Естетика в структурі міжпредметних зв’язків. Естетика і мистецтво. Естетика і мистецтвознавство

Взаємозв’язок естетики і філософії полягає в тому, що теоретичні принципи й науковий метод естетики залежать від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа або певного філософського напрямку.

Естетичне як чуттєво-духовне в тій чи іншій мірі притаманне всім сферам людської діяльності. З’ясування природи «естетичного» потребує від дослідника фундаментальних знань не тільки самого мистецтва та його історії, але й релігії, філософії й практично всіх гуманітарних і навіть природничих наук.

І це природньо. Мистецтво, художня практика не вичерпують естетичну людську практику, естетичне відношення людини і світу людини взагалі. Естетика не може обмежувати себе розглядом лише тих сфер діяльності людини, які зв’язані з художнім світосприйняттям людини. Кожна із сфер життєдіяльності людини виявляє і повинна виявити себе в багатстві чуттєвого вираження й самоствердження людини.

Генезис предмету естетики – це історичний процес зміни й збагачення чуттєвого як такого, процес розширення сфер його виялення як у суб’єктивному, так і об’єктивному сенсі. Свого часу М.Г.Чернишевський зробив цікаве зауваження, що прекрасно намальоване обличчя й намалювати прекрасне обличчя - це різні речі. Але стосовно до сенсу сприйняття людиною краси взагалі, стосовно до самої необхідності її ствердження як такої тут буде важливим і те, що намальовано, і те, як намальовано.

Естетику цікавить не тільки те, як рухається й розвивається знання, збагачені вони емоціональністю чи ні, але й те, куди і до чого рухаються, що відображають, у чому полягає сенс існування цього відображення.

Сформувавшись як частина філософії, естетика через принцип калокагатії (єдність краси і добра) активно співпрацює з етикою. І етика, й естетика безпосередньо спрямовані на осмислення сенсу буття людини, її сутності та цілісності.

Важливо усвідомити, що естетичне не є окремими відчуттями дотику, зору, слуху, смаку, які стали результатом тривалої біологічної еволюції, а насамперед – це духовні, внутрішні, вищі почуття прекрасного, трагічного, комічного, піднесеного. Наповнюючись морально-етичним змістом (почуттям любові, ненависті, дружби, милосердя, добра), вони утворюють складну гаму переживань, якою тільки і може стверджувати себе людина в світі як людина – творець, цілісна особистість, а не частково, як робітник, підлеглий, інженер, лікар, домогосподарка і т.д.

Естетика тісно зв’язана з психологією, оскільки естетичне сприйняття й утвердження людини в світі носить чуттєво-емоційний характер; з мистецтвознавством, об’єктом дослідження якого є мистецтво; з педагогікою, соціологією, історією та багатьма іншими науками.

Сьогодні в центрі уваги естетики виокремилися дві головні магістральні лінії дослідження: естетична, тобто сукупність усіх явищ, процесів та відношень, які позначаються як естетичні, та мистецтво в його сутнісних засадах. Чому саме мистецтво, а не інші форми духовної культури, такі як мораль, релігія, наука?

Відповідь на це питання дає історія формування людської чуттєво-духовної культури. Мистецтво є найсуттєвішою частиною естетичного, оскільки тільки воно, а не мораль, релігія чи наука, ставить перед собою мету втілення естетичного як визначального, засадового принципу в своїх творах. Саме мистецтво є результатом діяльності естетичної свідомості й одним із головних виявів естетичного досвіду. Мистецтво має для цього свої специфічні й тільки йому притаманні художні засобами і методи.

У моралі, релігії, і навіть у науці естетичний момент може бути присутнім, але там він не є визначальним. Мистецтво - це унікальний засіб конкрено-чуттєвого (естетичного) вираження духовного досвіду. Воно за своєю природою завжди є естетичним, інакше воно втрачає свою сутність – художність - та перетворюється на свою протилежність, мертву схему, моралізаторський набір правил і т.п. Художнє й естетичне у певний спосіб збігаються, але не співпадають. Художнє завжди є естетичним, але естетичне не обов’язково є художнім. Художня практика не вичерпує собою людську естетичну практику й естетичне відношення людини до світу. Сфера естетичного не обмежується мистецтвом, а розповсюджується на всі галузі і явища суспільного життя. Художнє й естетичне співвідносяться як вид і рід. Тому мистецтво є одним з основних об’єктів дослідження науки естетики.

Мистецтво сьогодні є предметом дослідження багатьох наук. Так, психологія вивчає мистецтво як певний психологічний об’єкт, семіотика – як знакове утворення, теорія інформації– як інфомативну систему і т.д. Такі дослідження викликають інтерес і в естетиків, і в мистецтвознавців. Але естетика цікавить перш за все мистецтво не як психологічний чи семіотичний об’єкт, а саме як естетичний феномен. Бо ні психологія, ні теорія інформації, ні семіотика не взмозі дати вичерпну відповідь на питання про природу й сутність цього духовного феномену.

