Історія як предмет філософії

Філософія історії як особливий напрям філософського знання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі. Це можливо здійснити, встановивши об’єктивні закономірності, зміст і сутність історичного процесу, його спрямованість і рушійні сили. У філософії історії багато спільного з історичною наукою, але якщо історію цікавлять переважно окремі події, процеси та явища, то філософію історії – масштабні цілісні соціокультурні формування. Історія досліджує події, хронологію змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, а філософія історії – глибинні тенденції та закономірності цих змін. Історія філософії досліджує фундаментальну траєкторію всесвітньо-історичного процесу, його базисні суперечності. Вони виводяться через закономірності і форми розвитку матеріально-практичних, суспільно-виробничих засад історичного процесу, залежних від них змін у соціальних структурах та у змісті діяльності суб’єкта історії. Об’єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія загалом.

Термін «філософія історії» вперше вжив Ф. Вольтер (ХVІІІ ст.). Під філософією історії він розумів наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних відомостей і переказів, пояснення подій всесвітньої історії як єдиного цілого, на відміну від невпорядкованої описовості, характерної для попереднього етапу. Остаточного узаконення термін «філософія історії» набув після виходу у світ праці Й.-Г Гердера (1744 – 1803) «Ідеї до філософії історії людства» та лекцій із філософії історії, що їх читав Г.-В. Гегель у Берлінському університеті (1822 – 1831). Проте в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах.

Найпершою проблемою осмислення історії є проблема: чи має історичний процес власну якісну особливість? Відповіддю на це питання є такі концепції соціальної дійсності: заперечення існування об’єктивних законів; визнання існування об’єктивних законів і процесів; абсолютизація людської свободи і випадковості; визнання історичного процесу як єдності суб’єктивного і об’єктивного факторів.

Мислителі минулого, порівнюючи явища природи із суспільними явищами, відмінності між ними бачили в тому, що історія суспільства твориться людьми, тоді як у природі явища відбуваються самі по собі, в результаті дії випадкових, стихійних сил. Люди не здійснюють ні одного вчинку, якщо їх не спонукає до цього якесь бажання, мета. Вони вважали, що оскільки життя суспільства складається з вчинків людей, то у суспільстві все визначається свідомістю людей.

Концепція, яка заперечує існування об’єктивних законів суспільної дійсності, є досить поширеною і сьогодні. Прихильники цієї концепції твердять, що соціальна дійсність, на відміну від природи, складається з неповторних, абсолютно індивідуальних подій, які не можна підвести під загальний закон (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Б. Рассел та ін.). На їх думку, в історичному розвитку немає необхідності, а є тільки можливості, реалізація яких залежить від різних обставин. Вони вважають, що в історії панує випадковість. Б. Рассел наводить такий приклад: якщо б Генуя не віддала Франції Корсику в 1768 р., то Наполеон, який народився в наступному році, був би італійцем, і історія Франції була б іншою.

Звичайно, в ході історії виникають різні можливості, і реалізація тієї чи іншої з них визначається ходом боротьби різних соціальних сил. При цьому, якщо говорити не про суб’єктивні проекти політичних діячів, а про реальні можливості, то вони визначаються об’єктивними умовами розвитку суспільства. Випадковості, звичайно, впливають на хід подій, але не визначають їх загальної спрямованості.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити декілька варіантів тлумачень спрямованості історії. Вже у філософії Стародавнього світу склалися концепції лінійного і циклічного характеру історії.

Лінійні моделі розглядають історію як рух через послідовність різних подій до певного стану суспільства. Геометрично цю модель зображують як пряму. При цьому варіанті вважається, що історія має мету, прямує до її здійснення. Концепція лінійної спрямованості історичного процесу включає в себе два варіанти – оптимістичний і песимістичний (прогресивна чи регресивна лінійність) залежно до відповіді на питання: Що несе з собою історія – покращення життя людей чи примноження страждань і нещастя? Це питання пов’язане з тим, що розуміється під щастям і нещастям, до чого потрібно прагнути і чому протистояти в суспільному житті. Прогресивна лінійна модель історії базується на тому, що розвиток суспільства відбувається як перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. У перекладі з латинської мови «прогрес» означає «успіх», «рух уперед». Спочатку ідея прогресу зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена не всі сторони суспільного життя. Проблема прогресу піднімалася Ф. Беконом, М. Кондорсе, Г.-В. Гегелем, К. Марксом та ін. У ХХ ст. ідею прогресу пропагують прихильники технічного детермінізму, індустріального суспільства (О. Тоффлер, Р. Арон, Д. Белл та ін.). На позиції лінійного прогресивного розвитку історії стоїть християнська філософія, яка розглядає історію як Божественний план, як цілеспрямований процес руху від гріхопадіння до приходу месії. З християнської точки зору, сенс історії визначений Богом.

