброю, ні злою, її етична цінність полягає скоріше в тому, щоб бути одна­ково здатною на добро і зло. Етично цінним («добрим») є вчи­нок того, хто віддає перевагу добру в будь-якій конкретній си­туації. Зло - дещо погане, шкідливе, те, що перешкоджає життю, знищує його або забезпечую деяку цінність, викликає дисгар­монію. Зло - це протилежність добра, від розуміння зла зале­жить також і визначення поняття добра. Отже, добро і зло змістовно діалектично взаємно визначені і пізнаються у єдності, одне через інше.

Добро і зло як моральні поняття пов'язані з душевним і духовним досвідом самої людини і існують через цей досвід. Без готовності чинити опір злу недостатнім є розуміння зла і про­тидія злу; само по собі це не призведе до добра. Недостатньо вивчити дорогу в пекло, щоб потрапити в рай, хоча цю дорогу знати обов'язково, щоб не опинитися на ній.

Добро і зло не просто взаємно визначені, вони функціональ­но взаємообумовлені: добро є нормативно значущим у протилеж­ності злу і практично зміцнюється у запереченні зла. За своїм імперативно-ціннісним змістом добро і зло ніби уособлюють два боки однієї медалі. Вони взаємо визначені і в цьому ніби рівні. Людина пізнає зло, оскільки має певне уявлення про добро; вона цінить добро, перевіривши на власному досвіді, що таке зло. При цьому існування зла часто представляється необхід­ною умовою існування добра.

Нормативно-ціннісний зміст добра і зла визначається не тим, у чому вбачається джерело ідеалу, або вищого блага, а тим, який він має зміст. Якщо моральний ідеал полягає у загальному духовному єднанні людей і в цьому полягає абсолютне добро, то злом буде все, що становить перешкоди для цього, що зава­жає людині творити добро. Конкретизуючи змістовно поняття добра і зла, слід зазначити:

* Добро закріплюється у подоланні відокремленості, розрі­зненості, відчуженості між людьми і встановленні взаємо­розуміння, злагоди, людяності у відносинах між ними завдяки своїм благим намірам.

* Як людські якості добро, тобто доброта, проявляється у милосерді, коханні, а зло, тобто злобність, - у ворожнечі, насильстві.

У конфліктних ситуаціях перед людиною часто постає про­блема морального вибору, що виступає як вибір між добром і злом. Але де чітка межа між добром і злом? Те, що для однієї людини - добро, для інших може виступати як зло. При цьому правильний і гідний вибір далеко не завжди полягає у виборі морального образу думок і дій і відмові від шляху пристосовниц­тва, кар'єри, корисливості або похоті. Альтернативою доброчин­ності може бути не обов'язково пристосовництво, а й здоровий глузд, альтернативою кар'єри - службовий і професійний успіх, альтернативою корисливості -. користь, альтернативою похоті -особисте щастя. Іншими словами, часто людина постає перед проблемою вибору між позитивними цінностями, а також між більшим і меншим добром і більшим і меншим злом.

При цьому добро і зло, будучи «збалансованими» на рівні понять, являють нерівні основи для оцінки відповідних дій. Одна справа творити добро або зло і зовсім інша - дозволяти злу творитися (іншими людьми, збігом обставин). «Потурання злу» - морально варте осуду, «потурання злу», тобто сприяння злу, - неприпустиме і практично прирівнюється до творення зла. Однак «потурання добру» - фактично морально нейтраль­не, а «потурання добру» сприймається моральною свідомістю як звичайна річ і цьому не приділяється будь-якого значення.

Таким чином, з моральної точки зору шкода зла більш зна­чуща, ніж благо добра. Недопущення несправедливості, з мо­ральної точки зору, є більш суттєвим, ніж творення милосердя: зло несправедливості - більш руйнівне для суспільства, ніж добро милосердя - творче.

Моральні цінності орієнтують індивіда у його поведінці. Це виявляється можливим не внаслідок того, що людині вигідно і приємно приймати їх до уваги у своїх рішеннях і вчинках. Ці цінності функціонують таким чином, що справляють вплив на волю людини. Наслідування моральних цінностей сприймаєть­ся людиною як обов'язок. Невиконання обов'язку сприймаєть­ся як провина і переживається в докорах і муках сумління. Моральні цінності є итеративными (обов'язковими), причому не просто імперативними, а імперативними безумовно, а це озна­чає, що їх необхідно наслідувати не тільки за певних обставин, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах з усіма людьми, а не тільки з обмеженим колом родичів, друзів, колег і співвітчизників. Моральні імперативи, як і утверджені ними моральні цінності, мають надситуативний і безособовий, тобто універсальний характер.