Досліджуючи найбільш загальні закономірності художньої діяльності, естетика ні в якому разі не виключає необхідності існування тих галузей знання, які виходять у сферу безпосередньої естетичної практики людства, в сферу вирішення практичних питань мистецтва. Кожна мистецтвознавча наука (літературознавство, театрознавство, музикознавство та ін.) досліджує той чи інший вид мистецтва, його характерні риси і якості.

Відношення естетики до мистецтвознавства є такими ж, як філософії до естетики. Естетика як методологічна основа мистецтвознавства наповнюється живим змістом, удосконалює свій категоріальний апарат, робить висновки й узагальнення, які потім повертаються в сферу мистецтвознавчих дисциплін та виконують там функцію певних методологічних вимог, настанов, принципів.

Якщо естетику й цікавить якийся конкретний феномен мистецтва, - (скажімо твір живипису чи музики), то тільки в тому сенсі, в якому вона, естетика, повинна виявити найбільш загальні закономірності руху та функціонування цього феномену. Іншими словами, естетика повинна відповісти не стільки на те чи інше окреме питання, яке висувається безпосередньо мистецтвом, скільки на питання: що таке мистецтво взагалі? У чому полягає сенс його як цілісного художнього феномену? Що таке твір мистецтва як такий? У чому полягає специфіка того чи іншого виду мистецтва? і т.д. До того ж сутність, природа естетики криються не просто в оцінці та уявлені їх окремою людиною, а саме як усвідомлення їх на теоретичному, понятійному, категоріальному рівні.

Наприклад, дослідника - естетика менш за все цікавить питання: де, коли, ким був створений той чи інший твір мистецтва? Це – питання мистецтвознавця, який для досягнення істини може звертатися в своєму досліджені не тільки до естетики, але й залучати матеріал етнографії, соціології, історії та інших наук. Естетик перш за все має відповісти на питання: що таке твір мистецтва взагалі? Тобто показати, в чому полягає його сутність, природа (закон, принцип побудови), його місце в системі видів мистецтва і т.п. Це стосується і таких понять, як „художній метод”, „вид мистецтва”, „художній образ”, „стиль художника” і т.д. Все це повинно бути схоплено естетикою на рівні наукового поняття, отже, на рівні сутності, закону, істини. Естетика розкриває закони, які виступають загальними для всіх видів мистецтва, але в кожному з них вони виявляються у специфічний, особливий спосіб. Тому естетика є не просто наукою про мистецтво, а наукою, яка досліджує загальні закони розвитку та функціонування мистецтва.

На методологічну базу естетики спираються нові напрямки, такі як : технічна естетика, естетика побуту.

У загальному комплексі наук про людину в естетики є своє унікальне місце. Вона не тільки всебічно досліджує свій предмет, а й тим самим показує місце, роль і значення естетичного досвіду в житті людини і суспільства. Критеріальний характер (прекрасне і потворне) естетичного знання, його чуттєво-ціннісна природа стосовно до пошуків людиною сенсу життя реально накреслює шлях, на якому людина може особисто пережити хоча б мить, але пережити особисто, не віртуально, не за переказом стан людської свободи, гармонії й абсолютної повноти буття.

Сама природа естетики як філософської науки визначила її основні функції: світоглядну, методологічну, пізнавальну та ціннісно-формуючу.

Засадничою з перелічених функцій безперечно, є світоглядна. Слушно з цього приводу зазначав І.Франко, що „ завдання нової естетики – поперед усього зрозуміти, а не судити чи приписувати законів” (Див. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. С.171). Саме світогляд визначає рівень особистісної культури людини (в нашому випадку естетичної культури). Естетична культура особи не є просто набором різних здібностей і якостей, а це є єдність, тобто система потреб, інтересів, смаків, думок, почуттів, ідеалів, відношення людини до світу людей й визначення нею свого місця в ньому.

Естетично спрямований світогляд людини дозволяє їй зберегти свою людяність, протистояти й витримати сучасну навалу масової культури, не загинути у хвилях сучасних процесів стандартизації, деперсоналізації, „омасовлення” людського життя, зберегти жагу краси, істини та добра.

Основні категорії естетики

Вихід естетики в практику людського життя не є прямим та безпосереднім. Естетика - це філософська наука й перш за все система теоретичного знання. З історії філософії відомо, що зв’язок теорії з практикою не є простим. Таким же непростим є й зв’язок естетики з життям.

Найголовніше завдання естетики – завдання суто наукове: бути теоретичною системою знання, логіка якої співпадала б з історією пізнання чуттєвого, з історією розвитку естетичних явищ.

