Українська філософія хіх - першої третини хх ст.

Філософська думка України ХІХ - першої третини ХХ ст. відрізняється творчим засвоєнням західноєвропейської філософії та початком розробки філософії української ідеї. На цей вибір вплинуло Просвітництво, німецька класична філософія й культура романтизму. Яків Кельський, Петро Лодій, Йоган Шад, Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Леся Українка. упроваджували провідні ідеї своєї епохи, намагались визначити місце філософії в системі наук.

Тарас Шевченко (1824 – 1861) за своїм філософським світосприйманням належить до представників Кирило-Мефодієвського товариства. Найбільш характерні риси образу України вимальовуються Шевченком у його поезії. Для нього світ України утворюють дві головні компоненти – це світ українського села й світ козаччини. Співвідношення їх неоднакове. Світ села явно перевищує другу головну цінність – світ козацтва. Це зумовлено й неоднаковим значенням, яке їм надається. Світ козацтва, у творах поета, уособлює українське минуле, а світ села є позачасовим, органічно пов’язаний з природою, з її вічним циклічним життям. Світ села є передусім світом сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності. Але, водночас, до ідилічної картини світ села не зводиться Шевченком. Так його вірш „Саул” розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ. Таким чином, світ України є у своїй основі дисгармонійним, конфліктним. Україна сприймається Т. Шевченком як край, сповнений суперечностей, через які не може бути щасливого життя. Таким же конфліктним і дисгармонійним уявляється поетові й минуле України, яке уособлює світ козацтва.

У творчості Шевченка минуле не протистоїть сучасному, а є „тепер і тут” у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічним і минуле України. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, - одна з провідних тем творчості поета. Стан України, з одного боку, є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з другого – підступних і злих синів власної країни. Мислитель приходить до гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині – воно у втраті національної пам’яті й національної гідності.

І в минулому, і в сучасному України поет не бачив „золотого віку”. В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє, як прокляття, над її долею. Але образ „золотого віку”, ідеального світу не зникає остаточно з поля історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов’язана центральна ідея його поезії – ідея перетворення рідного краю, так традиційна для української духовності. Поет свідомо осмислює у функції пророка, який творить картину золотого віку українського майбутнього. Саме у цій функції поета-пророка й сприймала Т. Шевчека українська суспільна думка.

Досягнення щасливого майбутнього можливе, на думку поета, лише шляхом внутрішнього перетворення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу. А намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, які прагнуть цього, неминучою карою. Ідеал, що визріває в серці України є грізною суспільною силою, здатною до кривавої розправи зі злом. Передчуттям цього сповнені поезії „Гайдамаки” та „Заповіт”. І все ж Шевченко не убачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом. Вимальований ним образ кривавої розправи не містить конструктивного начала. Це страшна кара й свята порча, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбутнього.

Вся творчість Шевченка „гласом”, що покликаний пробудити волю людини як необхідну передумову дійсно людського існування. Нездатність і небажання стверджувати власну волю, на думку поета, перетворює існування людини на сон, позбавляє її дійсного життя. Так Тарас Шевченко започатковує тему „будительства” як покликання, саме ця тема визначила зміст творчості наступних поколінь діячів, які продовжили започатковану кириломефодіївцями справу розробки філософії української національної ідеї.

Романтичний тип культури ХІХ ст. значною мірою вплинув на розвиток професійно-філософського знання. Яскраво цей період представлений у філософії П. Юркевича (1827 – 1874).

Філософія П. Юркевичає багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини, з якою переплетена проблематика „філософії серця”. Свого теоретичного обґрунтування „філософія серця” набула у творі Памфіла Юркевича „Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого”.

Вчення про серце філософ розвиває і обґрунтовує, виходячи з філософії Платона, Святого Письма, творів отців церкви, філософії Канта, метафізики любові і серця Г. Сковороди. Будучи вихованцем Київської духовної академії (наступниці Києво-Могилянської академії), П. Юркевич добре знав історію розвитку філософських ідей у духовній культурі України. Цим зумовлена оригінальність „філософії серця”, що визначається її генетичним зв’язком з українською національно-культурною традицією, в якій емоційно-моральний елемент переважає над раціональним і яка зорієнтована на осягнення індивідуального „Я”.

