Філософське вчення про пізнання

У попередніх темах відмічалося, що людина є відкритою системою потреб. Проте, на відміну від тварин, свої потреби вона задовольняє не безпосередньо (на основі умовних і безумовних рефлексів, інстинктів), а опосередковано (через виготовлення та вдосконалення знарядь праці). Природа людини, втілена в її сутнісних силах, викликає необхідність постійного перетворення, а, отже, освоєння та пізнання оточуючого світу. Втім пізнавальна діяльність людини не завжди обумовлена прагматичними намірами: полегшити фізичну працю, поліпшити умови проживання, збільшити тривалість життя, покращити медичне обслуговування, якість харчування тощо. В процесі пізнання людина «доторкається» до сутності речей, їх справжньої, а не ілюзорної природи, виходить за межі буденності, поверхового розуміння світу та свого місця в ньому, реалізує себе як духовну, моральну, творчу особистість. Недарма Аристотель зазначав, що всі люди від природи прагнуть до знань, незалежно від того, мають останні практичну цінність чи ні.

Тому пізнання – це в першу чергу особливий вид духовної діяльності, основною метою якої є встановлення об’єктивних (істинних) знань про світ, суспільство, людину. Таке тлумачення пізнання дає право не тільки оцінювати його результати на істинність/хибність, але й враховувати моральний, ціннісний, соціокультурний та інші виміри даного виду діяльності.

Будучи жителем трьох світів – об’єктивного (природа, суспільство), суб’єктивного (дух, душа, свідомість, мислення) та суб’єктивно-об’єктивно (культура), людина прагне схопити їх єдність та виразити її в абстрактно-логічній (понятійній), символічній або образній формах. Взаємодія перелічених світів, встановлення відповідності між ними називається освоєнням. Зрозуміло, що поняття «освоєння», зміст якого вбирає духовно-теоретичну (відношення об’єктивного і суб’єктивного), духовно-практичну (відношення суб’єктивного і суб’єктивно-об’єктивного) та матеріально-практичну діяльність, є ширшим за зміст поняття «пізнання». Іншими словами, пізнання базується на абстрактно-логічній складовій свідомості; воно є втіленням розуму. При цьому духовно-практичне освоєння ґрунтується на чуттєво-емоційній, а матеріально-практичне – на емоційно-вольовій сторонах свідомості.

Отже, освоєння в усіх його проявах, потяг до істини, перехід від неповного і неточного знання до більш глибокого і цілісного є атрибутом людського буття, характеризує людину як творчу істоту, як незавершений проект, спрямований у майбутнє (Ж.П. Сартр). Міф, мистецтво, життєва мудрість, мораль, наука – все це форми освоєння світу, які дозволяють людині скласти цілісне уявлення про Універсум.

Разом з тим саме пізнання є найбільш складним видом освоєння, оскільки воно здійснюється за чітко вивіреними законами з неухильним дотриманням норм логічності, несуперечності, послідовності, обґрунтованості. Пізнання вимагає постановки й вирішення непростих онтологічних і гносеологічних питань, зокрема таких: чи можна пізнати світ? що таке знання? які є критерії істини та методи її отримання? і т.п. Зважаючи на те, що результати пізнавальної діяльності людство втілює в медицині, освіті, промисловості, транспорті тощо, питання об’єктивності, надійності, істинності отриманих знань, їх безпечності є не лише філософською, але й етичною, ціннісною, гуманістичною проблемою.

Окрім цього в процесі пізнання розкривається сутність речей і явищ, яка нерідко утаємничена за видимістю, ілюзорністю. Наприклад, пройшли тисячі років перш, ніж людина зрозуміла справжню причину грому, блискавки, дощу, перш, ніж змогла підкорити вогонь, електричний струм, енергію атомного ядра. Все це вимагало напруженої інтелектуальної роботи багатьох поколінь мислителів і вчених, яким вдалося розробити спеціальні підходи (методи) відокремлення істинного знання (episteme) від гадки, враження (doxa), розмежувати суб’єкт та об’єкт пізнання, виявити їх характерні риси і принципи взаємодії. Не дивно, що вже в перших філософських системах, зокрема Демокріта, Платона, Аристотеля, значна увага приділена проблемам пізнання, пошуку методів, принципів, характеристик пізнавальної діяльності, відокремленню її від міфотворчості й релігійних практик.