Як теоретична система знання, естетика не може відобразити чуттєвий процес як такий у його безпосередньому вираженні, як це робить мистецтво. Естетика функціонує як система категорій, як викристалізоване ( в тих же категоріях) вираження усіх історичних знань про естетичну практику людини.

Кожна з категорій позначає той чи інший аспект чи принцип естетики, вводить нас у смислове поле естетичного досвіду людства.

Естетичні категорії – прекрасне, потворне, трагічне,комічне, піднесене, низьке, естетичне та інші – це духовно-теоретична модель естетичної практики.

Розглянемо основні категорії естетики, які загалом дають достатньо повне уявлення про специфіку цієї науки.

Естетичне

Історична логіка формування предмету естетики, як це було показано вище, виокремила категорію естетичного як найбільш загальну категорію естетики, як метакатегорію, за допомогою якої позначається сьогодні предмет науки естетики.

У сучасній вітчизняній естетиці підтримується думка про розуміння естетичного як „духовно-чуттєвого” в значенні „способу цілісного ствердження людини в світі”.

Естетичне ствердження людини і є його чуттєвим ствердженням. Але питання полягає в тому, як розуміти саме це „чуттєве”. Зазвичай чуттєве тлумачать у вузькому, психофізіологічному сенсі, що ніяк не відповідає сутності естетичного.

Почуття й насолода, які переживає людина є різноманітними за характером, структурою та психологічним механізмом. Деякі з них є близькими до тварин, а інші є специфічно людськими й притаманні тільки людям. Саме естетичне, як єдність прекрасного і потворного, трагічного й комічного, піднесенного та низького і т.д., як одне з найскладніших видів духовного переживання, належить до світу людської духовної культури. Здатність активно сприймати навколишній світ у формах людської розвинутої чуттєвості не закладається в нас природою (на відміну від самих органів чуття), а є результатом культурно-історичного розвитку людини як суспільної істоти. Зір, слух мають більшість тварин, але оком, яке може насолоджуватися красою світу, вухо, яке чує гармонію всесвіту і створює музику, володіє тільки людина. Утворення зовнішніх почуттів - це результат тривалої біологічної еволюції світу, а виникнення й розвиток естетичних духовних почуттів - це результат усієї соціальної історії людства. Засновник філософії марксизму К.Маркс зазначав, що тільки завдяки різноманітним формам діяльності породжуються й розвиваються музичне вухо, око, здатне відчувати красу форми, тобто такі відчуття, які здатні до людської насолоди.

Естетичне ґрунтується на активності людських почуттів, їх здатності проникати в сутність не тільки речей та явищ, а й людського самоздійснення. Людська чуттєвість – це неповторний і унікальний світ власного існування людини, що не може бути замінений ні знаннями про світ, ні станами, пережитими іншими людьми.

Категорія естетичного виражає й позначає не щось, що належить тільки об’єкту, чи тільки суб’єкту, але специфічну систему їх взаємовідносин. Під естетичним розуміють сферу суб’єкт-об’єктних відносин, вищою мірою небайдужих та безпосередніх, в яких сприйняття об’єкта чи уявлення про нього супроводжується неутилітарним, незацікавленим духовним задоволенням (естетичний катарсис).

До сфери естетичного відносяться всі компоненти системи неутилітарних взаємозв’язків суб’єкта й об’єкта (природнього, культурного, соціального, матеріального чи духовного), в результаті яких суб’єкт може пережити цю духовну насолоду.

Сучасна людина все більше розуміє, що життя розгортається не тільки у фізичному світі, а й у світі духовному. Цей світ сповнений символами, образами, ідеями, ідеалами, що утворюють матрицю людського буття, яку людина може сама зруйнувати чи зберегти та примножити. Людина, як істота неусталена, постійно перебуає в стані пошуку, зміни, прогнозування свого буття. Людина налаштована на майбутнє, одночасно несе та перживає в собі своє минуле й теперешнє, творить себе, будує свій власний світ, як зовнішній, так і внутрішній. І в цьому творенні цілісного гармонійного світу естетичне є фундаментальним фактором. „Краса – не тільки мета мистецтва, але й мета життя. І мета остання – не краса як культурна цінність, а краса як суще, тобто перетворення хаотичної потворності світу на красу космосу,” – писав М.Бердяєв (Див. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества С.455).

Естетичне – це завжди ціннісне ставлення людини до світу. Естетичне виявляє не сутність буття як такого, а саме його людський сенс, багатозначність, досконалість, глибинну гармонію усіх його компонентів.

Предметом естетичної оцінки може стати будь-яке явище природи й суспільства, культури, людина і сфери її діяльності (економічної, політичної, моральної, релігійної, побутової та інш.). Естетичне має всебічний вияв. Відношення «людина – світ людини» визначається як естетичне, якщо виникає, формується й функціонує за критеріями прекрасного і потворного.

Найважливішою рисою естетичного відношення є здатність людини через такий тип відносин реалізовувати себе цілісно й всебічно, пережити стан свободи і щастя, своєї єдності зі світом.