Вся філософія, на думку П. Юркевича, спрямована на осмислення душі. Оскільки ж душа органічно пов’язана з тілом, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Таким органом він вважає серце. Для обгрунтування символу серця П. Юркевич застосовує дві логічно незалежні і різні за науковою цінністю тези: одну – базову, на авторитетах Біблії (серце – цілісність духовного життя людини, є багатогранне і невичерпне, воно охоплює не тільки мислення людини, а й бажання, почування та не є приступне пізнанню), другу – на наукових аргументах (серце як фізичний орган, є центром тілесного і духовного життя людини).

Серце, за Юркевичем, характеризується як принцип, що визначає індивідуальність людини та її неповторність. Філософ рішуче відхиляє розповсюджену у той час точку зору, відповідно до якої розум і міркування є основою всього душевного. Увесь твір «Серце і його значення в духовному житті людини...” спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, весь духовний світ до мислення. В такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а лишається якась абстрактна людина, яка ніколи і ніде не існувала, якесь колективне „ми” замість індивідуального „я”. Коли б душевне життя обмежувалося виключно мисленням, то світ здавався б нам якоюсь математичною величиною, а так він є „живим”.

П. Юркевич вважав, що саме релігійне переживання відкриває перед нами той факт, що серце є більш глибшою основою душевного життя, ніж розум. Воно ж бо має у собі всю безпосередність буття, первинно дарованого Богом. Серце ніби-то випереджує наш розум у пізнанні, особливо в хвилини значих труднощів. Розум править, керує, панує, але серце породжує. Тому підставою релігійної свідомості людини є серце, а сама релігія не є чимось стороннім для духовної природи людини.

З цього приводу Юркевич робить два принципово важливих висновки для розуміння сутності його „філософії серця”:

1. Серце може виражати, знаходити і розуміти досить своєрідно такі душевні стани, які за своєю ніжністю, переважаючою духовністю і життєдійністю не доступні абстрактному знанню, розуму.

2. Поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя.

Друга половина ХІХ ст. позначається в Україні увагою до розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Саме ці ідеї стали засадничими в Кирило-Мефодієвському товаристві – таємної політичної організації, що була створена в Києві у 1845 р. і проіснувала до березня 1847 р., коли її було розгромлено царським урядом. Достатньо назвати славетні імена членів товариства, щоб зрозуміти глибину та світоглядну масштабність цієї когорти мислителів – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко.

Наступний за кириломефодіївцями етап у розробці філософії національної ідеї пов’язаний з діяльністю представників громадівського руху. Продовжуючи справу Кирило-Мефодієвського товариства, «громадівці» здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб’єкта історичного процесу із суверенними культурними запитами. Громадівський рух породив нову блискучу плеяду української інтелігенції, серед яких були оригінальні мислителі європейського масштабу, що збагатили своєю творчістю філософську думку України. Це професор Київського університету В.Б.Антонович, учений і громадський діяч М.П.Драгоманов, учений, філософ і громадський діяч О.О. Потебня.

О.О. Потебня (1835 – 1891) здійснив ґрунтовне науково-філософське осмислення мови. Всі проблеми, якими займався О. Потебня як філолог, набували в нього філософського звучання. Творчо опрацювавши ідеї німецьких вчених В. фон Гумбольдта та Г. Штейнталя, він став засновником „психологічного напряму” у вітчизняному мовознавстві і першим з українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв’язку мови і мислення. Застосовуючи в своїх дослідженнях історичний підхід, О. Потебня показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, він розкрив зв’язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою загалом. Він вважав, що думка виявляється через мову і кожний мовленевий акт є творчим процесом, в якому не повторюється готова істина, а кожного разу народжується нова.

Здатність сприймати світ крізь призму мови, впевненість у тому, що мова формує думку, дозволили йому бачити в міфі, фольклорі, літературі похідні стосовно до мови моделюючі системи. Через сто років до подібних ідей дійде тартусько-московська школа семіотики.

