Філософські ідеї періоду високої класики

Активізація політичного життя в полісах у V ст.до н.е., розвиток таких демократичних виборних установ, як народні збори, суд, спричинився до зростання впливу демосу. Місце людини в полісі стало визначатися не народженням, а талантами, вміннями, енергією. Виникла потреба в знаннях, особливо в мистецтві красномовства(риториці), вмінні переконувати співгромадян словом. Фахівців, які навчали мудрості і красномовству, в Стародавній Греції називали софістами (від грецького "мудрець").

Софісти були першими просвітителями в історії культури, які не лише самі шукали мудрості, але й навчали інших, зробивши це своєю професією. Вони організували школи, де за плату можна було не лише навчитись мистецтву красномовства, але й ознайомитись з основними філософськими проблемами, оволодіти мистецтвом діалектики. Під цим терміном софісти розуміли здатність вести суперечку методом запитань і відповідей, уміння обстоювати свою позицію. Вони вчили своїх учнів, як менш вагомими аргументами долати більш вагомі, щоб перемогти в диспуті - суперечці. Тобто як посилити свої позиції, надати вагомість своїй точці зору, щоб з визначально слабих аргументів, позицій досягти перемоги. Обговорюючи, досліджуючи розмаїття поглядів, позицій, аргументів політичних діячів; законів, державних інституцій у різних полісах, софісти прийшли до думки, що поняття справедливості, втілене в законах, є відносним , а не абсолютним. Вони відкинули віру в існування вічної, абсолютної справедливості, яку утверджує в світі людей у вигляді законів богиня Феміда. Ідея, що істина є відносна, а не абсолютна, стала їх провідним принципом. Тому для софістів є спільним філософський релятивізм – тобто вчення про відносний характер істини, знання, законів, моральних норм.

Визначні представники софістів - Протагор, Горгій, Продік, Гіппій. (V-IV ст. до н.е.). Вони перемістили увагу філософії з проблеми пошуків першооснови до проблеми сутності людини, суспільства, моральності. Протагор говорив: «Людина є мірою всіх речей – існуючих в тому, що вони існують, неіснуючих - в тому, що вони не існують», а сутність речі залежить від її оцінки конкретною людиною. Критерієм блага він вважав корисність, доцільність. Завдання мудреця і полягає в тому, щоб виробити у своїх учнів уміння розуміти, що є потрібним, корисним для полісу у визначений час і при існуючих обставинах, а також переконати в цьому інших. І не тільки переконати, але й вміти реалізувати це корисне на ділі.

Особливе місце ця проблематика займає у Горгія. Він вважав, що розум при висвітленні фактів, обставин має враховувати існуючу ситуацію. Це означає, що з точки зору етики обов’язки, вчинки людей мають не абсолютний етичний вимір, а залежать від моменту, ситуації, соціального становища людини, мети, на яку спрямовані. Мислитель відстоював першість розуму стосовно звичаю і традиції, цим самим стверджуючи право людини на самостійність.

Софісти поставили таку кардинальну філософську проблему: абсолютний чи відносний характер мають норми моралі і права? Релятивізм вони поширювали і на процес пізнання, вважаючи, що єдиної для всіх ( тобто об’єктивної) істини не існує: істина у кожного своя. Тому софісти приходили до скептицизму – тобто до сумніву у можливості пізнання буття та його основ, звертали увагу на імовірнісний характер людського пізнання.

У розвитку філософії софісти здійснили революційний переворот, поставивши в центр рефлексії проблему людини та її життя як члена суспільства. Вони розвивали політичну теорію, етику, риторику, вчення про виховання, релігію - тобто осмислювали життєвий світ людини.

Учнем софістів був Сократ (469-399 рр. до н.е.). Він сконцентрував свою увагу на людині та її поведінці, вважаючи ці проблеми найважливішими для філософії.

Для Сократа життя і людські вчинки, теорія та практика складали єдність: знання (слово) визначає цінність справи, а справа - цінність знання. Звідси бере початок його впевненість у тому, що істинні знання і справжня мудрість (філософія) доступні людині, що вони невід’ємні від справедливих вчинків та інших виявів доброчесності.

Настанова Сократа на самопізнання є провідною ідеєю його філософії. "Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу, усвідомлення того, що осмислене життя, душевне здоров’я, гармонія внутрішніх сил і зовнішньої діяльності, задоволення від моральної поведінки є найвищим благом, найвищою цінністю. Сократ був переконаний, що кожна людина, зрозумівши, що таке справжні добро, шляхетність, справедливість, буде керуватись ними у своїх вчинках.

Процес пізнання здійснюється через діалектику. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво вивільнення істини в процесі бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику суперечності у його судженнях, чим спонукав його до пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод носить назву "майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі.

Філософ прагнув все одиничне підняти до всезагального за допомогою розуму і тим самим перейти від зміни строкатих життєвих переживань до узагальненої проблематики. Людський геній в особі Сократа вперше починає розуміти самостійність ідеального, відрізняти ідеальне від матеріального. Вперше філософська свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.