Прекрасне і потворне

Серед категорій естетики категорія прекрасного займає особливе місце. Впродовж багатьох століть саме прекрасне складало предмет естетики та найбільш повно характеризувало традиційні естетичні цінності. В єдності з такими духовними цінностями, як Благо, Істина, Прекрасне виконувало роль фундаментального світоглядного принципу не тільки світового мистецтва, але й усієї культури.

З найдавніших часів терміни „краса” та „прекрасне” вживалися в космології, метафізиці, богослов’ї для позначення досконалості Всесвіту та окремих його складових.

Ще в Стародавньому Єгипті в ІІ тисячолітті до н.е. в багатьох текстах зустрічається термін «прекрасне» (нефер), яким характеризували богів, фараонів, людей, предмети навколишнього світу. Згадаймо ім’я відомої цариці Нефертіті (прекрасна прийшла).

Згадаймо античну Грецію, її культуру та філософію. Вже Гомер активно користується цим терміном для позначення й оцінки фізичної досконалості людей і предметів, корисних речей, моральнісних вчинків своїх героїв. Можна з упевненістю стверджувати, що ні один з філософів античності не обійшов своєю увагою таємницю прекрасного.

Для античної філософії краса – об’єктивна, онтологічна, співідноситься перш за все з космосом ( kosmos з древньогрецької мови – це краса, прикраса) й системою його фізичних характеристик. Про красу розмірковують Піфагор,Геракліт, Фалес, Діоген, Демокріт.

Уперше проблему прекрасного як проблему свідомості, розуму поставив Сократ. Для нього краса з характеристики речей перетворилася на ідею, поняття прекрасного. Мислитель філософськи обгрунтовує таке специфічне поняття, як „калокагатія” – єдність прекрасного і добра, яке слугувало ознакою ідеальної людини. Калокагатія набула статусу рівноправної доброчинності поряд із мудрістю та справедливістю в системі моральних цінностей. Ця думка одержала розвиток у творчості його учня, видатного мислителя Платона, і в подальшому цю естафету підхопив Арістотель. Платон розумів калокагатію як гармонію душі і тіла, як „здатність обирати найкраще” ( Платон. Діалоги. С.430). За Арістотелем, бути калокагатійним - це бути і прекрасним, і доброчинним. В античній естетиці закладається важливий світоглядний принцип єдності естетичного, прекрасного й морального, етичного.

Світ середньовічної культури вибудовує власне розуміння прекрасного, яке спиралося на ідеали християнського вчення. Джерелом „абсолютної краси” й власне „прекрасного” був християнський Бог.

Це призвело до суттєвої переорієнтації в духовній сфері з однієї системи цінностей на іншу. Якщо в античній культурі засадничим принципом була краса реального світу, то в середньовічній таким принципом стає шлях піднесення над гріховним „земним світом”, духовного подолання його суперечностей й недосконалості.

Джерелом краси є Бог. Від Бога походить краса світу земного, людської душі й тіла, предметів та явищ матеріального світу. Осмислення земної краси як відблиск божественної стає невід’ємною рисою християнського вчення.

Серед структурних принципів краси, що чуттєво сприймається, виокремлюються такі, як форма, число, порядок, рівність, симетрія, сорозмірність, пропорція, відповідність, подоба, рівновага, контраст і головний над усіма принцип – єдності.

Краса людини виявлялася в єдності душевної й тілесної краси. Але першість все ж віддавалася душевній красі. Відсутність фізичної краси не заважала людині бути причетною до високих виявів прекрасного.

В епоху Відродження існуючі уявлення про прекрасне зберігаються, але світоглядні акценти зміщуються. Відродження – це синтез, діалог античної (язичницької) та середньовічної (християнської) культур. Бог стає ближчим до людини, він мислиться майже пантеістично. Бог зливається зі світом, світ одухотворюється ним. Світ є сповненим божественною красою і завдання людини полягає в тому, щоб осягнути його.

Найкращим засобом осягнення Божественної краси мислителі Відродження визнавали роботу людських почуттів. Тому значний інтерес викликало візуальне сприйняття, що сприяло розвитку просторових видів мистецтва (живопису, скульптури, архітектури). Саме ці мистецтва, на думку діячів Відпродження, дозволяють більш точно засвідчити Божественну красу.

Естетика Відродження вводить нову характеристику краси – грацію, яка не зводиться ні до яких кількісних характеристик. Грація означала суб’єктивну, індивідуально неповторну красу. Це гармонія, яка виявляється не в статичному співвідношенні частин, а в динаміці, русі, розвитку.

Зростання ролі раціонального мислення, розвитку науки в культурі Нового часу істотно вплинули на пошук шляхів пізнання прекрасного, на осмислення ролі естетичного суб’єкта в цьому пізнанні.