Вбачаючи у слові індивідуальний творчий акт, мислитель вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. На думку Потебні, мова є різновидом діяльності, живим безперервний процес творчості народу. А сам народ, що живе в стихії своєї мови, є її творцем і водночас є суб’єктом зворотньої взаємодії. Мова формує етнос і є важливим засобом духовного розвитку нації.

Вивчаючи міф як особливий феномен у розвитку мислення, інтерпретував його як „акт свідомої думки, акт пізнання”, що виступає першою сходинкою „пояснення невідомого”.

У 80-ті роки ХІХ ст. на землях Галичини розпочинають свою діяльність представники „Молодої України”. Філософська, ідейна спадщина представників цього напрямку демонструє новий рівень у розробці філософії національної ідеї, коли в умовах бездержавного існування українська нація мала усвідомити себе як самостійний суб’єкт історичного поступу. Діяльність покоління „Молодої України” надала творчого поштовху в подальшому розвитку всієї української культури – не лише художньої, але й наукової, філософської, релігійної та політичної.

Найвизначнішим представником і лідером „Молодої України” був І.Я.Франко.

І.Я. Франко (1856—1916) – вчений, філософ, економіст, поет, письменник, публіцист, громадський діяч. Творчий доробок мислителя складає близько п’яти тисяч творів.

За радянських часів панувала думка про близькість творчості І. Франка до марксизму, матеріалізму та атеїзму. З його творів вилучали місця, які свідчили про критичне ставлення до марксизму і матеріалізму. Визнаючи соціалізм суспільним ідеалом, Франко не сприймав «наукового соціалізму» з його класо­вим підходом. Для нього найважливішими були загально­людські цінності. У марксистських програмах він вбачав суб'єктивно-схоластичний підхід та крайню абсолютизацію, де гуманно-демократичні принципи соціалізму зводилися нанівець.

Не підтримував Франко і марксистський погляд на ре­волюцію як насильницько-революційний шлях досягнен­ня суспільного поступу, що веде до руйнації, а не до звіль­нення від рабського духу, від приниження людської гідно­сті. Він категорично заперечував марксистське положення про диктатуру пролетаріату, існування держави при соціа­лізмі. Піддаючи критиці «народну державу» Енгельса, яка регламентує всю життєдіяльність людини, Франко ствер­джував, що в такій державі власна воля і власна думка кожної людини мусила би щезнути, а життя було б під таким наглядом, про який тепер у найабсолютнішіх поліційних державах нема й мови. У такому випадку народна дер­жава стала б величезною „народною тюрмою”. Не сприймав Франко і марксистського підходу до вирішення національного питання, якому той надавав другорядне значення. „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”, – писав І.Франко.

Основою суспільно-політичних поглядів І. Франка, як і М. Драгоманова, є ідея поступу. Основою цього поступу є суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сен­сом, пов'язує їх у єдину сім'ю. Поділяючи марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку, Франко дійшов вис­новку, що передумови історичного життя готуються еко­номічно і політично, а переворот духовний і літературний настає завдяки перевороту економічному. У поділі праці Франко, як і Кант, вбачав основний важіль суспіль­ного поступу.

Пов'язуючи історичний поступ, суспільний прогрес з еко­номічними, ідеальними і духовними чинниками, І. Франко стверджував, що будь-який суспільний рух повинен мати мету, просвітлену ясністю ідеалу. Поняття «ідеал» у нього досить багатопланове: ідеал у матеріальній, духовній, по­літичній сферах; ідеал майбутнього в розвитку суспільства, націй, народностей. У виробленні цього ідеалу Франко ре­комендував звертатися до дійсності, а не до абстрактних схем, а його досягнення пов'язував з інтелектуальною, культурною працею, чим виводив на розуміння ідеалу у сфері суспільного і політичного життя. Вищим ідеалом він вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини, розбу­дову соціалістичного суспільства. Соціалізм Франко розглядав у екзистенційно-моральних вимірах, вважав його «свобідною громадою» і свободою кожної людини, а соціалістичне суспільство — асоціацією громад, кожна з яких має право на самостійне управління, розвиватися і жити без верховенства одного народу над іншим.

