Релігії Стародавнього Китаю

Етнічні релігії Стародавнього Китаю конфуціанство та даосизм є не лише релігійними, а й етико-політичними вченнями. Виникають на основі чітко сформованих уявлень про Небо, анімістичних та фетишистських уявлень про духів та душі предків. У релігійному культі домінували зовнішні дії, зумовлені звичаями та традиціями, не існувало духовенства, богословів і священного писання.

В основі конфуціанства – відносини людини, держави, суспільства, які є чітко визначеними та непорушними. Людина повинна пізнавати існуючий лад і суворо дотримуватися встановлених порядків, держава – забезпечувати існуючий лад, тому вона є вищою від особи. Релігія має утверджувати та підтримувати існуючий порядок за допомогою вчення «про імена», згідно з яким кожен повинен бути тим, ким він є за своїм суспільним становищем, а кожна соціальна група має лі (норми поведінки) і поважає предків. Очолювати державу можуть лише мудрі люди, які особистим прикладом виховують підлеглих. Правителі мають право «виправляти імена», ставити кожного на його місце у суспільстві.

Основою суспільних відносин оголошується гуманність (жень), яка впроваджується через низку принципів: сяо (повага до батьків), ті (повага до старших за віком та вищих за суспільним становищем), чжун (вірність, відданість), шу (прощення), лі (доброчесність), чжі (знання), юн (хоробрість), гун (шанобливість), куань (великодушність), сінь (вірність), мінь (кмітливість), чуй (доброта).

Конфуціанська проповідь покори, дотримання суспільної ієрархії сприяли перетворенню його на офіційну ідеологію феодального Китаю.

Одночасно з конфуціанством у другій половині І тис. до н.е. виникає й даосизм, заснований мудрецем Лао-цзи та викладений у трактаті «Дао де цзин». Даосизм базується на ідеї підкорення людини не Небу, а вимогам всезагального закону дао.

Дао не персоніфікується, є першопочатком та регулятором усього існуючого, з нього все починається і все ним закінчується. Дао присутнє всюди, але не вичерпується нічим одиничним, не пізнається раціонально і не виражається словами. Він є всезагальним законом природи, джерелом та метою як матеріального, так і духовного буття. Дао непізнаване для людини, людина лише відчуває його вияви, пізнання дао доступне лише самому дао. Мислителі розкривають сутність дао для людей, тому люди мусять пізнати його вимоги й жити відповідно до них, що забезпечить добробут і людини, і держави.

Шлях пізнання дао лежить через наслідки його дій, виявляється через поняття де – доброчесність. Наявність доброчесності – ознака дії дао, оскільки лише доброчесний виконує закон дао. Завдяки пізнанню дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття з природою. Порушення гармонії призводить до порушень у існуванні речей та явищ природи (посухи, повені, град, землетруси тощо) або до порушень суспільного порядку (несправедливість, насилля, беззаконня тощо). Для усунення цих порушень необхідна дія дао, втручання людини є неприпустим, вона має бути пасивною, бездіяльною, віддаватися у владу стихійного розвитку подій. Тому одними з найважливіших принципів даосизму є «цзи жань» (самоприродність, спонтанність) та «увей» (недіяння). Перший пов’язаний із такою властивістю дао, як абсолютна свобода, оскільки дао ні від чого не залежить і підкоряється лише власній природі, тому необхідною є така поведінка, яка узгоджується у мікрокосмі з дао людини, а у макрокосмі – з дао Всесвіту. Другий принцип – «увей» – вимагає «слідувати речам», оскільки всі вони рівняться між собою. Мудрець не має пристрасті та переваг, однак сприймає і вельможу, й раба, поєднується з Вічністю і не сумує ні за життям, ні за смертю. оскільки розуміє, що вони є природними та неминучими. Будь-яка дія, що суперечить дао, призводить до невдачі та загибелі. Під впливом буддизму принцип «увей» перетворився на вимогу відмови від активної зовнішньої діяльності.

Вищим божеством даосизму вважається нефритовий імператор Юй-хуан, який мав земне походження, прожив довге життя, потім добровільно залишив престол, став пустельником (що дуже схвалюється даосизмом) і допомагав людям, а потім перетворився на нефритового імператора, володаря раю та пекла, який слідкує за дотриманням справедливості, чинить посмертний суд.

Також у даосизмі шанується богиня Західного неба Сіван-му, яка проживає у горах Куньлунь, на самому краю світу. Вона власницею персикових садів, що плодоносять раз на три тисячі років. Це – плоди безсмертя, також безсмертними є всі мешканці палацу Сіван-му. У Сіван-му та її чоловіка, князя Сходу Дун Ванчун-яна раз на рік збираються боги, щоб поласувати персиками безсмертя.

