logo
Учебник ФИЛОСОФИЯ ЛОГИКА ИСПР_

Запровадження християнства в Київській Русі

До прийняття християнства давньоукраїнською релігією було так зване погане язичництво (від лат. pagus – село). Воно представлене у східнослов’янській міфології образами добрих і злих духів – упирів, берегинь, русалок, домових, водяних, лісовиків тощо. Пізніше уявлення про них позначилися на змісті образу багатьох богів. Характерною рисою давньоукраїнської релігії є символічне мислення та форми культової практики. Наші предки визнавали Перуна – бога грому і блискавок, володаря неба, покровителя великого князя та його дружини, Хорса – бога місяця, Дажбога – бога сонця, творця життєвої сили, Сварога – бога неба і небесного вогню, який подарував людям ковальське ремесло, Велеса – бога достатку, торгівлі, покровителя худоби, Стрибога – бога вітру, Сімаргла – крилатого пса, охоронця зерна і посівів, Рода – бога урожайності, плідності худоби та творця життя, Мокош – богиню родючості, заступницю дому, родинного вогнища, покровительку ткацтва, Ладу – богиню весни, кохання, добробуту, Леля – бога кохання. Прихід весни вітали веснянками і весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше поєднали з Великоднем і зеленими святами. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам’яті померлих родичів. Відзначали свято Купала, що злилося з днем св. Івана. Під осінь приходило свято Коструба – прощання з літом, коли ховали ляльку, що символізувала смерть.

Коли у 980 р. Володимир став князем, у спадок йому дісталося неміцне об’єднання слов’янських племен, яке трималося в основному на військовій силі. Щоб укріпити це об’єднання, він пішов на два доленосних рішення: поселився в Києві та зробив спробу ідейного об’єднання на основі єдиної релігії. 980 р., як розповідає “Повість минулих літ”, Володимир зробив спробу створити загальнодержавний пантеон. У Києві встановив для вселюдного шанування на стіни “Теремного двору” ідола Перуну із срібною головою та золотими вусами, а також ідолів Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла та Мокоші. Будучи язичником, Володимир дотримувався звичаю приносити богам людські жертви. Літопис розповідає, що після перемоги над в’ятвягами у 983 р. Володимир розпорядився принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і натовп убив обох.

Володимир розумів, що його держава складалася з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. У нових умовах феодалізму ця релігія не могла дати нове право, нову суспільну свідомість, Русь не могла стати врівень із розвинутими країнами того часу. Язичництво вже не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу. Потрібно було знайти, крім влади, об’єднуюче начало, і ним стала нова релігія, яка сповідувала ідею богоданності держави і законопослушництва.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у грецьких містах-державах ще на початку нашої ери. “Повість минулих літ” містить у недатованій частині сюжет, за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. Первозванним звали Апостола Андрія за те, що він першим із 12 учнів був визнаний Ісусом Христом. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра папа Климент ІV. Поширення християнства на Причорномор’ї у VІ-VІІ ст. пов’язується з інтересом до цих земель візантійських імператорів. Але і в інших регіонах України знаходять свідчення про поширення християнства. При археологічних розкопках біля Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, яку датують ІV ст. Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А вперше офіційний акт запровадження християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда, який хрестився у 860 р. Тоді у списку Константинопольського патріархату з’явилася ще одна єпархія – руська. Значилася вона під № 61.

Після 882 р., коли владу в Києві захопив Олег, почалися гоніння на християн, але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912 р.) значно зміцнилася. Договір князя Олега з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі сповідували як язичництво, так і християнство. Княгиня Ольга приймає християнство. Під час суперечок із Візантією Ольга зверталася до імператора священної Римської імперії Оттона І (959 р.), щоб він прислав єпископа та згодом відмовилася від`опіки римської церкви.

З другої пол. ІХ ст. проповідь християнства наблизилася до кордонів Русі. 864 р. – хрестилася Болгарія, 928-935рр. – Чехія, 962-992 рр. – Польща.