Долю України Франко мислив у контексті світового іс­торичного процесу, у якому очевидним було те, що кожен народ, який дозрів до виокремлення з-поміж інших наро­дів, прагне самоутвердження, і відмова в цьому праві укра­їнському народові веде до втрати цілісності світової істо­рії

Філософські погляди І. Франка мають свою автоном­ність, цінність і значущість, їх не можна зараховувати ні до марксизму, ні до ідеалізму. Загалом він був раціоналі­стом, який намагався синтезувати нові форми й умови життя шляхом поєднання свідомого і підсвідомого, ідей романтизму, позитивізму і матеріалізму, критично сприй­маючи їх.

Основою всього сущого І. Франко вважав «матір-природу» в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдиносущним, вічним началом усіх речей є матерія, а сві­домість, дух — вторинними, притаманними людині — вер­шині творення природи.

Необхідною умовою творчого пізнання І.Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого зумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання стає всезагальним процесом праці.

Науки у суспільстві він поділяв на природничі (математика, фізика, біологія), що дають змогу пізнати зовнішній світ, та антропологічні (логіка, психологія, історія, етнологія, суспільна економіка і інші), що покликані вивчати людину. Найвищою серед наук він вважав етику, яка формує високий етичний ідеал і допомагає людині гідно прожити своє життя.

Загалом для філософського світогляду І.Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-етичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства і людини.

Значний внесок у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Основним центром розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визначні наукові установи як, Київський, Харківський та Новоросійський (Одеський) університети. Вчені М.П. Авенаріус, М.С. Ващенко-Захарченко, Д.О. Граве, Г.Г. Де-Метц, В.П. Єрмаков, Й.Й. Костоногов, Т.Ф. Осиповський, М.В. Остроградський, С.М. Реформаторський, О.М. Сєверов та інші сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об’єктивне, незалежне від свідомості людини існування світу. Ними були обґрунтовані прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.

Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості а, навпаки, людина є продуктом цього світу. Звідси й віра у безмежну творчу силу людини, усвідомлення необхідності освоєння законів природи як однієї з умов поліпшення життя людини та людства заглом. Беручи життя людини за найвищу цінність на Землі, науковцями одноголосно доводиться залежність цієї цінності від соціальних чинників. Особливо важливими у цьому плані є обґрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини й необхідності її творчої емансипації.

За широтою духовного кругозору, різноманітністю сфер діяльності В.І.Вернадський ( 1863 – 1945) займає особливе місце в історії наукової і філософської думки України. Його ім’я серед засновників геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології. Загальговизнаним є внесок В.Вернадського в мінералогію, кристалографію, генетичне грунтознавство, він є творцем нової науки – біогеохімії.

Він є одним із засновників антропокосмізму як світоглядної системи, цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, що з’єднує в гармонійне ціле природничо – історичну та соціально – гуманітарну тенденції розвитку науки.

Філософія космізму є одним з досягнень філософії XIX ст. Особливого розвитку вона досягла у творчості М.Федорова, Е.Ціолковського, В.Вернадського.

Е.Ціолковський, переважно, зосереджував увагу на практичних аспектах освоєння космосу – створенні літальних апаратів. Ця мрія була втілена у Радянському Союзі, в космічних проектах і космічних апаратах випускником Київського політехнічного інституту С. Корольовим.

В. Вернадський розглядав Всесвіт як сукупність живої речовини, біосфери і людства. З появою людини, на його погляд, починається якісно новий етап становлення Всесвіту, де розвитку всепланетарного характеру сприятимуть розум і людина. Їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя, яке він назвав сферою розуму, або ноосферою.

Вчення Вернадського про ноосферу сприяло формуванню ноосферного мислення і було не тільки відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин із біосферою, створення цивілізованого культурного людства

Оцінюючи роль людського Розуму як планетарного явища, В.І. Вернадський формулює такі висновки:

1. Розум здатний репрезентувати творчі самоорганізаційні засади Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати конструктивну функцію біосфери.

2. Він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію.

3. Завдяки Розуму культурна біохімічна енергія реалізується вже не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну, продуктивну силу науки та праці.

4. Як наслідок Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.

В.Вернадський виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу. Він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоч і з проголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької „українізації”. Майбутнє України вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеральної держави.