Свобода совісті

У сучасному світі гостро стоїть проблема реалізації на практиці прав і свобод людини. Пройшовши еволюційний шлях від обмежених, нерозвинених уявлень, ідея прав людини перетворилася на концепцію єдиних принципів і норм, що стосуються до всіх людей. незалежно від того, який соціальний статус вони мають і в якій країні живуть. У цій концепції втілилися різні релігійні, філософські, політичні, економічні, морально-етичні та правові доктрини, які розроблялися протягом багатьох століть історії людства.

У структурі прав людини головною якістю проголошується гідність, тобто визнання за людиною цінності як живої наділеної розумом, волею і відчуттями істоти, незалежно від того, що вона про себе думає та як її оцінюють інші люди. Гідність є абсолютною цінностю, яка не має ступенів і належить кожній людині від народження. Саме гідність розглядається як джерело конституювання всіх прав людини, зокрема, права на свободу її совісті.

Поняття «свободи совісті» пройшло тривалий шлях становлення, насамперед, на території Європи. В цьому історичному становленні йому передували поняття: «віротерпимість» та «релігійна толерантність». Уперше в історії людства право людини на свободу совісті було зафіксоване у французькій «Декларації прав людини і громадянина» та американському «Білі про права». Право на свободу совісті в цих документах було сформульоване як «Право на свободу думки, совісті і релігії». Проте свобода совісті в цих документах не зводилася лише до свободи релігійної діяльності. Вона містила в собі свободу думки, свідомості, переконань, тобто все те, що містить свободу духовного існування людини.

Визнання віротерпимості всередині християнства поширилося після релігійних війн XVI–XVII ст. Також європейським державам доводилося визнавати релігії завойованих країн, які не вдалося християнізувати (наприклад, Індії, Афганістану та ін.). Віротерпимість та релігійна толерантність є важливими передумовавми появи свободи совісті. Релігійна толерантність ґрунтується на дотриманні наступних умов:

1. визнання рівності, суверенності, свободи людини у виборі способу релігійної діяльності та віри;

2. визнання права особи на власне розуміння істини;

3. безумовна відміна від монополії на істину та примусу в її доведенні.

Інакше кажучи, релігійна толерантність – це визнання рівності й суверенності людей та їх права на свободу релігії й релігійних переконань. У більшості країн релігійна толерантність не розповсюджувалася на атеїстів аж до початку ХХ ст. Поширення релігійної толерантності в суспільній практиці відбувалося завдяки боротьбі за права людини і громадянина. Віротерпимість та релігійна толерантність трансформуються в свободу совісті й релігійних переконань лише за умови послідовно проведеної секуляризації та відділення релігійних організацій від держави. Проте й на початку ХХІ ст. у більш ніж 40 країнах світу зберігається привілейований статус однієї конфесії над іншими. В Англії офіційний статус має Англіканська церква, в Шотландії – Пресвітеріанська, в 4 країнах скандинавії (в Швеції, Данії, Норвегії та Ісландії) – Лютеранська, в Греції – Православна. В Ізраїлі офіційний стату має іудаїзм. У 17 країнах Азії та Африки державною або офіційною релігією є іслам. У тих країнах, в яких існують державні або офіційні релігії, може на практиці існувати віротерпимість та релігійна толерантність, але не може бути повної свободи совісті.

Поняття «свободи совісті» історично складалось як політико-правова категорія і традиційно пов’язувалалось зі ставленням людини до релігії. Проте у більш широкому значенні під свободою совісті розуміють свободу мати і вільно змінювати будь-які переконання, погляди на світ та місце людини в ньому, а також право пропагувати будь-які цінності, ідеї та ідеали як релігійного, так і атеїстичного змісту. Свобода совісті дає людині право вільно розвиватися та самовдосконалюватися. Таке широке розуміння свободи совісті закріплене в «Загальній декларації прав людини» (ООН). Перша стаття цієї декларації проголошує, що всі люди народжуються свободними і рівними в своїй гідності й правах. Люди наділені розумом та совістю і мають ставитися один до одного в дусі братерства. Восьма стаття цього документу чітко зазначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії. Це право дає свободу змінювати свою релігію чи переконання і вільно сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, відкрито чи приватно у віровченні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

В історії релігії під совістю мають на увазі один із Божих дарів (голос Бога в людській душі). Проте більшість мислителів розуміють свободу совісті як результат розвитку правових і політичних відносин. Наприклад, А.Ф.Уотц зазначав, що свобода совісті виникає як поєднання совісті як природної інстанції та свободи як правової норми. У той же час церковними діячами свобода совісті та релігійних переконань розуміється як одне з головних прав людини, цінність якого ставиться вище, ніж будь-які інші правові, економічні та політичні свободи. Саме таке розуміння свободи совісті проголошується в енцикліці «Радемитор гомініс» римського Папи Іанна Павла ІІ, яка була опублікована в 1979 році.