У сучасній філософії вчення про пізнання називається теорією пізнання або гносеологією. Теорія пізнання – це філософське вчення про процес набуття людством знань, про його джерела, рушійні сили, закономірності, про їх поглиблення, про заміну неповних і неточних знань більш повним і точним. У «Філософських зошитах» В.І. Ленін писав, що пізнання – це усвідомлення людиною законів оточуючого світу і місця у ньому людини. Тобто, рівень знань людини відображає рівень її розвитку, розширюючи можливості та відкриваючи все нові й нові горизонти незвіданого, проблемного, потенційного. Отже, процес пізнання зв’язаний з розв’язанням гносеологічної сторони основного питання філософії про можливості і межі пізнання, про відношення наших думок до світу.

Пошуки відповідей на це та інші питання сформували в історії філософії два підходи до тлумачення пізнання. Перший підхід, класичний, визнає існування єдиної, абсолютної істини, досягнення якої розкриває зміст, мету, цінності й особливості пізнавальної діяльності. Ідеалом знання тут виступає наукове знання. Всі інші види знань оцінюються з точки зору їх відповідності критеріям і нормам наукової раціональності. Точні й природничі науки визнаються найвищою формою пізнання.

З історії філософії відомо, що традиційний підхід до проблеми пізнання не є однорідним. Спосіб вирішення онтологічної сторони основного питання філософії про першопричину світу, дозволяє виокремити кільки пізнавальних стратегій, тобто принципів філософського вчення про пізнання: а) визнання тотожності мислення і буття (Геракліт, Парменід); б) відокремлення мислення від буття, протиставлення його сущому (Платон, Аристотель, Г. Галілей, Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. Лейбніц, Г. Гегель, Е. Гуссерль); в) сприйняття світу як існуючого незалежно від свідомості, через що мислення не здатне повною мірою розкрити його сутність (Піррон, Секст Емпірик, Дж. Берклі, Д. Юм, І. Кант, Е. Мах).

Перший тип пізнавального відношення характерний для натурфілософів Античності. В його основі лежить теза Парменіда про те, що буття існує, оскільки його можна помислити. Тобто, думка про об’єкт реальності є складовою частиною цієї реальності. Відповідно, мислення здатне до адекватного відтворення процесів, які відбуваються в світі та відображення їх в очевидній, наглядній формі. Відомі апорії Зенона, які виходили із суто умоглядних міркувань, якраз і були направлені на заперечення множинності та руху.

Утім вже Демокріт був схильний до більш стриманої оцінки можливостей людини як суб’єкта пізнання. На його думку, «ні про що ми не можемо чітко сказати, яким воно є в дійсності, оскільки остання прихована від нас як вода в глибокому колодязі». Ця ідея дістала розвиток у філософських системах Платона і Аристотеля, які заклали основи другого типу пізнавального відношення. Воно й стало парадигмальним (взірцевим, базовим) для усієї західної філософії від другої половини V ст. до н.е. по кінець ХІХ ст.

Подальші розробки даного підходу до розуміння пізнання призвели до утвердження ідеї надособистісного абсолютного суб’єкта (Бога, Абсолюту, Ідеї, Духу, Логосу), з позиції якого й має здійснюватися пізнавальна діяльність. Недосконалість, неточність людських знань пояснювалася відсутністю повної детальної інформації про світ. Відомий французький астроном і математик, представник механістичного детермінізму П. Лаплас (1749-1827) навіть сформулював положення, відоме під назвою «демон Лапласа». Згідно з ним, абсолютна істина недосяжна лише тому, що прилади вимірювання не мають абсолютного ступеня точності.

