Історичні та соціально-культурні передумови виникнення некласичної філософії

Кінець ХІХ ст. і початок ХХ століття в історії західноєвропейської філософії відзначається зародженням нової парадигми в поясненні динаміки становлення особистості, її буття та розвитку культури.

Науково-технічна революція, яка розпочалась „новітньою революцією в природознавстві” на зламі ХIХ-ХХ століть, виявила величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і глобальні проблеми людства: екологічну, демографічну, економічну, сировинну, енергетичну, проблему відвернення світової термоядерної війни тощо.

Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації.

Новітня наукова революція порушила „класичну” ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища у суспільстві, особливо катастрофічні події двадцятого століття (дві світові війни, встановлення тоталітарних, репресивних режимів тощо), підірвали „благодушну віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму”. На зародження некласичної філософії значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності.

Вже Артур Шопенгауер (1788-1860) вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”, первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір «Світ як воля і уявлення». Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше та інші філософи – ірраціоналісти.