Рушійні сили історії та проблема її сенсу

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують якісь вищі задуми або програми. Людину, в даному випадку, розглядають лише як виконавця цих задумів або програм. Досить часто спостерігається тлумачення історії в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу, світовому розуму, абсолютній ідеї, волі і т. д. Саме вони, а не людина, часто визнаються справжнім суб’єктом історії. Проте поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести мову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок.

Хоч життя суспільства складається з дій людей, але це не значить, що все, що відбувається у суспільстві, повністю контролюється свідомістю людей і підпорядковане їх діям. Існують об’єктивні умови, які обмежують можливості здійснення людських бажань та намірів – як для окремих особистостей, так і соціальних спільнот. Процес суспільного розвитку здійснюється закономірно і свідома діяльність людей є необхідним елементом цього закономірного процесу. Люди самі творять свою історію, але творять її відповідно до можливостей, які визначаються об’єктивними, не залежними від волі і свідомості людей, законами.

Така ситуація часто приводила до того, що мислителі або визнавали існування незалежних від людини законів (в релігійній філософії вони виступають як доля, рок, фатум), вважаючи при цьому, що діяльність людей не здатна впливати на хід історичного розвитку (фаталізм), або стверджували існування вільної від будь-яких законів діяльності людей (волюнтаризм).

У суспільстві немає однозначної детермінації поведінки людей. У людини є певна свобода дії, і вибір того чи іншого вчинку обумовлений її суб’єктивними намірами. Кожне покоління, вступаючи у життя, включається у певні об’єктивні умови, які склалися на час його появи на світ (певний стан виробництва, предмети побуту, звичаї та традиції, соціальні інститути). Ці обставини загалом визначають спосіб життя і мислення тих соціальних груп, серед яких живуть люди. «Люди самі творять свою історію, – писав К. Маркс, – але вони її творять не так, як їм заманеться, при обставинах, які не самі вибрали, а які безпосередньо наявні, дані їм і які перейшли від минулого». Нове покоління своєю діяльністю може змінити дійсність, але воно може це зробити, якщо в цій дійсності наявні об’єктивні умови і засоби для цієї діяльності. Так, перехід від одного суспільного ладу до іншого стає об’єктивно можливим внаслідок виникнення нових продуктивних сил, які вступають у протиріччя із старими виробничими відносинами. Необхідність такого переходу рано чи пізно усвідомлюють передові сили суспільства, які вступають у протиріччя із інтересами тих консервативних сил, які намагаються зберегти старий лад.

Хто ж рухає історію: видатні особистості, еліта чи народні маси? Історія зберегла імена історичних діячів, з якими пов’язані найважливіші події минулого. Звідси часто робиться висновок, що саме видатні особи є авторами і головними дійовими особами історії. Світовий Дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Для реалізації своєї мети (за висловом Гегеля – «хитрощів розуму») Дух маніпулює народами як матеріалом. І тільки всесвітньо-історичні особи, герої якої-небудь епохи, яких варто визнати проникливими людьми, вважає Гегель, розуміють те, що є потрібним і своєчасним. Саме видатні люди являються тими, які краще всього розуміли суть справи і від яких потім інші люди засвоювали їх розуміння та схвалювали чи, принаймні, змирялися з ним. Але Гегель і тих індивідів, які змінюють історію, розглядає лише як провідників об’єктивного духу, через яких реалізується мета Абсолютного Духу, а не їх цілі. Отже, він вважає, що розвиток історії підпорядкований об’єктивним законам і не залежить від прагнень, волі та свідомості людей, хоча й реалізується через окремих особистостей.

Ф. Ніцше писав, що народ – це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, який потребує різьб’яра. Звідси робився висновок про необхідність вождя, надлюдини, з сильною волею до влади. Ніцше вважав, що суспільство і особистість ворожі один до одного, тому неминучими є конфлікти між суспільними та особистими інтересами, так як ціле намагається підпорядкувати собі частини, а особистість прагне зберегти свою індивідуальність. Але боротьбу із суспільством можуть винести тільки сильні особистості. Тому ця концепція визнає вирішальну роль видатних особистостей в історичному процесі.

Думки про те, що саме видатні особистості рухають історію, дотримувався Х. Ортега-і-Гасет. Маси не здатні до творчості, вважав він, оскільки вони у своєму розвитку ніколи не зможуть піднятися до рівня видатної особистості. Він висловлював думку, що маси, народ – це руйнівна сила, що приходить на зміну еліті. «Повстанням мас» Х. Ортега-і-Гассет називає захоплення масами суспільної влади, кризу європейських народів та культур. Це повстання виявилося, по-перше, в тому, що маси досягнули такого рівня життя та добробуту, який раніше був можливий лише для еліти. По-друге, маси вийшли з підпорядкування, не підкоряються меншості, не рахуються з нею, а витісняють та заміняють її. Натовп, що виник на авансцені суспільства, став значимим. Маси придушують меншість. Сутність цього явища, вважає Х. Ортега-і-Гассет, полягає у зрівнялівці – зрівнюються багатства, культури, слабка та сильна статі, зрівнюються континенти. Суспільство завжди було єдністю меншості та маси. Меншість поставала як сукупність людей, які наділені особливими якостями, а маса – не виділена нічим «пересічна людина», «спільний тип». Під поняттям «маса» Ортега-і-Гассет розуміє не соціальну приналежність, а «той людський склад чи спосіб життя, який сьогодні переважає та панує в усіх верствах суспільства, зверху донизу, і тому знаменує собою наш час».

