Правова держава та громадянське суспільство

Основні принципи правової держави було сформульовано ще за часів античності. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об’єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об’єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почалася демократія. Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни».

Платон наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. У творі «Закони» він підкреслював: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги».

Арістотель обґрунтував правління розумних законів. Він писав: «Хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон – це врівноважений розум». Внутрішній взаємозв’язок права і держави Арістотель сформулював так: «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».

Отже, античні філософи показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини. Подальший досвід показує, що для правової держави є необхідним не тільки панування права і закону, а й належна організація самої системи державної влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законодавчий орган, магістратури та судові органи. Давньоримський мислитель Марк Тулій Ціцерон твердив, що чинність закону повинна поширюватися на всіх. Він обстоював формальну правову рівність всіх громадян, рівність їх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність.

Початок утвердження концепції правової держави пов'язаний із боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Дж. Локк (ХVII ст.) у праці «Два трактати про правління» запропонував розподілити владу на законодавчу, виконавчу (вона ж водночас і судова) і федеративну, яка зобов’язана займатися управлінням міжнародними відносинами.

Спираючись на вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск’є (ХVIII ст.) обґрунтовує необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна влада повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Тільки таке суспільство забезпечує громадянам свободу – право робити все, що не заборонено законами. У Ш. Монтеск’є немає суб’єкта вищої влади, який виступав би координатором і арбітром у конфліктах між гілками влади (монарха, президента, керівництва правлячої партії тощо).

Практичне втілення в суспільному житті ідей правої державності пов’язане з творчістю Г.-В. Гегеля. У праці «Філософія права» він розглядав державу і право крізь призму самореалізації Абсолютної ідеї. Право мислитель визначає як певний ступінь розвитку свободи. Правову державу він розглядав як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ’я та проти всіх неправових форм застосування сили як з боку приватних осіб, так і з боку держави.

Ціннісний зміст ідей правової держави полягає в утвердженні суверенності народу як джерела й суб’єкта влади, гарантованості його свободи, у підпорядкуванні держави суспільству, пануванні закону. У зв’язку з цим при творенні правової держави керуються принаймні такими трьома основними принципами взаємозв’язку держави і права: 1) верховенство права; 2) відповідність закону праву (закон є лише юридичною формою права); 3) формальна рівність.

Загальні риси правових держав:

- панування закону;

- суверенітет народу як єдиного джерела державної влади;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- забезпечення прав, свобод людини та громадянина, виконання ними своїх обов’язків;

- у державному регулюванні відносин між громадянами пріоритет методу заборони над методом дозволу: «Дозволено все, що не заборонено законом». Метод дозволу застосовується лише щодо держави, яка зобов’язана діяти в межах дозволеного – формально зафіксованих повноважень;

- взаємна відповідальність особи та держави, відповідальність держави перед особою та громадянським суспільством за свою діяльність;

- визначальна роль суду у вирішенні спірних питань, підконтрольність йому кожного громадянина та всіх інституцій, можливість оскаржити в суді неправомірні дії державних органів і посадових осіб.

У більшості сучасних держав глибока фактична нерівність знецінила рівноправність громадян. Тому конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави стала теорія і практика соціально справедливої держави. Соціально справедлива держава – це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожній людині гідні умови життя, соціальний захист, співучасть у управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації в суспільстві.

На сучасному етапі розвитку державності в більшості країн світу постала проблема співвідношення громадянського суспільства та держави, зокрема правової держави, їхньої взаємної залежності та взаємного впливу. Чим більш розвинена держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей «громадянського» на противагу «суспільству політичному», тобто власне державі.

Подальший розвиток державності пов’язаний з народження бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Тому виникає необхідність встановлення суспільного контролю над бюрократією. Це одночасно сприяє об’єднанню індивідів, пов’язаних між собою відношенням до держави. Суспільство розпадається на громадянське суспільство та політичну державу.

Проблема громадянського суспільства постає вже у Платона й Арістотеля, коли вони розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного управління. Сам термін «громадянське суспільство» з’явився у ХVІІІ ст. завдяки працям Т. Гобса та Дж. Локка. Поява у зазначених мислителів поняття громадянського суспільства була зумовлена тим, що вони вперше почали розрізняти природне і суспільно-політичне в людині, індивідуальне і соціальне у суспільстві. Це розрізнення привело Т. Гобса і Дж. Локка до ідеї одержавленого суспільства як суспільства громадянського.

Найвагоміший внесок у розробку поняття громадянського суспільства зробив Г.-В. Гегель. Він уперше задекларував положення про те, що громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. Суспільство і держава, – зазначав Гегель, – це окремі утворення. Надаючи перевагу у взаємовідносинах суспільства і держави останній, Гегель вважав, що в ній представлена загальна воля громадян, а громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів окремих осіб.

Приймаючи ідею Гегеля про відмінність держави і громадянського суспільства, К. Маркс стверджував, що держава є вторинною стосовно громадянського суспільства, оскільки його основою є економічні відносини взагалі і відносини власності зокрема.

У сучасній світоглядній культурі домінує думка, що концепція громадянського суспільства має сенс лише у межах системи відношення «громадянське суспільство – держава». У такій системі громадянське суспільство – це сфера недержавних соціальних інститутів, їх взаємовідносин та відносин між ними і державою. Економічними засадами громадянського суспільства є приватна власність у всій багатоманітності форм. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої неможлива ні політична, ні соціальна свобода. І чим розвиненіше громадянське суспільство, тим ефективнішою є соціальна захищеність індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних галузях життєдіяльності.

Громадянське суспільство насамперед передбачає і гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію одної ідеології, одного світогляду, забезпечує свободу совісті. У політичному житті таке суспільство надає всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни пов’язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів. У громадянському суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні зв’язки (підпорядкованості), а горизонтальні – відносини конкуренції і солідарності між юридично свободними та рівноправними партнерами.

Ознаки громадянського суспільства:

- приватна власність, вільна праця, підприємництво;

- існування свободних політичних партій, громадських організацій;

- наявність незалежної системи засобів масової інформації;

- свободний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття людей;

- відсутність жорсткої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства;

- здійснення принципу однакових можливостей для всіх;

- активна участь у суспільному житті недержавних організацій і об’єднань людей (сім’я, громадські організації, трудові колективи, етнічні, конфесійні об’єднання.