Даосизм – одна з небагатьох релігій, де ідея безсмертя та вічної молодості отримує надзвичайне значення, адже людини є об’єктом дії 33 тисяч духів. Цю дію варто скеровувати на довголіття, для чого використовуються замовляння, легенди, талісмани, ворожіння, спеціальні духовні та фізичні практики, системи дихання й харчування. Найважливішим методом досягнення безсмертя вважалася алхімія, що поділялася на зовнішню (заснована на вірі в можливість створення еліксиру безсмертя) та внутрішню, яка базувалася на тезі про подібність мікро- і макрокосму, людського тіла й Всесвіту, тому людина здатна створити еліксир безсмертя у своєму власному тілі з його соків та тонких енергій (ці, цзин, шень) шляхом психофізичних вправ і споглядання. Існує ціла низка безсмертних святих, яким були відомі магічні засоби безсмертя, таємні формули та заклинання.

Даоське духівництво поділялося на дві категорії: вища – монахи, які жили при великих монастирях, мали гарну освіту і все життя присвятили медитації й навчанню. Вони були вегетаріанцями, приймали обітницю безшлюбності, відрізнялися від мирян зовнішнім виглядом. Друга категорія – монахи-практики, після навчання в монастирі, поверталися до мирян, виконували певні обряди, мали родини, жили як звичайні люди.

Даосизм розробив десять доброчинностей, які виражають звичаї та традиції патріархальної китайської общини: обов’язок сина, вірність старшим, любов, терпіння, утримання від злих вчинків, самопожертва, розведення тварин і висадка рослин, будівництво доріг й колодязів, просвіта нерозумних, читання священних книг, дотримання церемоній.

Іудаїзм

Іудаїзм – національна релiгiя євреїв, що виникла у сиву давнину і збереглась у сучасному світі. Іудаїзм – найдавніша монотеїстична релігія, яка вплинула на розвиток християнства та ісламу.

Iсторiя єврейського народу й іудаїзму поділяється на три періоди: бiблiйний (II тис. до н.е. – II ст. до н.е.); талмудський (I ст. до н.е. – XVIII ст. н.е.); сучасний (ХIХ – ХХ ст.), що поділяються на окремі етапи.

Прабатьком євреїв вважається Авраам, що мав сина Ісаака та онука Іакова. У Іакова було дванадцять синів, які стали засновниками дванадцяти колін Ізраїлевих. Велике значення для іудаїзму має дiяльнiсть пророка Мойсея, з його ім’ям пов’язаний вихід євреїв з Єгипту, 40-рiчна подорож по пустелi та отримання Божого одкровення на горi Синай, яке було записане в П’ятикнижжi Мойсеєвому, або Торi – Святому Письмі іудеїв. Ці події відносяться до XV ст. до н.е.

Наприкінці ХІІІ ст. до н.е. утворюється єврейська держава Ізраїль, першим царем якої був Саул. Південні єврейські племена об’єдналися навколо племені Іуди і в другій половині ХІ ст. до н.е. увійшли до складу Ізраїльської держави, яку прославили царi Давид (1010-970 до н.е ) та Соломон (970-931 до н.е.). Після смерті царя Соломона єдина держава розпалася (928 р. до н.е.) на два царства: Пiвнiчне (Iзраїльське), зруйноване у 722 р. до н.е. Асiрiєю, та Південне (Iудейське), що існувало до 586 р. до н.е. і було завойоване вавілонським царем Навуходоносором II.

Прийнято вважати, що богом племені Іуди був Ягве. Проте існує ще одна версія, заснована на біблійній легенді, про те, що Ягве вперше відкрив своє ім’я Мойсеєві, який належав до племені левітів. До того ж лише левіти могли служити Ягве. Якщо спочатку Ягве вважався духом і демоном пустелі, символом врожаю, то з виникненням держави його почали вшановувати як бога війни, захисника держави, покровителя військових операцій проти ворогів. Ягве перетворюється на бога-самовладця. який спілкується з людьми через посередників і має владу над богами нижчого рангу. Централізація культу Ягве та визнання його єдиним богом стають перемогою монотеїзму, головними ідейними виразниками якого стали жерці Єрусалимського храму. Слiд вiдзначити ще двi важливих подiї в iсторiї iудаїзму: релiгiйнi реформи царя Йосiї (621 р. до н.е.), а також Неемiї та Ездри (444 р. до н.е.), спрямованi на утвердження послiдовного монотеїзму проти впливу язичницьких культiв, на централiзацiю культу Бога Ягве, а також на згуртування єврейської общини (заборона одружуватися з iноплемен­никами).

