Основні напрями в ісламі

В ісламі у другій половині VII ст. виникли три напрями: харіджити (арабськ., «хараджа» – виступати, перше в ісламі релігійно-політичне угрупування), суніти і шиїти (арабськ. «шиа» – прихильники). Харіджитські общини були розповсюджені в середньовіччі, на сьогодні втратили свій вплив (азракити, ібадіти тощо).

Суннізм є потужнішим напрямом в ісламі, майже 90% мусульман світу відносяться до нього. У суннізмі впродовж історичного розвитку не виникали особливі течії або секти. Тільки у Новий час як релігійно-політичний рух з'явилися ваххабіти. Поділ ісламу на суннізм і шиїзм відбувся в результаті політичної боротьби за престол халіфату. Суннізм, який спирається на Коран і Сунну, був офіційною релігією Арабського Халіфату. Послідовники суннізму визнавали законність влади перших чотирьох халіфів, а шиїти вважали єдиним законним керманичем четвертого халіфа Алі – двоюрідного брата і зятя Мухаммеда. Гаслом шиїтів був принцип спадкової духовної влади, тобто надання трону халіфів спочатку Алі, а після його смерті – його нащадкам (так виникло вчення про імамат). Послідовники шиїзму імаміти визнають 12 імамів із числа прямих нащадків Алі.

Згідно з ученням імамітів, у кінці IX ст. дванадцятий за рахунком імам – Мухаммед бен Аль-хасан – таємничо зник («ал-Ка'їм» – прихований). Шиїти поклоняються цьому імаму і вірять, що перед Страшним Судом з'явиться махді для встановлення на землі рівності й справедливості. Шиїти, як і сунніти, визнають святість Корану, але в Сунні визнають лише ті хадіси, авторами яких є четвертий халіф Алі та його послідовники. Разом із тим шиїти мають власні «священні писання» – ахбари, куди входять хадіси, пов'язані з ім'ям Алі. Місцями поклоніння у шиїтів окрім Мекки є Неджеф, Кербела (Ірак), Кум і Мешхед (Іран). Найбільш впливовимми духовними особами у шиїтів вважаються крупні мулли (муджтахіди).

Серед мулл найавторитетнішими і шанобливішими є учені-теологи, яким надається звання аятолла| («божественне знамення»), а за вищий ранг в гілці шиїта ісламу вважається «великий аятолла» («віддзеркалення Аллаха»). На відміну від сунітского ісламу, у шиїтів широко поширений культ мучеників. Є свято «ашура», або «шахсей-вахсей», на честь загибелі сина халіфа Алі – імама Хусайна. Сунніти і шиїти дотримуються різних релігійно-правових шкіл (мазхабів). У суннізмі прийняті ті, що виникли в VIII - XI ст.: ханіфітська, малікітська, шафіїтська, ханбалітська. Усі суннітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, і мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них та навіть змінювати їх. Переваги тієї чи іншої релігійно-правової школи серед того чи іншого народу визначається відносинами, що традиційно склалися. У шиїзмі впливом користується юридична школа джафаритського напряму. В даний час шиїти живуть в основному в Ірані, Іраку, Лівані, Йемені й Бахрейні. Є прихильники шиїзму в Афганістані, Пакистані, Індії, Сирії. Шиїтами також є багато мусульман Азербайджану і частково мусульмани Таджикистану.

Суфізм

Суфізм – містико-аскетичний напрям в ісламі. Його виникнення датується VІІІ- ІХ ст. Систематизатором суфізму був мусульманський богослов аль-Газалі (ХІ–ХІІ ст.), який фактично ввів суфізм до ортодоксального сунізму. Суфізм (від. арабськ. «суф» – «вовна») закликає до відходу від діяльнісного життя до аскетизму та відлюдництва й безпосереднього спілкування з Богом (містицизм), переносить свою увагу із зовнішнього, обрядового (екзотеричного) у релігійному богослужінні на внутрішнє (езотеричне). У суфізмі з його значною кількістю напрямів чітко були сформовані організаційні форми, що остаточно склалися до ХІІ ст. Вони отримали назву «братства» або «ордени» – тарікі (від «таріка» – містичний шлях, метод). Тарікат, або система тарікату (синонім суфізму), означає містичний шлях чи систему підготовки до суфійського шляху. Необхідно зазначити, що на сьогодні суфізм отримав розповсюдження як серед суннітів, так і серед шиїтів. Суфії значну увагу приділяли розмірковуванню над змістом сур Корану, молитвам, постуванню, медитативно-трансовим вправам та мали на меті отримання екстатичного досвіду. У пошуках пізнання Бога використовували вервицю, містичну музику й танці.