Г.-В. Гегель розглядав сутність і спрямованість історії як прогрес в усвідомленні свободи – «хід духу по землі». У нього історія перетворюється із сукупності подій на закономірний процес, який має внутрішню логіку, поступовість і сходження. Г.-В. Гегель бачив у історії людства здійснення абсолютної ідеї і все розмаїття подій та явищ, що відбуваються у різні часи, вважав не випадковим, а таким, що обумовлене спільними закономірностями. Він виділяв три етапи розвитку світової історії, які, змінюючи один одного, ведуть до еволюції через розвиток свободи. Розвиток філософ вбачав у осягненні та здійсненні свободи в історії: від східного суспільства, де людина була свободною лише в собі, але в можливості, а не дійсності, до греко-римського, де свободною вже є певна група людей, і від нього до германсько-християнського, народи якого повністю усвідомили, що людина є в сенсі буття свободною і всі є рівними через свою свободу. На цій стадії розвитку історії Дух досягає повної реалізації, зберігаючи в своїй глибині минуле як пам'ять та реалізуючи в майбутньому свою сутність у якості «світового духу», тобто розвиваючись далі в «світовій історії». У Гегеля не дух є функцією розвитку матеріального життя, а, навпаки, матеріальне життя є функцією духу. Спрямованість історії за Гегелам – це сходження Духу до його Абсолютної істини.

Ученим, який зробив спробу осмислити історичний процес у його прогресивному розвитку через дослідження змін економічного стану суспільства, був К. Маркс. Для характеристики етапів суспільного прогресу людства він використав категорію “суспільно-економічна формація”. К. Маркс виділив такі основні періоди суспільної історії: 1) доформаційний (первіснообщинний лад); 2) формаційний (рабовласницький, феодальний, капіталістичний лад); 3) післяформаційний (комуністичний лад). Кожну суспільно-економічну формацію К. Маркс розглядав як соціальний організм, який має відповідну структуру, різноманітні функції та характеризує певну стадію соціально-економічного розвитку людства. За критерій поділу історії на формації він бере способи матеріального виробництва. Суспільний прогрес пов'язаний із діяльністю людей. Вони самі творять свою історію, але відповідно до своїх можливостей, що визначаються об’єктивними, незалежними від волі і свідомості людей, законами. Так, соціальний закон взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин визначає в загальних рисах тенденції розвитку суспільства, а хід історичних подій – результат взаємодії різних факторів.

Поряд з ідеєю прогресу існує і протилежний погляд на спрямованість історії – з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у поета Гесіода у творі «Праці й дні», де історію змальовано як рух від «золотого віку» до «залізного». У ХVІІІ ст. Ж.-Ж. Руссо ставить питання про те, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Г.-В. Гегель доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших.

Ідея циклічності базується на тому, що історія повторюється через певні проміжки часу, оскільки періодично вона вичерпує свій потенціал і тимчасово повертається до початку процесу. Циклічні концепції побудовані за метафорою кола. Історію як постійне повернення на вже пройдені шляхи: у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, розглядали ще античні філософи Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто з виходом на певні вищі стани та з подальшим поверненням до нижчих, початкових – Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар. Прихильник ідеї циклічності історії поет Гесіод (VIII-VII ст. до н.е.) вважав, що історія пройшла п’ять віків: 1) золотий, коли люди відзначалися високою мораллю; 2) добу срібла (в цю добу та наступні епохи спостерігається погіршення у всіх відношеннях); 3) добу міді; 4) добу героїв; 5) добу заліза (найгірший сучасний вік, коли все іде до гіршого, зростає насилля, зло, несправедливість, гідні люди розорюються, негідники збагачуються, чесних зневажають, нечесні приходять до влади). Гесіод вважає, що історія носить регресистський характер, вона спрямована від космосу до хаосу. Але існує можливість повернення до золотої доби через очищення від гріхів минулого.

