Структура свідомості. Свідоме та несвідоме

Свідомість має складну структуру. Вона включає не лише усвідомлювані компоненти, але й несвідомість, а також самосвідомість.

Несвідоме – неусвідомлене, підсвідоме. Передісторією несвідомого можна рахувати вчення Платона про анамнесіс – пригадування душею загальних істин, що споглядалися нею до вселення в тіло. Згодом ідеї про несвідоме розвивалися у різних напрямах. Але революцією в розумінні несвідомого стало вчення З. Фрейда. Він розрізняв власне несвідоме – те, що взагалі ніколи не усвідомлюється в оригінальному вигляді (сексуальні і агресивні потяги, витиснені із свідомості думки, імпульси), а також те, що може усвідомлюватися за певних умов (норми моралі, цінності). Усвідомлюється тільки те, що сумісно з соціокультурною конституцією особи. До області несвідомого Фрейд відносив також так званий «архаїчний спадок» людства – колективну скарбницю уявлень, типових реакцій і механізмів психіки. Ці ідеї колективного несвідомого були широко розвинені К. Юнгом.

Специфічними виявами свідомості є мислення як опосередкована, теоретична свідомість, що не може спрямовуватися на саму себе; розум як теоретична свідомість, що тотожна законам і формам об'єктивного світу; розсудок як форма логічного міркування; здоровий глузд як життєво-практичне міркування та інші вияви людської свідомості.

Розсудок — тип розумової діяльності, пов'язаний з виділенням і чіткою фіксацією абстракцій і застосуванням сітки цих абстракцій для освоєння мисленням предмету. Виступаючи як необхідна умова роботи мислення, його нормативного характеру, розум здійснює ту, що перш за все упорядковує, систематизує функцію по відношенню до предмету пізнавальної діяльності.

Розум — філософська категорія, що виражає вищий тип розумової діяльності, що протиставляється розсудку. Розрізнення розсудку і розуму як двох «здібностей душі» намічається вже в античній філософії: розсудок як нижча форма мислення пізнає відносне, земне і кінцеве, розум спрямовує на збагнення абсолютного, божественного і нескінченного. Виділення розуму як вищому в порівнянні з розсудком ступеню пізнання чітко здійснювалося у філософії Відродження у Миколи Кузанського і Дж. Бруно і зв'язувалося із здатністю розуму осягати єдність протилежностей, які розводить розсудок.

Найбільш детальну розробку уявлення про два рівні розумової діяльності в поняттях розсудку і розуму отримує в німецькій класичній філософії — у Канта і Гегеля. Згідно Канту, «всяке наше знання починається з відчуттів, переходить потім до розсудку і закінчується в розумі». На відміну від «кінцевого» розсудку, обмеженого в своїх пізнавальних можливостях даним чуттями матеріалом, на який накладаються апріорні форми розсудку, мислення, розум прагне вийти за межі заданого можливостями чуттєвого споглядання «кінцевого» досвіду. Прагнення до цієї мети необхідне закладено, за Кантом, в самій суті мислення, проте її реальне досягнення неможливе, і, намагаючись все-таки досягти її, розум впадає в нерозв'язні суперечності — антиномії. Розум, згідно Канту, може виконувати тільки регулятивну функцію пошуку недосяжних граничних підстав пізнання, функція реального пізнання в межах «кінцевого» досвіду залишається за розсудком. Кант не заперечував можливостей необмеженого освоєння все нових шарів реальності в практичній і теоретичній діяльності людини. Проте таке прогресуюче освоєння завжди відбувається в рамках досвіду, тобто взаємодії людини з охоплюючим його світом, яке носить завжди «кінцевий» характер, не може за визначенням вичерпати реальність цього світу. Це сильна антидогматична спрямованість проти всяких спроб побудови закінченої «закритої» теоретичної картини реальності миру в цілому.

На відміну від Канта, Гегель вважав, що, саме досягаючи стадії розуму, мислення повною мірою реалізує свої конструктивні здібності, виступаючи як вільна, не зв'язана якими-небудь зовнішніми обмеженнями спонтанна активність духу. Межі мислення, за Гегелем, не поза мисленням, тобто в досвіді, спогляданні, а усередині мислення — в його недостатній активності. Підхід до мислення як формальної лише діяльності по систематизації даного ззовні матеріалу, що властиве для розсудку, долається, за Гегелем, на стадії розуму. Внутрішнім стимулом роботи розуму для Гегеля виступає діалектика пізнання, яка долає внутрішні суперечності, що є джерелом подальшого розвитку.

Недолік гегелівської концепції полягає в тому, що розум здатний досягти абсолютного знання. Але розвиток пізнання ніколи не замкнутий в просторі розуму, а припускає звернення до досвіду, взаємодію з емпіричним знанням, припускає багатоваріантність дій, критичний аналіз різних проблемних ситуацій.

У філософській традиції розсудок як початкова, нижча стадія мислення протиставлялася розуму як вищій пізнавальній здатності. Здійснюючи нормативну функцію по відношенню до матеріалу чуттєвості, розсудок привносить форму в знання, зміст якого задається чуттєвим спогляданням. При цьому Кант вважав, що застосування правил розсудку в реальному пізнанні обов'язково повинно бути пов’язаним із здатністю думки — можливістю живої людської свідомості застосовувати загальне нормативне правило в конкретній ситуації.

Свідомість не існує поза мисленням і мовою. Отже, особливості свідомості, мислення і мови виступають явищами одного порядку, оскільки не існують незалежно одна від одної. Мова – це практична свідомість.

Мислення – це внутрішнє, активне прагнення опанувати своїми власними уявленнями, поняттями, спонуками відчуттів і волі з метою отримати необхідну для оволодіння ситуацією директиву. Думка завжди знаходить мовний вираз. Значить, мислення – це німа, внутрішня мова, а мова – це озвучене мислення.

Часто мислення починається з ситуації, а тому спочатку це ситуативне мислення. Якщо мислення спрямоване на реальні предмети, то воно називається конкретним, якщо мислення спрямоване на ідеальні предмети або на те, що представляється, то мова йде про абстрактне мислення. Обидва способи мислення переходять один в іншій.

Мова - найбільш охоплюючий і найбільш диференційований засіб виразу, яким володіє людина, і одночасно вища форма прояву об'єктивного духу.

Слово знаходиться між свідомістю і мислимим предметом. Воно бере участь в бутті і того, й іншого. За допомогою слів ми розділяємо предмети. Але слово також і зв'язує предмет і свідомість. У цій функції відділення і скріплення і знаходиться джерело необмеженого впливу мови на мислення.

Історія всякої мови відображає соціальну історію її народу. У мові відображається, знаходить вираз та або інша сфера життя, певна область досвіду, переживань (слово «море» означає для рибака щось інше, чим для курортника). Коріння слів показують, які предмети були найважливішими для народу в період формування мови. Словниковий склад мови показує, про що думає народ, а синтаксис – як він думає. Мова найточніше характеризує народ, оскільки є об'єктивним духом народу. Характерним, наприклад, є той факт, що у бедуїнів є безліч слів для позначення верблюда, залежно від умов, в яких він фігурує в їх житті, а східноафриканські мисливці мають безліч слів для виразу різних відтінків коричневого кольору і лише по одному – для виразу кожного з решти всіх кольорів. І якщо в слов'янських мовах допоміжне дієслово «є» грає значно меншу роль, чим, наприклад, в романо-германських мовах, то це говорить про те, що проблема існування, реальність тут не стоїть з такою гостротою, як в культурі романських і німецьких народів.