Для діячів культури Нового часу об’єктивність і абсолютність прекрасного не викликала сумніву. Активність суб’єкта ж тлумачилася лише як вміння виявити та втілити красу. Наука Нового часу висунула новий шлях пізнання прекрасного, який базується на точності та ясності розуму.

У ХVІІІ ст. з появою естетики прекрасне розглядається як предмет і головна категорія цієї науки.

Засновник німецької класичної філософії І.Кант поставив питання про сутність прекрасного. Філософія прекрасного у мислителя будується на суб’єктивній здібності судження смаку. Досліджуючи специфіку естетичного судження, мислитель приходить до висновку, що прекрасне не є тільки якістю чи властивістю предмета, об’єкта. Воно є відношенням суб’єкта до об’єкта, опосередкованим апріорними (до досвідними) формами мислення.

Слушною і продуктивною була думка І.Канта стосовно до прекрасного як до цінності, яку ми своєю цілеспрямованою діяльністю втілюємо в життя. Прекрасне – це те, що подобається людині як активному суб’єкту життя.

Соціокультурна й художньо-естетична ситуація ХІХ – ХХ ст. не сприяла розробці категорії «прекрасного» (див. Тема 7). Художні напрямки цього періоду – романтизм, реалізм, натуралізм, символізм – відкидають «прекрасне» як художній критерій й не переслідують мету створювати твори, так званого, «вишуканого мистецтва». Романтики на противагу класицистам зосереджували свою увагу на «зворотній стороні» прекрасного, яка, на їх думку, відігравала в житті людини не менш значну роль. Вони звертають увагу на казкове, чарівне, фантастичне, піднесене, хаотичне і, навіть, потворне.

Ф.Фішер, К.Розенкранц, А. Руге вважали за необхідне ввести в естетику «потворне», оскільки це не тільки антитеза прекрасного, але й поняття, яке є рівнозначним, рівноцінним поняттю «прекрасного». Ф.Фішер визначав, що «прекрасне» - це є не що інше, як просто певний вид споглядання, бачення.

Ніцшеанство, інтуітивізм, фрейдизм стали світоглядним, теоретичним фундаментом для основних художньо-естетичних течій ХХ ст., які принципово і послідовно відкидали поняття прекрасного.

Філософська естетика цього періоду не відмовляється від категорії прекрасного, але серйозної подальшої розробки ця категорія не мала.

М. Хайдеггер вбачав у прекрасному одну з форм буття істини, Гадамер, спираючись на естетику І.Канта, стверджував, що прекрасне – це місток, перекинутий через прірву, який об’єднує ідеальне і реальне. Німецький філософ Т.Адорно констатує «кризу прекрасного» в сучасному світі. В праці «Естетична теорія» мислитель для спасіння «естетичного» пропонує повернутися і переосмислити теоретичний спадок І.Канта.

Навіть побіжний аналіз основних історичних етапів становлення філософії прекрасного свідчить про те, що проблема прекрасного це реальна проблема. А з іншого боку, видно, наскільки складно піддається цей феномен осмисленню, науковому аналізу, можливості його вербалізації. Але впродовж тисячоліть людство натхненно і вперто намагається дати визначення прекрасного. Мабуть не знайдеться в світі людини, яка б не мала хоча б інтуітивного уявлення про красу і прекрасне, не керувалася в своєму житті цим ціннісним феноменом. У певні моменти свого життя ми переживаємо такі стани, які визначаємо як прекрасні. Висловити, виявити, зафіксувати , маніфістувати їх нам допомогає мистецтво – через пісню, поезію, танок, вишиванку, малюнок і т п.

Історія естетичної думки на рівні теоретичного осмислення надає нам можливість з багатого естетичного досвіду виокремити фундаментальні ознаки прекрасного, які дозволять побудувати його конструктивну теоретичну модель.

В сучасній естетичній науці розрізняють поняття прекрасного та краси.

Прекрасне розуміють як одну із найсуттєвіших модифікацій естетичного, тобто характеристику суб’єкт-об’єктних відносин, а красу як категорію, яка входить у смислове поле прекрасного як характеристика тільки естетичного обє’кта. З її допомогою ще з часів античності намагались позначити ту важковловиму сукупність якостей об’єкта (природного, предметного, твору мистецтва), яка б приводила до генерації почуття прекрасного, до неутилітарної насолоди.(Див.В.В.Бычков. Эстетика. С. 196.).

Краса – найбільш таємнича онтологічна характеристика Всесвіту в цілому, яка може проявитися тільки в акті естетичного сприйняття. Краса обєкта естетичного відношення є необхідною умовою актуалізації естетичного як прекрасного. Але без суб’єкта естетичного сприйняття, його характеристик (розвинутого естетичного смаку, художнього чуття, естетичної потреби, естетичного ідеалу) актуалізація прекрасного неможлива.