Тільки прийнявши християнство, можна було ввійти до кола європейських держав. Новий етап християнізації Русі настав за правління Володимира. Наприкінці Х ст. Русь знала іудейську та мусульманську релігії. Але через обставини частіше спілкувалася з християнськими державами, що й обумовило вибір князя прийняти християнство. Під 986 р. “Повість минулих літ” сповіщає про відвідини Києва болгарами “віри магометанської”, німцями з Риму та іудеями. Володимир вислухав усіх послів, але відмовив їм. Магометанським місіонерам – через те, що йому не сподобався обряд обрізання, заборона вживати свинину, необхідність відмови від вина. Він сказав: “Русі веселість – пиття, ми не можемо без цього бути”. Італійцям – католикам звелів повертатися назад, бо “предки наші цього не прийняли”. Дискутуючи з іудеями, Володимир став дорікати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть інших навчати своєї віри: “Як то ви інших учите, коли самі ви одкинуті Богом? Якби Бог любив вас, то не були б ви розкинуті по чужих землях. Чи ви замишляєте те, щоб і нам таке лихо прийняти?”

За свідченнями літописця, було вирішено обрати десять мужів для вивчення віри інших народів. Більше по душі Володимиру був християнський обряд у його східному варіанті. “Служба їх є краща, ніж в інших землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, що спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити.” Вислухавши ті слова, бояри мовили до Володимира: “Якби лихий був закон грецький, то не прийняла хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей”. Відтак, було вирішено за державну релігію прийняти християнство в його візантійському варіанті. Той факт, що Володимир надав перевагу православ’ю, пояснюється наявністю давніх торговельних та культурних зв’язків між Київською Руссю та Візантією, «принципом візантизму» (принципом підлеглості церкви державній владі у Візантії), можливістю використання слов’янської мови під час богослужінь.

Відносини Володимира з Візантією були дуже складними. У 986р. Василій ІІ, який зазнав поразки у Болгарії, звернувся до Володимира укласти союз між Візантією і Руссю та попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився. Проте зажадав руки царівни Анни. Василій йому відмовив. Влітку 987 р. проти Василія ІІ виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором. Володимир вирушив у Крим – тодішню візантійську колонію – і облогою взяв Херсонес (Корсунь). Василій змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною за умови, що той прийме християнство. Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений у церкві св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною.

Хрещення киян відбулося 14 серпня 988 р. на р. Почайні. Літописець пише: “І була радість і на небеси і на земли, толико душ спасаємих”. Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в “Слові” Володимира за хрещення, пише: “Аще хто і не любов’ю, но страхом повелевшего крещахуся, понєже благоверіє его с властю спряжено”. Проти християнізації Русі відомі виступи у Новгороді, Ярославі. Оскільки тривалий час християнство існувало на наших теренах поряд з язичництвом, це породило такий феномен, як двовір’я. Воно виражалося у перенесенні особливостей язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, поєднанні свят.

Першими християнськими проповідниками та священиками були греки, болгари. З Корсуня привіз Володимир священика Анастаса і передав йому новозбудовану Десятинну церкву. Пізніше духовенство стали формувати з місцевих людей. Сини священика мали ставати теж священиками, інакше вони залишалися ізгоями, людьми без стану. Церковники не підлягали світському суду, судив їх єпископ. Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. Ярослав Мудрий вперше призначив митрополитом руського священика Іларіона, автора “Слова про закон і благодать”. Другим руським митрополитом став учений-книжник, філософ Клим Смолятич. Це були спроби вивести руську церкву з-під впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Хрещення сприяло перетворенню Русі на єдину феодальну державу, дало поштовх до розвитку економіки, освіти, духовності і культури. Володимир першим із руських князів став карбувати монети. Тип їх був запозичений у Візантії. На одній стороні монети – образ Христа, на другій – образ князя. На деяких монетах замість образу Христа – тризуб. За Володимира було збудовано нові кам’яні мури навколо Києва, рештки яких знаходять на розі Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. Збудовано церкву св. Василя (на місці, де стояв Перун), Спаса, св. Софії. Зріс міжнародний авторитет держави, про що свідчать шлюби: син Володимира Святополк був одружений із дочкою польського князя, Ярослав – із дочкою короля Швеції, доньок видав за королів Угорщини, Чехії, Польщі. Сестра Ярослава Мудрого стала королевою Польщі, три його дочки – королевами Угорщини, Норвегії та Франції.

Запровадження християнства на Русі було зумовлено потребами феодального ладу:

    1. християнство допомагало у вирішенні внутрішніх справ, оскільки повчало низи коритися своїм хазяїнам;

    2. пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування;

    3. сприяло централізації держави, оскільки проповідувало віру в царя небесного та його намісника на землі – князя, царя, ідеї богоданності держави, законопослушництва;

    4. сприяло розвитку економічних, політичних та культурних зв’язків з сусідніми християнськими державами.

