Держава як основний політичний інститут

Особливе місце в політичній системі займає держава. Вона здійснює управління суспільством, розпоряджається його ресурсами, регулює життєдіяльність. У державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних, культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання та узгодження.

Поняття «влада» і «держава» не тотожні. У первіснообщинній формації влада функціонувала як недержавне дополітичне суспільне самоуправління. Первісне суспільство було соціально однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. Соціальні відносини регулювалися моральними нормами, звичаями та традиціями. З розвитком продуктивних сил зросла продуктивність праці, з’явився додатковий продукт як передумова появи приватної власності та соціального розшарування суспільства. Родоплемінні органи управління виявилися непристосованими до нових умов та були замінені державою, що стала особливою формою організації влади.

Поняття «держава» виникло близько ІІІ тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в ІХ-VІ ст. до н.е.). У різні епохи домінували і різні погляди на походження держави. Грецький філософ Платон уявляв державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував, що держава – це змова багатих проти бідних. Г.-В. Гегель вважав, що держава – це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Гегель визнавав, що держава виникає лише тоді, коли вже існують станові відмінності, коли багатство і бідність стають дуже великими і коли виникають такі відносини, за яких велика кількість людей вже не може задовольнити свої потреби.

Існують різні теорії походження держави.

Теологічна теорія (ідеологи релігій Стародавнього Сходу, християнської церкви, ісламу) походження держави пояснює Божою волею.

Патріархальна теорія (Аристотель) доводить, що держава походить від сім’ї. Абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха).

Договірна теорія (Гоббс, Руссо) обґрунтовує положення, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою у підпорядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава – це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначених осіб.

Теорія насильства (Гумплович, Дюрінг) обстоює виникнення держави актом насильства, завоюванням землеробів кочівниками.

Марксистська теорія пояснює виникнення держави поділом суспільства на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла із родоплемінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. У результаті держава, як надбудова над економічним базисом суспільства, визначається характером виробничих відносин, передусім відносинами власності на засоби виробництва.

Держава як політична організація – це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Ознаки держави як політичного інституту:

1) наявність публічної влади, відділеної від більшості народу;

2) система збору податків з населення, необхідних для утримання держапарату та здійснення організаційних і господарських функцій;

3) територіальний принцип закріплення населення замість кровноспорідненого, наявність кордонів, які фіксують територію держави;

Невід’ємними атрибутами держави є: чиновники, армія, поліція (міліція), суд, прокуратура, розвідка, тюрми тощо.

З появою держави формується право – сукупність норм поведінки, закріплених законом, санкціонованих державою. Право охоплює всі сфери життя людей (цивільне, кримінальне, трудове, сімейне тощо).

Розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

Внутрішні функції держави:

а) господарсько-організаційна – створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;

б) гуманістична – забезпечення, охорона і захист основних прав людини;

в) соціальна – охорона й відновлення здоров’я, соціальне забезпечення громадян;

г) національно-інтегративна – створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;

д) правоохоронна – охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку;

е) культурно-виховна – освіта, виховання, підтримка і розвиток культури;

є) науково-організаторська – організація й стимулювання наукових досліджень.

Зовнішні функції:

а) дипломатична – встановлення економічних, політичних, культурних та інших зв’язків з іншими державами;

б) оборонна – забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу;

в) захист інтересів держави та її громадян у взаєминах з іншими державами;

г) участь у вирішенні глобальних господарських і наукових проблем – екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.

Держави різняться: за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління характеризує спосіб утворення вищих органів державної влади, порядок виконання ними владних функцій. Історично склалися дві основні форми правління:

1) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяють абсолютну монархію та обмежену. Абсолютна монархія – це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламенту, виконавча – монарху (чи кабінету міністрів), судова – судам, які обираються чи призначаються.

2) республіка – така форма правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається населенням (або його частиною) на певний термін. Виділяють такі основні типи республіканського правління: президентська республіка, парламентська республіка, республіка змішаної форми правління.

Для парламентської республіки характерно: президент обирається парламентом; уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; уряд підзвітний парламенту; парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.

Для президентської республіки характерно: президент обирається всенародно; президент здійснює виконавчу владу; законодавча влада належить парламенту; президент має право відкладного вето та право розпустити парламент.

Для республіки змішаної форми правління характерне поєднання елементів як президентської, так і парламентської форм правління.

Державний устрій – це спосіб територіальної організації держави на певні складові частини і розподіл влади між державою та цими частинами. Існують такі основні види державного устрою:

1) унітарна держава – це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні частини якої не мають власної державної влади. У ній діє єдина конституція і єдине громадянство, усі органи та гілки влади утворюють одну систему і керуються єдиними правовими нормами;

2) федеративна держава – це союз відносно самостійних державних утворень, які здійснюють самоврядування в межах розподілених між ними і союзним органами влади повноважень. Члени федерації мають власні законодавчі й судові органи влади, конституцію, в межах якої можуть приймати закони;

3) конфедерація – це добровільне об’єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної системи органів, єдиного законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об’єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію;

4) імперія – це примусово створена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Політичний режим – це сукупністю засобів і способів реалізації державної влади. Його основними видами є демократичний, тоталітарний, авторитарний.

Демократичний режим характеризується: розподілом влади на незалежні одна від одної виконавчу, законодавчу і судову гілки влади. Права і свободи не тільки проголошуються, а реально забезпечуються. Головний правовий принцип для громадян: «Все, що не заборонено, дозволено», а для держави: «Все, що не дозволено – заборонено». Формою суспільного співжиття є плюралізм, у тому числі – і форм власності. Опозиція має всі політичні права і свободи. Функціонує багатопартійна система. Не має політичної цензури, зверхності будь-якої ідеології.

Тоталітарний режим характеризується прагненням влади контролювати всі сфери суспільного життя і навіть особисте життя громадян. Для нього характерні централізація і бюрократизація державного управління, наявність лише однієї ідеології та політичної партії, підпорядкованість громадян та їх організацій правлячій партії.

Для авторитарних режимів характерне обмеження повноважень представницьких органів, політичних прав і свобод громадян. Діє принцип: «Все, що не дозволено, заборонено». Обмежені можливості діяльності опозиції. Якщо існують інші партії, крім правлячої, то вони карликові і не відіграють значної ролі. Існує офіційна ідеологія, цензура. Форма устрою – унітарна, з жорсткою централізацією влади.