Прекрасне – це краса, піднесена на рівень ідеалу.

Сприйняття краси в певній мірі залежать від історичних, соціальних, національних, релігійних, культурних та інш. параметрів суб’єкта естетичного сприйняття. Але як окремій людині, так і людській спільноті в цілому, притаманна загальнолюдська константна потреба в красі, прагнення до неї та адекватне сприйняття її. Незаперечним свідченням цього є інтерес до пам’яток світового мистецтва різних часів і народів у сучасному світі.

Серед правил й принципів краси історично виокремилися наступні характеристики: міра, гармонія, порядок, досконалість, симетрія, пропорція, число, ритм, ясність, „золотий перетин” та інш.

Мистецтво як специфічна естетична форма людської діяльності формувалося та орієнтувалося на вираження й творення краси і прекрасного.

Історія осягнення прекрасного свідчить про неможливість заключити в жорсткі рамки визначень людський дух, його чуттєво-емоційний рівень.

Шановний читачу, запропонуємо Вам декілька думок визначних людей - представників мистецтва і філософії, які були небайдужими до предмету нашої розмови.

„Прекрасне – це еротична зустріч матерії і форми” – Сергій Булгаков

„Краса – це згадка про райський світ у нашому трагічному світі” – Ф.М.Достоєвський.

„Краса – це проекція ідеального з вічності на створене в часі. Краса – це ціла вічність, тривалістю в мить”. – Альбер Камю.

„Прекрасне – це враження від Істини, на яку Господь дозволив подивитись нам своїми сліпими очима” – Андрій Тарковський.

Приходять нові покоління, нові часи і нові прагнення пізнати красу і прекрасне.

Потворне – категорія естетики, яка виникла як опозиція, протилежність категорії прекрасне.

Ця категорія вживається для позначення неутилітарних суб’єкт-об’єктних відносин, які зв’язані з антицінністю, з негативними емоціями, почуттям незадаволення, відразою, відсутністю досконалості і краси.

Потворне має складний опосередкований характер, бо своє визначення може одержати лише як діалектичне заперечення краси і прекрасного,комічного, трагічного. З огляду на цю особливість Геракліт зауважив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою – й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

В історії естетичної думки потворне тлумачилось у двох аспектах: потворне в дійсності та потворне в мистецтві.

Ще в античному світі потворне, тобто позбавлене міри, порядку одним словом хаос ,в дійсності оцінювалось негативно, як протилежне космосу, впорядкованому, пропорційному,раціонально організованому.

Більш складний характер носить процес осмислення потворного в мистецтві. Мистецтво вітворюючи людину і світ в їх цілісності, єдності і боротьбі протилежностей, не може обійти увагою і негативні сторони буття. Краса за певних умов може перетворитися в потворне, наприклад, в такому жанрі як комедія. На думку Арістотеля, потворне має своє місце в мистецтві, оскільки дає змогу пережити задаволення самим фактом мистецтва – художнього наслідування. В мистецтві дійсно потворне явище життя може набути якість прекрасного (майстерно, досконало втілено). Естетичне переживання потворного в мистецтві має двоїсту природу: насолода художнім твором супроводжується почуттям відрази до самого предмету зображення. Почуття прекрасного й пов’язане з ним почуття насолоди та задоволення художнім твором виникає від радості пізнання дійсності, від сприйняття досконалої форми, майстерності майстра й ствердження естетичного ідеалу, з позицій якого заперечується потворне, як руйнівна сила, як хаос та зло та стверджуються позитивні засади буття. Р.Штраус зауважив, що „можна писати музику, яка передає щось потворне, але не треба писати потворної музики”.

У 1853 році з друку виходить праця філософа І.К.Ф.Розенкранца „Естетика потворного”. Мислитель розглядає естетику потворного як складову частину загальної „метафізики прекрасного”. Розенкранц запропонував детальну класифікацію потворного: потворне в природі, духовно потворне, потворне в мистецтві та в окремих видах мистецтва.

Мислитель вважає, що потворне як феномен людського світу вказує на „несвободу духу”, і в цьому воно збігається зі злом, але за певних обставин можливий і зворотній процесс відновлення прекрасного з потворного.

В посткласичній естетиці ХІХ ст. відбувається процес естетизації потворного. Потворне як феномен художньо-естетичної свідомості займає провідне місце в культурі і мистецтві ХХ ст. Це сталося не випадково. Як ми зазначали вище, соціальна атмосфера цього періоду, загострення економічних, політичних, національних, міждержавних відносин, стрімкий розвиток науково-технічної сфери, криза духовних (моральних, релігійних) засад культури призвели до девальвації феномена й категорії прекрасного як в теорії так і в художній практиці. Прекрасне повернулося своєю протилежною стороною – потворним.

Т.Адорно (1903 - 1969) в праці „Естетична теорія” зазначав, що потворне це базова естетична категорія, яка є первинною по відношенню до прекрасного.

