Проблема сенсу життя людини

Людина, як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина. Сенс життя – надзадача людини, уявлення про бажане, належне в житті. Він визначає спрямованість людського життя, підкорює собі і визначає всі його прояви, надає йому порядок і зміст. Питання про сенс життя знаменує вищу ступінь на шляху формування особистості, постає складною взаємодією індивідуального і соціального.

В історії філософії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

- оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

- песимістичне ставлення до життя та його сенсу. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

В історії філософії склалось декілька провідних підходів до проблеми сенсу життя:

- сенс життя визначається духовними основами буття, реалізується у єдності вічного і тимчасового. Цей підхід характерний перш за все для релігійної філософії. Сенс життя людини вбачається у самовдосконаленні душі, одухотворенні себе і світу;

-сенс життя лежить за межами буття окремої людини. Сенс людському буттю надає служіння вищим моральним цінностям, іншим людям, майбутнім поколінням. Такий підхід можна назвати альтруїстичним;

- сенс життя у задоволенні матеріальних і духовних потреб, насолоді життям. Цей підхід отримав назву гедоністичного;

-сенс вносить в життя сама людина своєю власною діяльністю;

- сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення. Призначення та сенс життя людини не може визначатись тільки іншими, зовнішними по відношенню до неї цінностями. Призначення та сенс життя – в самій людині, в тому, щоб перш за все самому стати Людиною. В релігійній філософії цей процес окреслюється, як відкриття людиною в собі образу і подоби Божої. Французький філософ Г. Марсель, представник релігійного екзистенціалізму, писав: «…піднятись до Бога – це означає ввійти в самих себе, більше того, в глибину самих себе – і себе ж перевершити.» В постійному самовдосконаленні, праці над собою полягає джерело творчої активності особистості.

Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво – емоційну і вольову роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань; свідомій морально-практичній орієнтації. На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення. Протягом життя людина ставить перед собою певну мету і шукає засоби її досягнення. В різні періоди життя і в різних умовах у людини може виникати не одна мета. Мета може бути близькою чи більш віддаленою. Нерідко саме віддалена мета стає сенсом життя. Але сенс життя – не сама мета. Сенс життя полягає в діяльності людини, спрямованій на реалізацію мети, яка є для людини світоглядним орієнтиром. Формування мети займає в житті людини особливе місце. Вона де термінується інтересами, потребами як самої людини, так і соціальної групи, до якої вона належить, соціальними умовами. Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності. Сенс життя знаходить своє втілення в щасті. Щастя – це чуттєво-емоційний стан людини, пов'язаний із задоволенням від реалізації сенсу життя.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Дана нам безпосередньо свідомість свободи наших рішень є засадничим фактом в нашому особистісному моральному житті. Свобода виступає в нас як те, що ми усвідомлюємо – усвідомлюємо, коли робимо вибір, коли діємо так, а не інакше, або діємо проти власної волі. Усвідомлюємо свободу в нестримному бунті проти примусу, натиску на нашу волю. М. Шелер писав: «Якщо подивимось без упередження на досвід, то людське життя виглядає як споруда, складена з протікаючих фазами діянь і прагнень. Їх супроводжує відчуття рішення, пасивного підкорення, примусу або вчинків з чистої звички. Але ці фази відбувається в відмінних актах різного рівня – від зовнішньо вільного акту волі при вибору напрямку вулиці – на відміну від автоматичного ходіння куди світ за очі, до рішень, які стосуються дій, що «радикально змінюють» життя та його самі скриті побудження, замисли». Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ? У природі, суспільстві діють об’єктивні закони, що не залежать від волі людей. Наскільки ж людина може бути свободною в таким умовах? У філософії існують наступні концепції свободи:

- детермінізм з його оптимальним виразом - фаталізмом;

- індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить до волюнтаризму;

- альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Проблема свободи завжди розглядалась у діалектиці категорій “свобода – необхідність”. Уже Б. Спіноза підкреслював, що „свобода – це пізнана необхідність”. Г. Гегель теж проаналізував діалектику свободи і необхідності. Поступове пізнання об’єктивних законів природи і суспільства вказало як межі, так і основу вибору, реалізації свободи особи. „Свобода ... полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою ”- писав Ф. Енгельс. Знання об’єктивно існуючого спектру можливостей, визначеного об’єктивними законами, створює умови осмисленого, оптимального вибору з наявних варіантів, а свобода вибору і є свободою особи. Недарма Ш. Монтеск’є казав: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”.

Категорія свободи нерозривна зв”язана з поняттям відповідальності. Людина як частина світу й суспільства не може діяти, не враховуючи наслідки своїх дій. Уже відмічалось, що особистість необхідно має таку рису, як відповідальність, усвідомлення взаємних вимог і зобов’язань. Реалізуючи свою свободу, людина несе відповідальність перед собою і перед суспільством. Неможлива реалізація особистої свободи без пошанування, врахування права інших на свободу. Тому відповідальність передбачає знання наслідків своєї діяльності і діяльність на основі загальнолюдських правил моралі, перш за все її золотого правила „ Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили по відношенню до тебе”.Здатність людини усвідомлювати свою неповторність і в той же час співвіднесеність з іншими людьми визначає міру відповідальності перед собою, силу волі. Особистість, здатна подолати тваринні інстинкти, егоїстичні прагнення, здійснити вибір виходячи з вищих духовних цінностей, реалізує свободу вибору. Відповідальність є наслідком і основою свободи. Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

Особливо це має значення на початку ХХІ ст., коли наука и суспільство підняли рівень свободи людини так, що без відповідальності вона стає загрозою для себе і для інших.