Щоб зрозуміти специфіку свободи совісті та її критеріїв, слід знати історію формування цього поняття. На певному етапі свого історичного розвитку людство перейшло до панування народно-державних релігій. На території Європи переважна більшість таких релігій були політеїстичними, в них сповідувалися культи багатьох богів. У міфах народів Стародавнього світу набула розвитку ідея божественного походження державної влади, згідно з якою земний правопорядок був складовою частиною Світового космічного порядку. У руслі такого розуміння і розвивалась у міфах Міжріччя, Давнього Єгипту, Давньої Індії та Давнього Китаю тема земного життя людей, їх суспільного й державного устрою, взаємин між собою і з богами, їх прав та обов’язків, тобто всього того, що їм дозволено і що їм заборонено. На основі цих міфів і сформувалися перші народно-державні релігії, основою яких було визнання божественності земної влади. Наприклад, фараони в Давньому Єгипті вважалися втіленнями одразу декількох богів.

Поняття совісті (сумління) як відповідальності людини за свої вчинки перед собою і суспільством у Стародавній Греції з’явилося досить рано. За часів «гомерівської Греції» (кінець II тис. до н. э.) еліни оперували такими поняттями, як діке (правда, справедливість), теміс (звичай, звичайне право), тіме (честь, почесне право) та номос (закон). Гомер, подібно до своїх сучасників, вважав, що об’єктивною підставою права є божественна за своєю природою справедливість. В епоху зародження філософії уявлення про право, закон, справедливість, совість та ін. ускладнювалися та набули теоретичного обгрунтування. Демокріт писав про необхідність для кожного індивіда дотримуватися справедливості для того, щоб він не перебував у стані постійного самоосудження.

Поворот від объективно-божественного до суб’єктивно-людського підходу до розуміння законів суспільства був історичною заслугою софістів. Розуміння Протагором людини як «міри всіх речей» різко розходилося з традиційними уявленнями про значущість саме божественного, а не людського початку як міри речей світу. Сократ і Платон, полемізуючи із софістами, відстоювали об’єктивний характер політичних і правових явищ та знову почали апелювати до Бога як міри всіх речей. Платон проголошував, що особи, які порушують традиції й засади держави, повинні піддаватися переслідуванням; що закони повинні охороняти державну релігію; що формує однодумність у громадян. Арістотель розробив учення про політичну природу людини, в якому проголосив природним і об’єктивним саме людське джерело міри справедливості. Для Арістотеля совість — це правильний суд доброї людини.

Розуміння совісті в античному світі було пов’язане значною мірою з демократичною формою правління в полісах. Адже участь громадян у житті полісу вела до усвідомлення особистої відповідальності за його долю. Особа мала відносну свободу вибору, вирішуючи питання: що є для полісу прийнятним, а що – згубним. Це було одним із факторів, що сприяв зростанню свободи думок. Найбільш сміливі мислителі виступали за здійснення права висловлювати свої погляди, не узгоджуючи їх із загальноприйнятими авторитетами.

Віротерпимість є характерною рисою язитницької епохи, коли обожнювалися сили природи. Язитництво, яке панувало в ту епоху, сприяло розвитку релігійного синкретизму. Часто культи богів, яким приписувалися спільні функції, змішувалися. Виникали релігійні синтези, типовим прикладом яких є Греко-Римська релігія. Античні мислителі часто висловлювали думку, що хоча назви богів не співпадають і в їх культах існує багато відмінностей, сутність багатьох богів є спільною. Дійсно, міфи про єгипетську Ізиду майже ідентичні міфам про грецьких богинь: Деметру, Кібелу та Кіприду, а міф про Діоніса майже співпадає з міфом про Осириса. Це сприяло проведенню еліністичними правителями (Антіохом І, Птолемеєм І та їх наступниками) релігійних реформ, метою яких було створення централізованого державного культу. Де-факто існувала релігійна терпимість та толерантність, адже виховання справедливості й гуманності у громадян вже припускало терпиме ставлення до релігійних переконань інших людей.