Сократ намагався знайти загальну ідею (ейдос) доброчесності. Він приходить до думки, що головне для людини – самопізнання і турбота по душу. Бо душа – це лоно розуму і мислення. Душа панує над тілом і спрямовує людину до доброчесності. Мислитель вважав, що душа є безсмертною, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.

Безкомпромісність, безкорисливість у служінні добру і справедливості, критика недоліків демократичного ладу Афін викликала гнів державної влади. Сократа звинуватили у непошані до богів, порушенні законів. Звинувачення були наклепницькими і Сократ легко відкинув їх. Але суть була в іншому – в конфлікті критично мислячої, безкомпромісно справедливої людини, філософа з державною владою. Мислителя засудили до страти і за вироком суду він мужньо випив келих отрути.

Учення Сократа стало одним із джерел філософії його учня Платона (428-347 рр. до н.е.), який свідомо сформував свою філософську систему об’єктивного ідеалізму. Це була перша теоретична узагальнена система у історії філософії. Знову постало питання: що є першоосновою? Проблему першооснови Платон пов’язує з проблемою матеріального та ідеального, сутності речей, їх множинності. Він відокремлює ідеальне як самостійне, визначальне стосовно до матеріального. Тому за першооснову буття Платон приймає ідею, «ейдос». Ідеї є парадигмами (зразками) реальних речей світу, їх сутністю. Реально існує не чуттєве явище предмета, а його безтілесна сутність, що не сприймається органами чуття. Вона доступна лише для розуму. Ці сутності існують незалежно від суб'єкта.

Світ ідей - безтілесний, невидимий, безколірний, безформний, але має свою чітку структуру. На вершині піраміди - Благо; потім - ідеї вищої цінності буття (істина, прекрасне, справедливе і т.д.); далі - ідеї фізичних явищ та процесів (рух, спокій, колір тощо), і, нарешті, - ідеї окремих розрядів істот (тварин, людини), предметів, створених людьми, відносин між ними. У вченні Платона ідеї зображуються як:

1) причина або джерело буття, його властивостей і відносин;

2) парадигма (зразок), дивлячись на яку творець створює світ;

3) мета, до якої, як до верховного Блага, прагне все.

Світ речей – бліда копія світу ідей. Це світ, де існує першоматерія - хаотична, змінна, смертна. Між світом ідей і світом першоматерії - світ природи, сукупність матеріальних речей. Чуттєвий світ – це породження світу ідей і матерії. Завдяки формотворчій силі ідей, наділених енергією, з безформної, невизначеної матерії постає світ чуттєвих речей. Чуттєва річ є неповною подібністю своєї ідеї. У той же час вона має стосунок до матерії, її безмежної подільності, й тим причетна до небуття.

Платон вважає, що світ ідей - це світ справжнього буття. Чому ж люди відносять поняття буття до речей? Чому їх вважають первинними? Платон відповідає на ці запитання своєю знаменитою притчею про печеру. Люди живуть, як у печері, в чуттєвому світі речей, не здатні сприймати своїми органами чуття нічого, крім них. Тому вони навіть не здогадуються про існування справжнього буття, яким є світ ідей, а його блідими тінями є чуттєві речі. Лише розум допомагає їм споглядати світ ідей.

За Платоном, природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей.

Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Душа в надприродному світі ідей сприймала їх безпосередньо і, перебуваючи у в’язниці тіла, вона зберігає це знання, але в затьмареному вигляді. Людина, сприймаючи предмети чуттєвого світу, начебто поступово пригадує своє знання про ідеї. Тобто, за Платоном, процес пізнання є пригадуванням того, що вже закладено в душі. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Поводирем душі в процесі пізнання є філософія. Вона звільняє душу від кайданів, які накладає на неї тіло, привчає сприймати світ очима розуму й розуміти сутність речей. Процес пізнання у Платона нерозривно пов'язаний із процесом самовиховання і самовдосконалення. Це не пізнання для пізнання, а пізнання задля етичного самовдосконалення.

Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Розглядаючи проблему держави, він перш за все ставить питання про причини виникнення держави. Причину Платон бачить у потребі людей один в одному, у спільному задоволенню потреб. Держава повинна вирішувати такі головні завдання:

1) організувати спільне життя людей та захистити їх від ворогів;

2) забезпечити всіх громадян необхідними матеріальними благами;

3) керувати духовною діяльністю і творчістю.

Виконання цих завдань є реалізацією ідеї «блага» для спільноти загалом і кожного зокрема. Вирішення цих завдань вимагає розподілу праці. Чим краще кожна людина виконує свою роботу, тим міцнішою є держава, вищим добробут і безпека громадян, їх духовний розвиток.