Разом з тим питання про походження абсолютного суб’єкта та його зв’язок з людиною породило складну філософську дискусію в XVII-XVIII століттях. Її зміст зводився до того, чи є наші знання результатом відображення свідомістю об’єктивної дійсності, чи вони є продуктом суб’єктивної конструкції, яка немає нічого спільного з реально існуючим світом. Як з’ясувалося, вирішення цієї проблеми є надскладним завданням, оскільки в неявному вигляді вона увібрала в себе зміст усіх попередніх філософських дискусій. Саме це й обумовило формулювання Ф. Енгельсом основного питання філософії як питання про відношення мислення до буття, духу до природи та свідомості до матерії. Виявилося, що існують дві суперечливі позиції відносно походження свідомості, мислення, а отже, структури й принципів пізнання – матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм, визнаючи існування об’єктивної реальності, за початок, першооснову пізнання приймає матерію, яка впливає на органи чуттів та породжує в свідомості низку відчуттів, асоціацій, взаємозв’язків, ідей тощо. Їх зіставлення, поєднання й узагальнення поступово набуває форми теоретичного знання про світ. Іншими словами, єдність суб’єкта і об’єкта пізнання досягається лише у ході предметно-практичної діяльності. Втілюючи результати освоєння дійсності в реальний процес життя, людина цим самим здійснює оцінку, перевіряє значимість отриманих даних, виконує їх добір і систематизацію. Тому пізнавальне відношення людини до дійсності є практичним за своєю природою. Саме практику діалектичний матеріалізм визнає всезагальним способом буття людини. Вона є процесом, у якому перевіряється відповідність змісту знань, цілей і результатів пізнавальної діяльності об’єктивним закономірностям розвитку природи, суспільства і мислення. Практика визначає задачі, цілі, спрямованість пізнання, створює засоби для його здійснення, є сферою застосування результатів пізнання, критерієм істинності знань, показником того, якою мірою цілі і результати пізнання співвідносяться з потребами й інтересами людей.

Ідеалізм виходить з положення про те, що відокремленої від свідомості реальності не існує. Суб’єкт (людина) не лише пізнає світ та виявляє його закономірності, а й формує, конструює його у відповідності зі своїми пізнавальними здібностями. Так у «Критиці чистого розуму» І. Кант доводить, що людина пізнає лише те, що створила сама. При цьому представники об’єктивного ідеалізму розглядають світ як такий, що організований і розвивається не за власними законами, а за законами чистого Мислення, Абсолютної Ідеї тощо. Прибічники суб’єктивного ідеалізму тлумачать пізнання як процес, що опосередкований ідеями, принципами, нормами, які належать суб’єкту пізнання.

Суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом прагнули усунути представники агностицизму. Термін «агностицизм» (походить від грецького αγνωστοζ – недоступний пізнанню) був уведений англійським ученим Т. Гекслі у 1869 р. Першою формою агностицизму вважають античний скептицизм (Аркесілай, Енесідем, Піррон, Секст Емпірик та інші), представники якого наполягали на відсутності надійного критерію істини та відносності знань про світ. Класичного наповнення концепція агностицизму отримала у філософії Дж. Берклі та Д. Юма. Вони вважали, що людина не здатна встановити відповідність між дійсністю і змістом своїх знань, якщо останні виходять за межі безпосереднього досвіду. Розв’язуючи цю проблему, І. Кант розробив концепцію трансцендентального ідеалізму, згідно з якою людина має вроджені (апріорні) форми чуттєвості, розсудку та розуму. Проте вони дозволяють досліджувати світ лише на рівні явищ, а не сутностей. Теоретизування щодо трансцендентних (позадосвідних) «речей в собі» (мораль, Бог, Всесвіт, свобода тощо) призводить до появи антиномій, неусувних суперечностей. Саме це, на думку німецького мислителя, й визначає межі пізнавальної діяльності.

У кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. були здійснені спроби подолати обмеженість і засадничі положення агностицизму. Зокрема, представники філософії марксизму (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, П. Лафарг, А. Бебель та інші) розглянули пізнання як предметно-практичну, перетворюючу діяльність, видозмінили поняття суб’єкта пізнання, надавши йому соціально-культурного й історичного вимірів. Вони обґрунтували діалектичний характер пізнання, його неперервність, поступовість, наступність, спростували ідею абсолютизації об’єкта і суб’єкта, істини, достовірності, об’єктивності та інших гносеологічних категорій. Варто відмітити, що діалектико-матеріалістичне тлумачення процесу пізнання справило великий вплив на розвиток класичної науки.