Християнство в Україні: історія та сучасність. Православ’я

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були не тільки керівниками церковної організації, а й радниками царя у справах громадських. Після поділу церков (1054 р.) на православну й католицьку руські церковнослужителі залишилися у підпорядкуванні Візантійській церкві. До 1036 р. резиденцію Київського митрополита був Переяслав, а пізніше – Київ. Засновуються єпархії, яких у різні часи налічували до 20. Духовенство поділялося на “біле” – парафіяльні священики, що не давали обітниці безшлюбності, та чорне – ченці. У ХІІІ ст. на Русі було 50 монастирів, із них 17 – у Києві. Київське християнство не сприймало візантійської теократії, коли влада в державі належить духовенству, цезарепапізму, коли правитель держави є глава церкви, виступало за розмежування функцій церкви й держави. Ці засади були обґрунтовані У “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона.

У роки монголо-татарської навали Руська церква зазнала значних втрат. 1240 р. хан Батий зруйнував Київ. З 1299 р. метрополія переміщується у Володимир-на-Клязьмі, а у 1325 р. – у Москву. У 1448 році метрополія стає автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя. 1303 року на землях Галицько-Волинського князівства було створено Галицьку метрополію, яку неодноразово скасовували і відновлювали. У ХІV ст. українські землі опинилися під владою литовських князів. І Москва, й Литва хотіли бачити на київській митрополичій кафедрі свого претендента. І тому у 1354 р. Константинопольський патріарх висвятив двох митрополитів – Алексія – Митрополитом Київським і всія Русі (з центром у Москві) та Романа – Митрополитом Литовським (Київським) під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Хоча Роману не вдалося утвердитися у Києві, проте московсько-литовське протистояння спричинило розкол Київської метрополії на Литовську з центром у Вільно та Московську.

З прийняттям у 1596 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейської уній православна церква опинилася у безправному становищі. Відновлення її відбулося лише в 1620 р. єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорізького козацтва. Тоді ж митрополитом було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йову Борецького. Після 1654 р. Київська метрополія поступово підпорядковується Московській і аж до 1990 р. православні парафії в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату. Але вже тоді зародився рух за автокефалію (гр. – сам голова) – рух за самоврядування та адміністративну незалежність помісних православних церков.

1 січня 1919 р. Директорія видала закон “Про українську автокефальну православну церкву”, але константинопольський патріарх відмовив у висвячені Київського митрополита. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, але єпископи відмовилися брати участь у ньому. Було ухвалено автокефалію української православної церкви, обрано митрополитом Василя Липківського. До 1924 р. церква мала 1100 парафій із 9 тис. УАПЦ пішла на нововведення: служба відправлялася українською мовою замість церковнослов’янської. Відмовилися від зовнішніх атрибутів православного священика: ряса, довге волосся і борода, вищому духовенству дозволено вступати у шлюб. Введено виборність єпископів та приходських священиків. Хоча церква заявила про своє лояльне ставлення до радянської влади, проте під час інспірованої НКВС компанії проти “Спілки визволення України” у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ, і в 1930 р. вона була саморозпущена на ІІ Всеукраїнському соборі.

На сьогодні в Україні існують три конфесії православної церкви:

- Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП), що відтворена за рішенням Архієрейського Собору Руської православної церкви у січні 1990 р. Вона є колишнім екзархатом Руської православної церкви. Значна частина парафій залишилася у канонічному підпорядкуванні Московському патріархату. Главою церкви з 1992 р. є митрополит Володимир Сабодан;

- Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) створена в червні 1992 р. на об’єднавчому соборі. Київський митрополит Філарет порвав з Москвою і проголосив себе главою УПЦ КП. З жовтня 1995 р. Філарет є предстоятилем цієї церкви з офіційним титулом патріарха Київського і всієї Руси-України. Проте не визнана Константинопольським патріархом та Православними церквами інших країн, тому не вважається канонічною;

- Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1989 р. було створено Ініціативний комітет за відновлення. На помісному соборі 5-6 червня 1990 р. у Києві було прийнято новий статут УАПЦ і митрополит Мстислав став Патріархом Київським і всієї України. У цьому ж році офіційно відновлена постановою про реєстрацію Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР. Після смерті Патріарха Мстислава у 1993 р. очолив церкву Дмитрій Ярема.

Розбіжностей у віровченні між цими церквами немає. Суперечність полягає в тому, хто очолюватиме церкву, де буде її центр, якою мовою проводити богослужіння.