Істини як ідеал і мета пізнання

Питання, пов’язані з істиною, достовірністю знань, відповідністю їх дійсності окреслюють одну з традиційних і постійно актуальних філософських і наукових проблем.

Що таке істина? Чи існує вона, а якщо так, то чому? Які її критерії та як вони змінюються? Чи може людина володіти абсолютним знанням про світ? Ці та інші питання невблаганно постають перед кожним у процесі пізнання Універсуму. І зовсім не важливо, що нас цікавить – закон гравітації чи можливість життя на Марсі, структура речовини чи сенс людського буття, Істина в будь-якому випадку розглядається як мета, ідеал і кінцевий пункт пізнавальної діяльності. Саме прагнення до істини, до повного цілісного знання змушує дослідників рахуватися зі складними пізнавальними процедурами, методами, методиками, прийоми. Наприклад, для того, щоб визначити вік планети Земля потрібно залучити математичний і фізичний апарати, виконати значну кількість проміжних експериментів і обрахунків тощо. Отже, істина – це не тільки бажаний результат пізнання та освоєння світу, але й його напрямна лінія, процес, особливий спосіб буття людини.

Від часів Демокріта, Аристотеля і Платона у філософії не вщухають суперечки з приводу сутності істини, її критеріїв та застосовності до реального пізнавального процесу. Адже, істина межує із заблудженням, брехнею, оманою, помилкою, оскільки вона теж суб’єктивна за формою. Проте атрибутом істини, її невід’ємною характерною особливістю є об’єктивність змісту, відповідність дійсності, узгодженість з фактами, попереднім знанням і досвідом. Об’єктивність істини не означає, що вона є елементом об’єктивного світу. Істина є теоретичною формою розв’язання суперечностей між суб’єктом і об’єктом пізнання. Будучи результатом суб’єктивної діяльності людини, вона в своєму змісті відтворює об’єктивно існуючу реальність, і в такий спосіб є незалежною від неї.

Тому найбільш надійним критерієм істини вважають практику. Практика – це суспільно-історична, матеріальна, чуттєво-предметна діяльність спрямована на перетворення природи, суспільства і самої людини. Вона є і джерелом пізнання, і його рушійною силою, і кінцевою метою.

В історії філософії значення набули також кореспондентська (класична) та когерентна концепції істини. Коротко зупинимось на них.

Класична теорія істини була запропонована Аристотелем. На його думку єдиним надійним критерієм істини є відповідність думки, ідеї, закону дійсності, реальності. Наприклад, істинність законів класичної механіки (закони І. Ньютона) була підтверджена експериментальним шляхом. Разом з тим безсумнівною є обмеженість кореспондентного підходу. Як стало відомо в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст., очевидність не завжди є показником істини. Нерідко істина глибоко вкорінена в сутність явищ і процесів та не проявляється на рівні феноменів. Так, відкриття кривизни Всесвіту не узгоджується з відчуттям тривимірності простору й одновимірністю часу; а емпірична очевидність причинно-наслідкового зв’язку не відповідає вимогам квантової фізики тощо.

Зважаючи на вказані труднощі, ще в епоху середньовіччя було запропоновано розмежовувати абсолютну і відносну істини. Абсолютна істина доступна лише Богу. Людина наближається до неї з розширенням досвіду, знань, практики тощо. Завершеного вигляду уявлення про взаємозв’язок абсолютної і відносної істини набуло в роботах представників діалектичного матеріалізму. Зокрема, В.І. Ленін, ведучи полеміку з представниками емпіриокритицизму, з цього приводу писав, що кожна теорія є відносною істиною, але, будучи тисячі разів підтверджена практикою, вона набуває об’єктивного змісту, включаючи в себе зерно абсолютної істини. Тобто, абсолютна істина є сумою відносних істин. В ХХ ст. теорія еволюціонізму (А. Бергсон), концепція фальсифікації та верифікації (К. Поппер), теорія науково-дослідницьких програм (І. Лакатос), наукових революцій (Т. Кун) підтвердили гіпотезу про діалектику абсолютної і відносної істини в пізнавальному процесі.

Утвердження когерентної концепції істини пов’язують з іменем видатного французького математика А. Пуанкаре. Виходячи з ідеї системності наукового знання, він запропонував тлумачити істину як процес і результат домовленості, якого досягає наукове співтовариство з приводу тієї чи іншої проблеми. В основі дискусії завжди лежать емпіричні дані, наукові концепції, теорії, факти, гіпотези; нерідко аргументами тут виступають правові чи соціокультурні аспекти. В ХХ ст. з розвитком гуманітарних наук когерентний підхід виявився найбільш продуктивним при вирішення непростих соціальних, політичних, економічних проблем. Однак, не слід думати, що в точних науках він не застосовний. Складні, неоднозначні, відірвані від емпіричної реальності теорії потребують детального аналізу, міждисциплінарного діалогу, вибору варіантів тощо.