Ускладнення науки ХХ ст., посилення її впливу на життя соціуму, підвищення відповідальності вчених за долю людства змусило філософів переглянути і розширити уявлення про зміст, методологію та мету пізнавальної діяльності. Достатньо повно сутність кризи та суперечності класичної гносеології підмітив німецький філософ Е. Гуссерль (1859-1938). У роботі «Криза європейських наук та трансцендентальна феноменологія» він зазначив, що новоєвропейська наука «нездатна допомогти нам у наших життєвих потребах». Прагнення до об’єктивності усуває з неї саме ті питання, які є важливими, доленосними для людини та людства. Наука про факти, пише мислитель, – формує людей, які турбуються лише про факти, побут, практичну користь. Але при цьому вони залишаються байдужими (індиферентними) до сенсожиттєвих параметрів людського буття. Таке розширення характеристик пізнавальної діяльності стало перехідним до некласичного підходу при вирішенні гносеологічних питань.

Сучасні філософи (Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, П. Фейєрабенд, К. Поппер та інші) говорять про плюралізм (розмаїття) знання, необхідність здійснення його деконструкції, наближення до життєвого світу людини, коригування з цілями і метою існування людства. Як відмітив французький філософ Ж.-Ф. Ліотар, в інформаційну еру знання, а отже й наука, меркантелізуються (набувають прагматичного виміру, розглядаються з корисливої точки зору). Наука, істина, знання можуть бути елементами ідеологічного, політичного, економічного впливу. Зважаючи на це, вітчизняний філософ С.Б. Кримський відмітив, що сьогодні «наука не є ексклюзивною системою цінностей, а потребує врахування духовного досвіду цивілізації».

При цьому обмеженість науки виявляється не лише при розв’язанні соціокультурних питань. Новітня наука направлена на вивчення складних, нелінійних, нерівноважних, хаотичних процесів і систем. За цих умов вона часто втрачає об’єктивність, а результат нерідко залежить від обраного методу, методики обрахунків, залучених технологій, приладів і т.п.

Це змушує розглянути як базові для теорії пізнання такі категорії, як «суб’єкт» і «об’єкт». Суб’єкт – це той, хто пізнає. Ним може виступати людина, група дослідників, суспільство. Об’єкт – це ті предмети і явища світу, на які направлений процес пізнання. Об’єктом пізнання може виступати як фрагмент дійсності, так і людина та суспільство. Тобто об’єкт і об’єктивність, суб’єкт і суб’єктивність – це не тотожні пари понять. Відомий вітчизняний вчений, академік П.В. Копнін писав, що «суб’єкт» і «об’єкт», як парні категорії, виражають єдність протилежностей, подолання якої можливе лише в ході предметно-практичної діяльності. Зазвичай, під суб’єктом пізнання розуміють «саму людину і навіть людство», тоді як об’єктом є доступна сприйняттю суб’єкта реальність (природа, внутрішній світ людини, мислення тощо). Іншими словами, суб’єкт і об’єкт діалектично взаємозв’язані і поєднуються в процесі суспільно-історичної практики. Вони не існують одне без одного, а їх взаємодія визначає суспільний та конкретно-історичний характер пізнавального процесу. Адже, на кожному етапі розвитку суспільство має відповідний рівень пізнавальних і когнітивних засобів, а також відповідні цілі дослідження, які залежать від суспільних потреб.

В історії філософії розуміння співвідношення об’єкта і суб’єкта пізнання змінювалося залежно від суспільного розвитку та науково-технічного прогресу.

Розглянемо спочатку підходи до визначення суб’єкта пізнання.

Антропологічний суб’єкт. Суб’єкт пізнання ототожнюється з людиною, для якої пізнавальна діяльність є однією з форм життєдіяльності. Цю концепції підтримували Ж. Ламетрі, Л. Фейєрбах, Л. Бюхнер, Ж. Піаже та інші мислителі.

Трансцендентальний суб’єкт. Свого часу ще Аристотель у «Нікомаховій етиці» писав, що знання – це те, що «існує з необхідністю, а отже, вічно». Причиною загальності, істинності знання давньогрецький мислитель вважав існування трансцендентального (відокремленого від людини) суб’єкта – Бога. Навіть в епоху Нового часу більшість філософів об’єктивність наукового знання також пояснювали на основі припущення щодо універсальної сутності суб’єкта пізнання. Так, Р. Декарт основою пізнання вважав діяльність res cogito (субстанція, що мислить); І. Ньютон писав про Бога як першорух світу, який надав Універсуму закони; І. Кант вказував на трансцендентальний суб’єкт як на систему загальних і необхідних апріорних форм категоріального синтезу; Г. Гегель сформував концепцію абсолютного суб’єкта, до якого має долучитися дослідник, якщо бажає розкрити істинну сутність процесів і явищ. У сучасній філософії концепція трансцендентального суб’єкта розробляється представниками феноменології. Її засновник Е. Гуссерль закликав усунути із концепції суб’єкта психологічні, індивідуальні, соціокультурні та інші аспекти й розглянути суб’єктивність як феномен, як одну із форм буття.