У II-I ст. до н.е. в iудаїзмi виникають релігійні групи – фарисеї, саддукеї, ессеї, відмінності між якими визначаються відношенням до обрядів та потойбічного світу. Саддукеї, якi об’єднують священницьку аристократiю, вищi верстви общини, дотримувалися ортодоксальних поглядів, вимагали неухильного дотримання писаного Закону, вважали, що життя після смерті не існує. Сама назва групи походить від імені Садока, легендарного засновника династії жерців. Фарисеї, якi походять із так званих «хасидим», тобто благочестивих, починають активно розвивати Усну Тору, закликають виконувати ритуали, але визнають існування життя після смерті. Ессеї походили із землеробів та ремісників, не визнавали обрядів, вірили у вічне життя людини і посмертну винагороду.

Джерелами віровчення iудаїзму є Тора, або П’ятикнижжя Мойсеєве, і Талмуд. До складу Тори входять Берейшит («На початку» – вiдповiдає книзi Буття у Старому Заповіті), Шемот («I от iмена» – Вихiд), Вайiкра («I звернувся» – Левiт), Бимiдбар («У пустелi» – Числа), Дебарiм («Ось слова» –Второзаконня). Іудеї вірять, що Тора була продиктована пророку Мойсея самим Богом, тому жодна книга не може з нею зрівнятися. Тут містяться міфи про створення світу, потоп, зруйнування Содому і Гоморри, про відкриття Богом Мойсеєві десяти заповідей тощо. Також у Торі зібрана величезна кількість приписів про порядок та ритуал жертвопринесення, організацію богослужінь, санітарно-гігієнічні приписи тощо. Саме у Торі доводиться й обґрунтовується монотеїзм Ягве, встановлюються правила іудейського культу.

Тора входить до складу єврейської Бiблiї, яка має назву Танаха, і до якої ще входять Небиїм (Пророки), де розповідається про завоювання Палестини, період довавілонського полону й події, пов’язані з поверненням євреїв до Палестини, а також Кетубiм (Писання) – псалми, притчі, пісні.

Талмуд – друга священна книга iудаїзму, створена у Палестині та Вавілоні (ІV ст. до н.е. – І ст. н.е.) для пристосування іудаїзму до нових умов життя. Талмуд складається з двох типiв текстiв: Галаха – закони і настанови стосовно до релігійного, сімейного, цивільного життя, й Агада – оповiдi, притчі, казки, легенди.

Структурні частини Талмуду – Мiшна, коментар до Старого Заповіту, що складається з 6 роздiлiв (седер) та 63 трактатiв (массехет) і Гемара – доповнення й тлумачення до трактатів Мiшни. Гемара складалась окремо в Палестинi та у Вавiлонi. Звiдси виникли два варiанти Талмуду – Палестинський (остаточно складається в V ст.) і Вавiлонський (VI ст.).

У Талмуді міститься величезна кількість правил та настанов, догмати, культові правила й вимоги, різноманітні моральні і релігійні приписи та багато інших відомостей. Там же відображається майнове й соціальне розділення євреїв, розповідається про талмід-хахамів, що займають високе соціальне становище, мають значні статки та освіту, з них виходять рабини, й ам-гаарців, бідняків, які не заслуговують пошани у земному світі і не мають надії на гідне існування у загробному світі.

Талмуд містить багато побутових приписів, наприклад, вживати лише кошерну, а не трефну їжу. Правовірний єврей може їсти лише кошерне м’ясо, яке продається в спеціальних лавках м’ясниками-шойхетами, що ріжуть м’ясо за спеціальними правилами. Трефним називається м’ясо, яке правовірний єврей не може вживати, також не можна одночасно споживати м’ясні та молочні страви. Взагалі правовірний іудей повинен пам’ятати 365 заборон і 248 вимог Талмуду.

Згідно з Талмудом, жінка не має права вийти з дому без покривала, не може виступати свідком у суді, має бути вдячною Ягве за те, що він створив її для служіння чоловікові. Ортодоксальний єврей, навпаки, щоденню дякує Ягве за те, що він не створив його жінкою.

Також до талмудичної літератури належать Мідраши – коментарi до окремих книг Тори. Молитви та правила їх проголошення викладенi в спецiальному збiрнику, який має назву Сiдур.

Головною особливостю iудаїзму є послiдовний монотеїзм. Згідно з ученням іудаїзму, Ягве з нічого створив Всесвіт, небо i землю, природу та людину, речі й явища світу і одноосібно керує ними. Ягве – бог могутній, всесильний, вимагає від людей абсолютної покори й поклоніння. Це також Бог воїнства, боротьби (Саваоф) – і Суддя (Ель-Шаддай).