Циклічної концепції історії дотримувався Платон, але на відміну від Гесіода, в розумінні історичного розвитку він стояв на позиції прогресу. Циклічність він розглядав як вічний закон космосу. Платон та його послідовники Арістотель та Полібій поділяли ідею про циклічний колообіг як зміну певних форм політичного ладу суспільства (монархія вироджується в тиранію, тиранія змінюється аристократією, яка з часом вироджується в олігархію, тоді на зміну олігархії приходить демократія, яка вироджується в охлократію і після цього відбувається повернення до монархії, тобто все повторюється знову).

Першу спробу охопити всю історію людства як закономірний процес зробив італійський мислитель Дж. Віко – класичний виразник циклічного напрямку в світовій філософсько-історичній думці. Він розглядав циклічність не як простий коловорот історії, а як такий, що ґрунтується на спіральному розвитку, тобто нові фази виникають на ґрунті досягнутого. Філософ досліджував два світи – “світ стародавніх народів” та “світ християнських народів”. Він вважав, що історія людства здійснює своє коло не тільки в межах життєдіяльності народу, а й у межах того чи іншого світу загалом. Дж. Віко вважав, що кожен народ проходить певні періоди в історії (вік богів, вік героїв, вік людей), які мають свої етапи виродження. Ці періоди мають загальні риси та чергуються в певному порядку: безкомпромісна справедливість; блискуча оригінальність; груба сила; відвага, або героїчна сила; конструктивне розмірковування; марнотратний достаток, який знищує все попереднє.

Поряд із лінійними та циклічними моделями розуміння історичного процесу існує культурно-цивілізаційна модель типології історичних систем, яка робить акцент на тому, що всесвітня історія є не цілісним процесом соціальних змін, які поетапно відбуваються в часі, а історією незалежних одна від одної локальних (культурних) цивілізацій. Засновниками цивілізаційної теорії вважають М. Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін.

Зокрема, М. Я. Данилевський виходив із просторово-регіонального поділу історії. Він сформулював теорію культурно-історичних типів, яким притаманні специфічні риси в духовному, політичному та економічному житті. Для опису цих процесів, що відбуваються в певних суспільствах, він застосував нову категорію для позначення суб’єктів всесвітньо-історичного процесу – «локальні цивілізації». Нею він позначив розвиток окремих народів на зразок органічної природи, в якій змінюються такі етапи розвитку як народження, розквіт, старіння, смерть, та назвав їх культурно-історичними типами. М. Я. Данилевський розглядав історію як циклічний процес виникнення, розквіту та занепаду культур, що змінюють одна одну. Їх перелік мислитель дав у хронологічному порядку: 1) єгипетська; 2) китайська; 3) ассирійсько-вавилонсько-фінікійська; 4) індійська; 5) іранська; 6) єврейська; 7) грецька; 8) римська; 9) новосемітська, або аравійська; 10) греко-романська, або європейська. До переліку цих культурно-історичних типів він додає ще два, які загинули насильницькою смертю, не встигнувши пройти весь цикл розвитку: мексиканський та перуанський. Дослідник вважав, що розвиток людства йде шляхом реалізації потенціалу різних цивілізацій і спільна історія різних типів як у стародавні, так і в нові часи стає однаково неможливою. Він бачив історичний процес як циклічний розвиток локальних цивілізацій – культурно-історичних типів.

Культурологічний підхід до розуміння історії застосував О. Шпенглер у праці “Занепад Європи”. Автор ставив під сумнів поняття історичного прогресу, єдність всесвітньо-історичного розвитку загалом, його лінійність. Він вважав, що всесвітня історія є історією низки незалежних, неповторних, замкнутих на собі, не пов’язаних з іншими циклічних культур. Кожна з них має свою “душу”, що виявляється в мові, мистецтві, державі, науці і т. д. Культури мають свою долю та розвиваються за законами росту й занепаду, проходячи ті ж самі стадії, які проходить у своєму розвитку будь-який живий організм: дитинство, юність, зрілість та старість. О. Шпенглер виділяв вісім таких культур, які досягли зрілості та стали суб’єктами світової історії: 1) єгипетська; 2) вавилонська; 3) індійська; 4) китайська; 5) “магічна” (арабо-візантійська); 6) “аполонівська” (греко-римська); 7) мексиканська (культура майя); 8) “фаустівська” (західноєвропейська). Усі ці культури обмежуються часом в тисячу років, проходячи всі стадії свого розвитку. Вичерпавши свої можливості, вони переходять у стадію цивілізації. Саме в стадію цивілізації, вважав О. Шпенглер, вступила західноєвропейська культура, яка пережила тисячолітню історію і реалізувала весь свій потенціал. На його думку, на стадії цивілізації вже неможливі значні досягнення в мистецтві, науці, релігії, а відбувається лише створення техніки та організаційних структур.