У ХХ ст. набула поширення концепція соціально-історичної сутності суб’єкта пізнання (К. Маркс). Вона розглядала людину не лише як сукупність біологічних чи психологічних рис, а помістила її в соціокультурний, ціннісно-смисловий, історичний контексти. Внаслідок цього суб’єкт пізнання (який вже не зводиться до конкретної особистості) виявляється направленим не на осягнення вічних, незмінних, абсолютних істин, а на предметно-практичну, перетворюючу діяльність. Тому знання зберігає емоційне й ціннісне навантаження, через що його істинність завжди відносна. Абсолютна істина постає не як приналежна Богу чи Абсолютній Ідеї, а як напрям, ідеал, мета пізнання.

На розглянутій вище концепції ґрунтується уявлення про наукове співтовариство як суб’єкта пізнавальної діяльності (Т. Кун, Р. Мертон, К. Поппер). Представники цього підходу вказують на те, що наукове співтовариство є єдиним способом подолати обмеженість окремо взятого індивіда. Прийняті у співтоваристві норми, принципи, ідеали забезпечують історичність, універсальність, об’єктивність процесу пізнання; вони гарантують правильність вибору і застосування методів, пов’язують науку з суспільними цінностями та завданнями, трансформують критерії істинності тощо.

Проаналізовані вище підходи до тлумачення суб’єкта пізнання вказують на низку проблем методологічного, аксіологічного і соціокультурного характеру. Як бачимо вони зв’язані з проблемою адекватного визначення того, хто пізнає, а також критеріїв довіри до його діяльності та отриманих результатів.

Не менш складним і важливим є завдання визначення того, що є, чи може бути об’єктом пізнавальної діяльності, та як він зв’язаний із суб’єктом. Адже, саме розуміння взаємодії суб’єкта й об’єкта пізнання є першою і найголовнішою передумовою пізнання.

Ще античні мислителі вказували на те, що предметом пізнання може виступати лише незмінне, сутнісне, вічне. Пошуки Парменідом, Платоном, Р. Декартом, Г. Гегелем першооснови світу були направлені на виявлення істинно сущого Буття, яке існує незалежно від суб’єкта. Матеріалістична традиція при вирішенні цього питання розглядає об’єкт як основу емпіричного досвіду. Побудовані на його основі гіпотези, теорії, концепції застосовуються і змінюються відповідно до соціокультурних та історичних реалій під впливом предметно-практичної діяльності суб’єкта.

Але розвиток науки (особливо теоретичної) у XVIII-XIX ст. змусив переглянути названі підходи. Введення в науковий обіг понять і об’єктів, аналогів яких не існує в природі (миттєва швидкість, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ та ін.) дозволило висунути ідею, що предметом дослідження є не дійсність дана сама по собі, а її модифікована, ідеалізована копія, модель. Вперше найбільш чітко цю проблему висловив І. Кант. На його думку, дослідник конструює об’єкт дослідження. Продовжуючи ідеї німецького філософа, англійський мислитель К. Поппер запропонував розглядати знання як особливий безсуб’єктний світ, що має власні закони розвитку і функціонування.

У сучасній філософії властивості об’єкта вважаються похідними від залучених у процесі пізнання мовних схем, конструктів, понять, категорій. Іншими словами світ даний досліднику лише через ту чи іншу концептуальну систему мови. Американський філософ і логік У. Куайн назвав їх «мовними онтологіями». Мова є інструментом пізнання; вона розширює пізнавальні можливості людини, визначає структуру її діяльності. Окрім цього саме в мові знімається протистояння суб’єкта та об’єкта пізнання, досягається їх діалог та багатоманітність взаємодії.