Витоки потворного знаходимо ще в архаічній культурі, в її кривавих культах, людських жертвопринесеннях, каннібалізмі. Адорно підкреслював, що потворне це результат соціального зла та несправедливості.

Потворне стає предметом художнього осягнення в таких напрямках як експресіонізм, сюрреалізм, театр абсурду.

Протистояння, зіткнення прекрасного й потворного реалізується у формах трагічного і комічного.

Трагічне і комічне

Трагічне і комічне як категорії естетики мають свою специфіку. Вона полягає в тому, що по-перше, в них закріплюється, оцінюється, осмислюється естетичне відношення людини до явищ і подій суспільного життя. Трагічне і комічне визначають ціннісні якості не окремих предметів, а процесів. Трагічний чи комічний характер може носити тільки та чи інша дія. Ця дія народжується й розвивається в зіткненні та протиборстві тих чи інших життєвих сил, розкриває конфліктні відносини між реальністю і людськими ідеалами. В цьому аспекті категорії трагічне і комічне вужчі, ніж категорія прекрасного. Природа може бути прекрасною, але не може бути ні трагічною, ні комічною. Трагізм і комізм притаманний тільки суспільним відносинам, і почуття трагічного і комічного притаманні тільки людині.

По-друге,що стосується саме категорії трагічного.Необхідно розрізняти трагічне як категорію естетики та трагізм реального людського життя. До естетики має відношення виключно трагічне в мистецтві, яке максимально повно реалізується в конкретному жанрі драматичного мистецтва – трагедії. На відміну від прекрасного, потворного, комічного, які мають свій предмет і в житті, і в мистецтві – трагічне має відношення тільки до мистецтва. Трагічне в реальному житті не має ніякого відношення до естетики, бо участь людини в трагічній ситуації, чи навіть просто споглядання її не можуть викликати у нормальної людини естетичної насолоди, не говорячи вже про почуття катарсису.

Трагічна колізія життя може стати предметом естетики, якщо попередньо вона пройшла художнє осмислення й відображення та стала фактом мистецтва. Друга Світова війна, загибель мільйонів людей, чоловіків, жінок, дітей не має відношення до естетики, а кінофільм О.Довженка „Україна в огні”, чи кінофільм А.Тарковського „Іванове дитинство” несе і передає живе переживання трагізму війни не тільки для людей, які пережили лихоліття війни, але й для тих хто народився вже після цих страшних подій.

Трагізм реального життя є предметом осмислення філософії, історії, соціології, політології та інш наук, а не естетики.

Концепція трагічного в естетиці сформувалася в процесі теоретичного аналізу трагедії як жанру драматичного мистецтва.

Трагедія народилася в Античній Греції з культових свят на честь бога Діоніса, пов’язаних з його смертю та воскресінням. Скорбота з приводу смерті і радість з приводу воскресіння, перехід емоційних станів від горя, жаху і жалю до радості передували виникненню трагедії як жанру драматичного мистецтва.

Щодо джерела трагічного, то сучасна естетична думка визначає його як специфічне суспільне протиріччя – колізію між суспільно необхідною,сформованною вимогою та практичною неможливістю її здійснення тут і тепер.

Змістовний аналіз трагедії дав Арістотель. Мислитель підкреслив значення і цінність трагічного, які полягали в здатності трагедії за допомогою художнього зображення викликати у гядача естетичне задоволення, яке виникає як наслідок співчуття й страху. Цей стан задаволення і є станом трагічного катарсису, притаманний тільки цьому жанру драматичного мистецтва. Важливою є думка Арістотеля про те, що афективний вплив трагедії пов’язаний з духовною близкістю глядача і трагічного героя.

Трагедія завжди пов’язана з тяжкими стражданнями героя, проблемами його життєвого вибору, його загибелі. Парадокс полягає в тому, що трагедія пробуджує у глядача, читача не тугу і смуток, а почуття гордості за людину, яка в нестерпних умовах, усвідомлюючи свою загибель, залишається людиною, відстоюючи своє право на свободу.

Свобода дії героя долає невідворотню необхідність, яка нищить його як людину, яка наздогоняє його саме тоді, коли він намагається подолати чи уникнути її.

Історичні форми трагічних конфліктів, які знайшли своє втілення у творах мистецтва, свідчать про глибинне, нарастаюче розуміння людством протиріччя між свободою людської діяльності та об’єктивною дійсністю, що протистоїть волі людини.

Трагічне актуалізується, в часи суспільних змін, коли руйнуються старі суспільні зв’язки і відносини, коли відбувається переоцінка старих політичних концепцій, моральних, релігійних, естетичних, правових та інших духовних норм і принципів.