Особливо популярною віротерпимість стає в еліністичну епоху, коли після завоювань Олександра Македонського західна (грецька) культура поширилася на величезних просторах Азії. У результаті міжкультурного та міжрелігійного діалогу Сходу та Заходу еліністична цивілізація збагатилася багатьма ідеями. У вченнях філософських шкіл цієї епохи (кініків, стоїків, епікурейців) містилися положення, які чітко корелювали з індійською мудрістю (наприклад, вчення про апатію й атараксію нагадує буддистське розуміння нірвани, а вчення про панування фатуму схоже на індуїстське розуміння карми). Плутарх наголошував, що не слід виокремлювати богів у різних народів. Він писав, що сонце, місяць, небо, земля та море є спільними для всіх і лише називаються у різних людей по-різному. І для єдиного Розуму, що все створив, і для єдиного Провидіння, яке усім розпоряджається, й для благотворних сил у різних народів згідно з їх звичаями існують різні почесті та назви.

Процес взаємного проникнення культур стародавніх цивілізацій часто починався із взаємопроникнення релігійно-міфологічних уявлень, що зумовлювалося поширеною практикою терпимого ставлення до інших культів і божеств. Пантеон існуючих богів та духів різних народів залишався відкритим для появи в їх співтоваристві іноземних богів. В античному світі не було духівництва як спеціального станового інституту, не було і обов’язкових для всіх, «боговстановленних» священних книг. Обов’язковим було лише виконання державних обрядів. Вершиною спроб поєднання елінської філософії та релігії іудеїв стала творчість Філона Олександрійського. У своєму вченні він використав релігійні ідеї Єгипту, Персії та Індії.

Після завоювань римлянами величезних територій навколо Середземного моря утворилися сприятливі умови для нового релігійного та культурного синтезу. Зазвичай римська адміністрація не прагнула активно втручатися в релігійні справи підкорених римлянами народів, а культ римських імператорів мав суто офіційний та формальний характер. Тобто необхідність релігійної віротерпимості визначалися поточною державною політикою. Ситуація різко змінилася в результаті включення до складу Риму Іудеї, в якій сповідувалася монотеїстична релігія. Іудеї проголошували єдиним Богом Єгову (Сущого), а вірування в усіх інших богів тлумачили як хибні та нечестиві. Іудеям заборонялося робити зображення (ідоли) будь-яких богів та вклонятися їм. Іноді доходило до відкритих повстань проти римлян, які ідеологічно обґрунтовувалися саме релігійними переконаннями. В цих умовах римляни починають насторожено та навіть негативно ставитися й до самих іудеїв. Аналогічною та навіть більшою проблемою для римської влади стало розповсюдження християнства. За свідченням Гая Транквілла Светонія (бл. 70 - бл. 140), імператор Клавдій (10 до н. е. - 54 н. е.) «іудеїв… схвильованих Христом, вигнав з Ріму», а імператор Тіберій (42 до н. е. - 37 н. е.) «чужоземні священнодіяння і особливо єгипетські та іудейські обряди заборонив». Така практика ставлення римських правителів до різних релігійних культів пояснюється тим, що в умовах загострення антиримських виступів національні релігії часто виступали як ідейні платформи для об’єднання розрізнених сил.

Значний внесок у розвиток уявлень про права людини зробили ранні християни, які проповідували ідею загальної рівності людей перед Богом, незалежно від розмірів їх майна, соціального статусу, етнічної й державної приналежності. Релігійні уявления перших християн різко дисонували з обожнюванням царів та імператорів і сприймались як загроза державі. Росповсюдження християнства розглядалося римською владою як опозиція державному релігійному культу. Космополітизм раннього християнства, невизнання божественості римського імператора, звернення до принижених і пригноблених несли потенційну небезпеку для імператорської влади, що спричинило політику заборон і гонінь на представників цієї релігії.

В умовах співіснування з язитницькими культами християни наполягали на необхідності прийняття принципу віротерпимості. Саме поняття віротерпимості зароджується на початку розвитку християнства, коли воно ще було релігією принижених та гнаних. Християни вимагали припинення релігійних гонінь, які посилювалися час від часу. Особливо сильними були гоніння на християн за імператорів Нерона, Васпасіана, Діоклетіана та Валеріана. Через це християни вимагали визнання права за будь-якою людиною на публічне відправлення культу своєї релігії. Однак у міру зміцнення християнства терпиме ставлення христин до адептів інших культів змінилося на нетерпиме.

Впродовж 311 – 313 рр. н. е. римська влада визнала християнство як рівноправне з іншими релігіями, припинивши гоніння на християн. Проте цей статус уже не задовольняв верхівку церкви, яка вимагала від імператора Костянтина спочатку визнання за християнством статусу офіційної, а згодом і державної релігії. У 324 році всі вимоги ієрархів церкви були задоволені. Проте самі християни не виявили віротерпимості до прихильників інших релігій. Перетворення християнства на державну релігію Римської імперії дозволило йому використовувати всю систему державної влади для боротьби з інакодумцями й різними опозиційними до неї свтоглядними течіями. Язичницькі божества ототожнюються з падшими ангелами, а їх служителів-жреців виганяють із Римської імперії. Крім того, від імені християнської церкви було розгорнуто переслідування адептів єретичних течій у середині самого християнства, прихильників пізньої античної філософії та інших носіїв класичної античної культури. У 391 - 392 рр. імператор Феодосії I (бл. 346 – 395) видав едикти, що заборонили сповідання язичницьких культів. Всі релігії, окрім християнства, оголошуються єретичними.