Обов'язок - внутрішнє переживання, що виступає як самопримушування, усвідомлення необхідності діяти і будувати своє буття у відповідності до потреб, що виходять з етичних цінно­стей. Таким чином, обов'язок є усвідомленням особистістю бе­зумовної необхідності виконання того, що заповідається мораль­ним ідеалом, що випливає з морального ідеалу. Обов'язок людини - прямувати шляхом доброчинності, робити добро іншим людям в міру можливостей, не припускати у собі пороч­ності, протидіяти злу.

Вимоги обов'язку є самоцінними. Це виражається не тільки у тому, що людина виконує обов'язок безкорисливо, демонст­руючи тим самим свою незалежність від наданих ззовні норм і правил, але й в тому, що, виконуючи обов'язок, вона затверд­жує його пріоритетність стосовно страху, насолоди, особистої корнеті, слави тощо. У виконанні морального обов'язку вияв­ляється автономія особистості - наслідуючи закон, людина не потребує зовнішнього примушування, і, виконуючи моральну вимогу, вона ставиться до нього так, наче воно встановлено нею самою. Всі обмеження, що людина добровільно накладає на себе, і дії, котрі вона здійснює для виконання вимоги, мають мораль­ніш смисл за умови, що вона діє, будучи упевненою у своїй правоті. Відсутність зовнішнього примусу не означає відсутність примусу взагалі: закріплення доброчинності всупе­реч страху, насолоді, користі, славі - це закріплення себе - доб­рочинною всупереч собі - лякливою, такою, що тішиться, ко­рисливою, марнославною людиною.

Сумління - усвідомлення моральної відповідальності за свою поведінку перед оточуючими людьми, суспільством. Сумління -відображення здатності людини здійснювати моральний само­контроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'яз­ки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку власних вчинків.

Совість людини відрізняється від іншого контрольного механізму свідомості - сорому - тим, що вона по суті не зале­жить від думки оточуючих, у той час як сором відображує усв­ідомлення людиною своєї (а також близьких людей) невідпов­ідності деяким прийнятим нормам або очікуванням оточуючих і, таким чином, провіши. В даному випадку рішення, дії і оцін­ки співвідносяться не з думкою або очікуваннями оточуючих, а з обов'язком. Совість потребує бути чесним навіть за умов, коли ніхто не зможе проконтролювати тебе, коли таємне не стане явним, коли про можливу твою нечесність не узнає ніхто.

Свобода - можливість людини діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей, спираючись на усвідомлення об'єктивної необхід­ності. Оскільки свобода є необмеженою по своїй суті, вона по­винна передбачати етику, щоб зробити людей необмежено відпо­відальними за все, що вони роблять і дозволяють робити іншим.

В межах морального сприймання світу вироблено розумін­ня свободи як самовладання. Воля тлумачиться як вільна через опанування свавілля. В сфері права це - підкорення особистої волі загальній волі, що виявляється в суспільній дисципліні, що в першу чергу підтримується державним законодавством. В сфері моралі це - приведення особистої волі у відповідність з обов'яз­ком. Образно це висловлено в англійському прислів'ї «Свобода мого кулака обмежена кінчиком чужого носа»; в ній мова іде про свободу взагалі: свобода однієї людини обмежена свободою іншої. В моралі така правова формула переосмислюється як осо­бисте моральне завдання: «Я обмежую власне свавілля, викону­ючи свій обов'язок: дотримуючи права інших, не допускаючи несправедливості відносно інших, сприяючи їх благу».

Доброчесність - позитивна моральна якість, висока мо­ральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама е моральним благом і етич­ною цінністю. Чесність, щедрість, великодушність, співчування -це доброчесність, а нечесність, жадібність, байдужість - це поро­ки. Порок (вада) - важка, гідна осуду вада, ганебна якість; розпусна поведінка. Порочний - це значить аморальний, підвладний пристрастям, особливо таємним.

Якщо основні моральні поняття відображують універсальні або загальнозначущі характеристики моралі, то ідея щастя має свою специфіку: вона вказує на щось, що притаманне окремій людині; щастя індивідуальне, не є таким, що універсалізується (це щось, що отримане мною, здобуте, заслужене). Через понят­тя «щастя» фундаментальний зміст моралі отримує визна­ченість особистої життєвої мети. Питання про щастя - це не просто питання про те, як бути успішним, задоволеним або навіть доброчинним, це перш за все питання про те, в чому полягає успішне життя і до чого людині слід прагнути в першу чергу. Щастя - поняття моральної свідомості, стан людини, що відповідає внутрішній задоволеності власним буттям, повноті і усвідомленості життя.

Таким чином, етика як філософське знання про мораль, використовуючи фундаментальні поняття «ідеал», «добро і зло», «обов'язок і совість», «свобода», «доброчесність і порок», «щастя» та деякі інші, стає дієвою в тій мірі, в якій вона отри­мує продовження в моральній активності тих, хто має з нею справу, вивчає її.