Історично першою формою трагедії є антична трагедія. Антична трагедія складалася в часи руйнування старих патриархальних підвалин та болісного формування класового суспільства. Головний конфлікт античної трагедії – це зіткнення людини і долі (Мойри). Доля трактувалася як безособова сила, яка панує в природі і суспільстві. Трагічне світосприйняття виникає тоді, коли людство приходить до думки, що людина в цілому може бути порядною, але помилки чи хибні думки, просто незнання можуть підштовхнути людину на вчинки, які приносять зло не тільки їй самій але й іншим людям. Греки мужньо покладали відповідальність за страждання людини на саму людину, хоча і відчували, що субстанційні причини цих страждань за межею, яка недоступна людині. Стверджуючи, що доля, рок сильніші за людину, антична трагедія вчила не примиренню з ними, а боротьбі. В поетичному ствердженні цієї боротьби розкривається основний пафос, ідея античної трагедії. Герой античної трагедії діє в контексті необхідності. Він безсилий подолати незворотнє, але не неохідність підштовхує його до розв’язки, а він своїми діями сам здійснює свою трагічну долю. Таким є Едіп у трагедії Софокла „Едіп – цар”.

В середні віки домінувала тема підкорення волі людини волі Бога і як винагорода, обіцянка відновлення справедливості в іншому світі, в Царстві Божому. Головне протиріччя середньовічної трагедії – колізія між земним і небесним началом.

Епоха Відродження і Новий час визначалися всебічним развитком особистісного начала. Джерелом трагедії стає сам суб’єкт, його внутрішній світ, його життєвий діяльний прояв. Трагедії Шекспіра – це художній всесвіт, в якому відзеркалюється протиріччя соціального світу, де знімються маски, а сутність світу являється в своєму істинному прояві. Шекспір закладає основи сучасної трагедії.

Теоретичне обгрунтування трагедії Нового часу надали романтики і Гегель. Гегель бачив джерело трагедії в самороздвоєнні моральнісної субстанції як сфери волі та звершення.

Комічне

Комічне – класична категорія естетики, яка не є антиподом трагічного, не є її модифікацією. Вони об’єднані своїм походженням з одного джерела культових свят на честь бога Діоніса.

Комічне, на відміну від трагічного, більш широка категорія. Вона охоплює не тільки мистецтво, а й більш широку сферу естетичного відношення людини і світу людини. Комічне в житті людини має безпосереднє відношення до естетики. Людина єдина істота, яка може сміятися й викликати сміх.

Комічне передусім передбачає таку почуттєво-ємоційну реакцію як сміх, одначе не зводиться до нього. Треба відмітити, що комічний сміх це особливий сміх, який не є чисто фізіологічною реакцією (наприклад при лоскатанні), а сміх, викликанний інтелектуально-смисловою грою. Жарти завжди прикрашали людське життя, робили його різнобарвним. Вміння посміятися над своїми недоліками, недолугими ситуаціями, критично осмислити їх, надавали людині духовної наснаги долати життєві негоди. Саме в цьому випадку, коли людина сміючись, переживає стан духовного задоволення, радість і є моментом естетичним, комічним.

Сутність комічного – розлад, результат контрасту, протистояння потворного – прекрасному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти зовнішньому вигляду, що претендує на значущість.

Естетична сутність комічного проявляється в такому зіткненні реального та ідеального, коли реальне заперечується, осуджується, викривається, критикується з позицій ідеалу.

Ці загальні риси комічного по різному втілюються в різноманітних формах його реального існування.Це такі форми як гумор, сатира, сарказм, іронія.

Гумор – найбільш м’яка форма комічного, відрізняється незлобливим, дружнім відношенням до негативних життєвих явищ та поведінки людей. Ця форма сміху покликана не знищувати об’єкт сміху, а допомогти йому подолати недоліки, добре зробити ще гарнішим. Найвищим проявом гумору і показником духовної зрілості людини є здібність бачити недоліки, смішне не тільки в інших людях, але й у самому собі. Гумор передбачає не тільки критику, але і самокритику.

Сатира – форма комічного, естетична сутність якої полягає в запереченні явищ життя, знущаючись над якими, виявляє їх несумісність, невідповідність високим людським ідеалам. Головним викривачем у сатирі є сміх, але він не віддільний тут від почуття обурення.

Іронія і сарказм це так звані філософські форми комічного, найбільш вишукані, інтелектуальні.

Іронія – форма комічного, що являє собою прихований глум. Це „сміх айсберг”, вибухова сила якого замаскована серйозною формою, приховується відкрите заперечення негативного явища, його викриття за видимістю спокійного опису чи навіть звеличення.

Сарказм – форма комічного, що на буденному рівні одержала назву трагікомедія. Зберігає комічний сміх над трагічними моментами життя. Сарказм викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія.

Всі форми комічного спрямовані на подолання недоліків людини та соціальних процесів, руйнують хибні уявлення людей про себе, стверджують перемогу ідеалу через заперечення негативного, застарілого.