Цивілізаційного підходу до розуміння історії дотримувався також англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Вказуючи на паралельне існування багатьох цивілізацій, він визнавав загалом ідею універсалізації світу та зазначав, що наближається час створення гармонійної цивілізації, яка повинна виникнути не на руїнах і не за рахунок знищення інших цивілізацій. Шукаючи сенс історії серед величезної кількості історичних фактів і подій, він відкидав лінійний прогрес, неперервний розвиток історії та висунув теорію коловороту локальних цивілізацій. А. Тойнбі розглядав цивілізацію як локальний відрізок історії, який штучно ізолюється для дослідження. Історію він поділив на фрагменти, уявляючи її як історію цивілізацій, яких спочатку налічує 19, потім 21, а згодом скорочує до 13 за рахунок “другорядних” та “недорозвинених”. Він пояснював це тим, що представники одного й того ж самого виду суспільств, опинившись у однакових умовах, зовсім по-іншому реагують на випробування – так званий виклик історії. Одні ж відразу гинуть; другі – виживають, але такою ціною, що після цього вже ні на що не здатні; треті – настільки вдало протистоять виклику, що виходять не тільки не послабленими, але й створюють сприятливіші умови для подолання майбутніх випробувань. А. Тойнбі зазначає, що “одна й та сама риса і одне й те саме середовище в одному випадку дають позитивні наслідки, а в інших випадках – ні”. Він, як і М. Я. Данилевський та О. Шпенглер, вважав, що всі цивілізації проходять у своєму розвитку стаді виникнення, росту, надлому, розкладання та загибелі, після чого народжується інша цивілізація, продовжуючи коловорот історії. Причини загибелі цивілізацій він бачив у занепаді духовного начала – моральному виродженні та втраті творчого імпульсу.

Філософ-екзистенціаліст К. Ясперс пропонує своєрідну концепцію історичного розвитку людства. Ставлячи питання щодо майбутнього людства, його єдності, він зазначає, що досвід ніби заперечує єдність, оскільки існує безліч народів, безліч культур і в кожній із них, у свою чергу, є безмежна кількість своєрідних історичних фактів. Люди розселилися по всій земній кулі, і всюди, де виникала будь-яка можливість, вони створювали свій особливий спосіб життя. Але при цій розмаїтості існує й те, що об’єднує людей. І саме в зустрічі з іншими людьми відбувається «впізнавання себе в іншому». К. Ясперс виділяє такі факти, які вказують на єдність історії: єдність людської природи, універсальність, прогрес, єдність в просторі та часі, особливі типи єдності, які простежуються в явищах культури (спільний світ життєвих форм, інститутів, уявлень, вірувань). Проте він зазначає, що в цих видах єдності немає універсальності. Це розрізнені види єдності, культури поряд з іншими культурами, які існують паралельно. Тому вчений пропонує шукати єдність у меті історії: «Єдність – не фактична данина, а мета. Можливо, єдність історії виникає з того, що люди здатні зрозуміти один одного в ідеї єдиного, в єдиній істині, у світі духу, в якому все свідомо співвідноситься одне з одним, все взаємозалежне, яким би чужим воно не було».

Розглядаючи історію як єднання людей на основі духу, К. Ясперс заперечує теорію культурних циклів (О. Шпенглера, А. Тойнбі), яка роз’єднує світову історію людства, та вчення К.Маркса, який перебільшує роль економічного фактору. На думку К. Ясперса, пріоритет в історії належить духовному, і тільки духовна єдність людей є головним фактором історичного прогресу. Поняття «осьового часу» (про нього див. у темі «Предмет соціальної філософії») філософ увів для означення радикального перевороту в потоці подій, пов’язаного зі змінами в галузі духовних основ людства, насамперед, з виникненням “філософської віри”. У розумінні К. Ясперса, це час, який став рубежем переходу від одного якісного стану суспільства до іншого. На даний час цей термін все частіше використовується для означення інших поворотних пунктів у світовій історії.