В ідеальній державі Платона види діяльності діляться між окремими розрядами громадян. Поділ на стани, підкреслює Платон, має відбуватися залежно від моральних, розумових, фізичних здібностей людей. Держава є знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості й можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями а тому повинні підпорядковуватися філософам і воїнам. Але разом із тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.

З точки зору Платона, при такому розподілі всі стани будуть утворювати гармонійну цілісність. Вищими цінностями держави мають бути поміркованість, творча праця, прагнення до знань, мудрості. Ідеальна держава має реалізовувати в світі вищі ідеї – Справедливості, Краси, Істини - бути знаряддям удосконалення людських душ.

Учень Платона Арістотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Йому належать слова: „Платон мені друг, але істина – дорожча”. Основне питання філософії для Арістотеля – «Чи існує, крім чуттєвих сутностей, ще будь-яка непорушна і вічна, чи ні, а якщо існує, то в чому вона?». Він вводить з того категорії «форма» та «матерія», Наголошує, що кожна одинична річ є єдністю "форми" (сутності буття всякої речі) та "матерії". Матерія є початок, що утворює чуттєвий світ, субстрат речей. Але вона стає конкретною річчю тільки завдяки формі. Форма організує матерію до буття конкретних речей.

Арістотель виділяє чотири причини буття:

І) матерія, або пасивна можливість становлення;

2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;

3) початок руху, бо світ існує в русі;

4) мета, до якої прагне все.

Арістотель показує нерозривну єдність матеріального й духовного початків буття. Сутність речі є невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються з матерії та форми, і на вищі - чисті форми. Найвищою сутністю є чиста форма, позбавлена матерії, яка є причиною й остаточною метою всього, що існує. Світ існує вічно і вічно існує рух, зміна. Рух Арістотель розуміє як здійснення можливостей. Виділяє 4 форми руху: переміщення, перетворення, зменшення і збільшення. Вершиною ієрархічного світу є Абсолют - перший нерухомий двигун ("першодвигун"). Це є найдосконаліше буття, чиста форма, вищий розум, думка, зосереджена на собі. Арістотель визначав Абсолют як "думку, що мислить сама себе". Він поєднує філософський Абсолют, або першопричину світу, з Богом як предметом релігійної віри, деміургом, який визначає доцільність буття.

З вищим буттям, чистою формою пов’язана розумна душа людини. За Арістотелем, людина має душу, яка складається з трьох частин. Рослинна (вегетативна) і тваринна (чуттєва) частини пов’язані з тілом, а розумна – має божественне походження і не залежить від тіла. Розумна душа має здатність розуміння і може пізнавати чисті форми. Чуттєва частина душі містить відчуття. Тому людина може пізнавати світ у єдності матерії та форми, поєднувати відчуття з розумінням. Рушійною силою процесу пізнання є така вроджена якість людини, як допитливість.

Арістотель стоїть на позиціях пізнаваності світу, вважає, що предметом науки є загальне. Загальне існує й виявляється тільки в тому одиничному, що чуттєво сприймається і пізнається розумом через нього. Відзначаючи роль чуттєвого сприйняття в процесі пізнання, Арістотель одночасно віддає провідну роль розуму. Переломним в історії людської думки є відкриття Арістотелем існування форм аргументації, про доказовість яких можна судити лише на підставі їх форми, незалежно від змісту. Це стало основою створеної ним формальної логіки, яку мислитель розумів як науку про доведення, а також форми мислення, необхідні для пізнання. Таку її частину, як теорію трьохчленного доказу – силогізму він розробив у зразковий і до нашого часу спосіб. Силогізм у Арістотеля слугує не тільки для виведення висновків із засновків, але й для обґрунтування. Завдяки цьому гадка переходить в обгрунтованне знання. Думки, вважає Арістотель, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між явищами і процесами світу. "Дійсне знання є тотожним з предметом пізнання". Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове знання. Весь аристотелізму наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у Сократа і Платона.

У поглядах на державу Арістотель виходить із реальності. Він розглядав людину як істоту політичну, яка тільки в державі реалізує закладені в ній можливості. Всі суспільні устрої філософ ділить на добрі та злі, залежно від того, що переважає: інтерес суспільства або особисті інтереси. Той лад є кращим, який більше забезпечує свободу і рівність громадян, справедливість. Опорою держави, запорукою стабільності він вважає середній клас: «Де сильний середній клас, там є рідкісними революції і партійна боротьба, він є найвірнішою опорою влади, бо прагне стабільності.» Соціальна теорія Арістотеля є актуальною і в наш час. Зберегли свою значимість положення, що людина є істотою суспільною; що в державі мають переважати інтереси спільноти над егоїстичними прагненнями; ідея про стабілізуючу роль середнього класу в суспільстві та ін.

Арістотель у своїх творах з енциклопедичною широтою і повнотою охопив, систематизував усі сучасні йому галузі філософії й наукових знань, визначивши на наступні століття шляхи розвитку європейської філософії та науки.

Філософські системи Платона й Аристотеля завершують класичний період у розвитку античної філософії.