logo
Учебник ФИЛОСОФИЯ ЛОГИКА ИСПР_

Історія мистецтва суперечок

Ще у стародавніх мислителів дискусії, диспути розглядались як засіб не тільки спілкування, а й розвитку знання. Велика увага суперечкам приділялась ще в Стародавніх Індії та Китаї. Індійські логіки (школи ньяя, вайшешика, нав’я-ньяя) високо цінували такі риси учасника дискусії як уміння знайти помилки в міркуваннях, швидко схопити висловлене опонентами, вникати в сутність думки, зберігати під час суперечок присутність духу, не нервувати, не допускати грубощів стосовно до опонента. В Китаї мистецтво суперечки розвивалося переважно в межах моїзму (школа мін цзя), представники якого основну увагу зосереджували на пошуках джерел достовірних міркувань.

В Античності (Стародавня Греція та Рим) мистецтво полеміки високо цінувалось. Уміння доводити свою правоту, здобувати прихильників у процесі обговорення державних, судових та інших справ стало невід’ємною складовою полісної демократії. Філософи Стародавньої Греції звернули увагу на те, що знання, отриманні та засвоєні в результаті відстоювання різних поглядів, набагато міцніші. Спосіб ведення діалогу окреслив давньогрецький софіст (учитель мудрості) Протагор, якому приписують твір «Мистецтво суперечки». Великий майстер діалогу Сократ виробив низку загальних прийомів руху думки в процесі полеміки, вимагав перевірки та доведення кожного висунутого положення, кожної тези. Узагальнивши досвід Сократа, його учень Платон представив діалектику як метод аналізу і синтезу понять, як рух думки від багатоманітних конкретних значень до загальних понять-ідей. Засновник формальної логіки Арістотель у творах «Аналітика», «Категорії», «Риторика» навів чимало схем, прийомів і методик організації суперечки.

У Середньовіччі релігійний догматизм і консерватизм патріархальних відносин тлумачив суперечку як інструмент пізнання. Вершиною середньовічної діалектики (як методу мислення) стали праці П. Абеляра, особливо праця «Так і ні». Для науки епохи Відродження характерне надання дискусії наукового спрямування, розуміння ролі розуму і досвіду в пізнанні (діалоги Г. Галілея, Дж. Бруно, Б. Телезіо, Т. Кампанелли). Великий внесок у теорію суперечок внесли Дж. Берклі, Д. Юм, Д. Дідро, І. Кант. У XVII–XVIII століттях структура полеміки переглядається. Вимога обґрунтованості тепер розповсюджується не лише на предмет обговорення, але й на посиланням на авторитети. В ХХ ст. найбільш поширеною стає наукова полеміка. Дискусії щодо квантової природи фізичної реальності, форм руху матерії, рефлекторний характер психічної діяльності та інших проблем подали взірці продуктивних суперечок та їх роль і місце в суспільному прогресі.