Ягве – вища, надприродна сила, Бог-Вседержитель, всемогутнiй i всевидячий, тому він має трансцендентний (потойбiчний) характер і безпосередньо не відкривається людині. Правовірний єврей усе своє життя повинен відчуваючи страх перед Богом, усі негаразди і нещастя, які можуть бути в житті людини, – це божа кара за недостатню покірність та неповагу.

Ягве постає також як вищий суддя, що карає за грiхи i нагороджує за праведнiсть. Вiдплата за грiхи має посейбiчний характер, але не обов’язково буває одразу, а може спіткати людину пiзнiше, або навіть відбитися на її нащадках до четвертого покоління.

Ще у середні віки М. Маймонід із Кордови сформулював 13 заповідей іудаїзму: необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і повелителя світу, визнання його абсолютної єдності, визнання його нематеріальності; визнання вічності Бога, неприпустимість звертання з молитвою до іншої істоти, упевненість в істинності пророчої проповіді, переконання в перевазі пророка Мойсея над усіма іншими пророками, переконання в незаперечній дійсності Тори, упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим ученням, упевненість у справедливості Божого творіння, віра в прихід месії, віра у воскресіння мертвих.

Один із найважливіших догматів іудаїзму – догмат про богообранiсть єврейського народу, згідно з яким Бог Ягве обiцяє Аврааму та його незліченим нащадкам землю обетованную вiд рiчки Єгипту до рiчки Ефрата, за це євреї повинні підкорятися лише Ягве. Всі народи, які не визнають Ягве, оголошуються ворогами євреїв. Але обраний народ порушив заповіді, тому й був покараний бідами та негараздами, що спiткали євреїв особливо пiсля зруйнування Iудейської держави та вавiлонського полону.

Ідея національної винятковості, обраності єврейського народу пов’язана з ідеєю про прихід посланця Ягве – мессії, який прийде тільки до єврейського народу і врятує його, забезпечивши розквіт та піднесення, а інші народи загинуть.

Релігійні свята іудаїзму:

Шаббат – субота. Згідно з Талмудом, у суботу не можна здійснювати 39 дій. Причина святкування суботи полягає в тому, що Бог створив світ за шість днів, відпочиваючи на сьомий. Також суботу пов’язують із виходом євреїв з Єгипту та святкують як союз Ягве з іудейським народом. У цей день потрібно вдаватися до молитов, читання Тори, благочестивих бесiд.

Пейсах – свято звільнення, релiгiйне значення його пов’язане з виходом євреїв з Єгипту, святкується сім днів, упродовж яких існує традиція поїдати мацу (прісний хліб).

Шабуот – пов’язується з вiдкриттям Мойсею Тори на горi Синай, яке вiдбулося на 50-й день пiсля виходу з Єгипту (звiдси назва – п’ятидесятниця). Напередодні свята помешкання прикрашають зеленими гілками, що символізують Тору – дерево життя.

Рош-Гашана – свято Нового року – святкується на початку вересня (в 1994 р. святкувався початок 5575 року). Триває два дні, коли здійснюються молитви про покаяння. Також має назву «свято сурм», оскільки сурмлять у шофар (баранячий ріг), урочисті звуки якого сповіщають про владу Бога та прийдешність месії. Звичай цього свята – з’їдання шматочка яблука з медом та круглим хлібом, щоб рік був вдалим.

Йом-кіпур – день прощення та очищення, Судний день на 10-й день пiсля Нового року. Супроводжується добою посту й означає покаяння. Віруючі приносять у жертву за чоловіка білого півня, а за жінку – курку, які начебто беруть на себе гріхи людей, хоча й платять за це власним життям.

Суккот – свято кущiв – триває 8 дiб, починаючи з 15 дня пiсля Нового року. В цi днi iудеї повиннi жити в кущах (наметах), що нагадує їх життя пiсля виходу з Єгипту.

Пурим – святкується з нагоди перемоги Естер i Мордехая над ворогами євреїв, що згадується в бiблiйнiй книзi Естер. На пурим прийнято бешкетувати, веселитися, обмінюватися подарунками.

Ханука – свято запалення свiчок, символізує освітлення будинку божого, вiдмiчається на честь вiдновлення богослужiння в Єpусалимському хpамi в II ст. до н.е., святкується 8 днiв напpикiнцi листопада. Головний обряд – запалювання ханукальних свічок з додаванням щовечора по одній свічці