Католицька церква з її релігійною нетерпимістю немало зробила, щоб обмежити прагнення людини до політичної свободи та свободи совісті. У ранніх католицьких кодексах політичні права не були універсальними й розповсюджувалися тільки на дворянство. Найзнаменитіший із таких кодексів — Велика Хартія вільностей, яка була затверджена в Англії у 1215 році. Вона обмежувала права короля на покарання дворян. Король отримував таке право тільки за вироком суду. Проте саме з цього документу почався прогрес у розумінні прав і свобод людини.

Релігійної рівності та свободи релігії вимагали в епоху Середньовіччя, насамперед, представники опозиційних щодо офіційної Католицької церкви релігійних рухів – єресей (богомили; патарени, альбігойці, катари, бідняки-апостолики, арнольдисти, вальденси й амальрикани; гусити-чашники та лолларди). Єретики із зброєю в руках намагалися відстоювати своє право на свободу релігійних переконань. Проти масових єретичних рухів католицька церква організовувала хрестові походи, які одночасно використовувалися для зміцнення її економічного й політичного впливу, і змогла перемогти цю релігійну опозицію.

З кінця XIV ст. в Європі поступово стають популярними ідеали релігійного вільнодумства (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Е.Ротердамський та ін.), в яких ідея толерантності протиставляється ідеям релігійної нетерпимості.

Починаючи з ХVІ ст., в результаті розповсюдження в Європі ідей Реформації, свобода віросповідання стала реальністю. У «95 тезах» М.Лютера містилися вимоги свободи релігійних переконань: свободи совісті, безперешкодного розповсюдження різними мовами Священного Писання (Біблії), свободи релігійних союзів та вільної релігійної проповіді. Гасла свободи віросповідання були по суті першими буржуазно-демократичними політичними вимогими. Закономірним продовженням руху Реформації стали буржуазні революції в Голландії, Англії та ін., які закріпили право на свободу релігійної совісті. Проте запровадження в життя ідеалів громадянського суспільства супроводжувалося насильством і різними обмеженнями діяльності церкви. Наприклад, «Акт про супремації», прийнятий в Англії в 1534 р. включав вимогу закриття монастирів і каплиць, конфіскації монастирського майна, а священнослужителів, які намагалися перешкоджати виконанню цього акту, оголошував поза законом.

Проте лише у XVII ст. після перемоги Англійської буржуазної революції права і свободи людини починають реалізовуватися на практиці й отримують суттєве теоретичне обгрунтування.

На розвиток уявлень про свободу совісті в XVIII ст. суттєво вплинули вільнодумці-деїсти: А.Коллінз, А.Шефстбері та ін., які проголошували необхідність прийняття раціональної релігії, а Бога вважали лише Творцем світу та його Законодавцем, що вже не бере участі в подальшому розвитку всесвіту. У міру вдосконалення суспільних відносин, розширення демократичних прав і свобод у розвинених країнах Європи й Америки, свобода совісті почала розглядатися не тільки як свобода віросповідань, але й як право особи на свободу переконань та на вільний вияв свого ставлення до релігії.

Антиклерикальною спрямованістю відзначилася Французська буржуазна революція, що почалася у 1789 році. Її діячами проводилися численні антирелігійні заходи, що супроводилися закриттям храмів примушенням єпископів і священнослужителів публічно відмовлятися від сану й присягати на вірність республіці і конституції.

У сучасну епоху принцип свободи совісті визнанається більшістю міжнародних організацій. Зокрема, таке розуміння свободи совісті закріплене в таких документах, як Загальна декларація прав людини (була прийнята 10 грудня 1948 р.); Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії і переконань (від 25 листопада 1981 р.); Паризька хартія для Нової Европи (21 листопада 1980 р.) та Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасників наради щодо безпеки і співпраці в Європі (15 січня 1989 р.) та ін. У цих міжнародних угодах затверджується право кожної людини на свободу думки, совісті і релігійних переконань.

У другій половині XX ст. декларування на міжнародному рівні основних прав людини та ухвалення відповідних концепцій злилися в єдиний процес. Цей період характеризується й тим, що права людини фіксуються не лише в спеціальних хартіях, а в конституціях держав, пактах, спрямованих на здійснення й охорону прав людини у всьому світі.