Близькою до цієї концепції є концепція еліти. Так, Дж. Бернхейм у праці «Революція управлінців» стверджував, що в результаті науково-технічної революції влада перейде до науково-технічної інтелігенції, управлінців підприємствами, концернами, банками.

Марксизм вважає, що рушійною силою історії є народні маси. Народ розглядається як головний творець і суб’єкт історії. Народ творить історію тим, що своєю працею створює цінності культури. Марксизм не заперечує роль видатних особистостей в історії. Певні історичні умови, особливо в перехідні епохи, створюють можливості для появи видатних особистостей. Вони з’являються у відповідь на історичну потребу в них. Ці особистості завжди є представниками певних соціальних спільностей – верств, станів, народу, держави тощо. Тому вони, з одного боку, є виразниками актуальних запитів соціальних груп, а з другого – виявленням непересічних здібностей та можливостей людини.

Особливої актуальності проблема активності мас набула у ХХ ст. Перший дослідник цієї проблеми французький соціолог, соціальний психолог і філософ Г. Лебон у праці «Психологія натовпів» зазначав, що «головною характерною рисою нашої епохи є саме заміна свідомої діяльності індивідів несвідомою діяльністю натовпу». Інтерес до феномену «маси» обумовлений тим, що хоч у ХХ ст. значно зростає революційність мас, проте ці маси були вже іншого ґатунку, ніж ті, які спричинили соціальні зрушення в період Великої французької революції. У ХХ ст. зростання міст та розвиток промислового виробництва вимагало значної кількості нових працівників, які вербувалися із села та з представників маргінальних груп. Крім того, формується система управління цими масами, яка передбачає використання спеціально спрямованих методів контролю, нагляду й маніпулювання. Виникають масові ідеології, розраховані на легкість сприйняття і швидку зворотну реакцію.

Г. Лебон розрізняє поняття «маси» та «натовп». «Маса», за Лебном, є людська сукупність, що має психічну спільність, але це не є скупченням людей в одному місці. Термін «натовп» виражає найвипадковіший зв'язок людей, поєднаних у даному просторі суто тимчасовим минущим інтересом. Якщо маса – це стійке явище, яке не обмежується часом та простором, то натовп – явище тимчасове, нестійке, хоч і є безпосереднім породженням маси, її локальним виявом.

Основною ознакою натовпу є те, що люди в ньому не мають жодної внутрішньої організації. Характерною психологічною особливістю поведінки особи в натовпі є те, що знижується її інтелектуальний контроль, індивіди зливаються в єдині розум та почуття, внаслідок чого вольова, інстинктивна, пристрасна сторона людської природи виявляється з більшою свободою. Кожен прагне бути схожим на ближнього, з ким він перебуває поруч, хоч би до якого соціального класу, походження і культури він належав. Натовп може піти на грабіж, убивство, лінчування, тобто робити те, чого жодна людина не дозволила б собі. Г. Лебон відводить натовпу украй негативну роль в історії: «Цивілізації створювалися й дотепер управлялися й зберігалися нечисленною аристократією, а зовсім не масами. Сила натовпу завжди спрямована на руйнування. Їхнє панування завжди є якимось безладним періодом». З другого боку, маси іноді здаються героїчнішими, справедливішими, ніж кожен зокрема. Вони мають ентузіазм та великодушність, їхня безкорисливість буває безмежною, коли їх захоплюють ідеалом або зачіпають їхню віру.

Філософія історії ставить питання не тільки про напрямок руху, рушійні сили історії, а й питання про її сенс, тобто можливості втілення суспільного ідеалу, про засоби, через які цей ідеал можна утвердити. Чи здійснює історія якийсь певний сенс? Чи має історія кінець?

Питання про сенс історичного буття людини постає ще в міфології, яка намагається дати відповідь на нього. Міфи допомагають осмислити історію етносу, встановити походження роду, обґрунтувати традиції. Представник релігійної філософії Святий Августин створив узагальнену модель історії, яка на основі Біблії дає відповідь на питання про сенс історії: історія має сенс як повчання Богом людства. Сама ж історія є процесом поширення віри та зростання Граду божого.

Філософія ставить питання про сенс історії залежно від системи цінностей, що позначають позитивне або негативне у житті людської цивілізації. Для просвітників сенс історії уявлявся як рух до царства розуму, що ґрунтується на науковому прогресі (Тюрбо, Кондорсе). Представник німецької класичної філософії І. Кант сенс історії бачив у досягненні вічного миру, єдності людей та утвердженні універсальних моральних нори. Для Гегеля витоком та кінцевою метою історичного процесу є «абсолютна ідея», а сенсом історії – її самопізнання. К. Маркс сенс історії бачить у подоланні відчуження людини на ґрунті перетворення матеріальних умов суспільного буття та наближення до «царства свободи».

Представники російського космізму (світоглядної позиції, відповідно до якої людина, її минуле, теперішнє та майбутнє розглядаються крізь призму співвідношення з космосом) В. С. Соловйов, М. Ф. Федоров, М. О. Бердяєв сенс історії бачили у духовному вдосконаленні людства. В. С. Соловйов виношував надію на об’єднання людства в майбутньому, і перш за все – в Боголюдстві. Про суспільство, де панувало б добро без зла, мріяв М. Ф. Федоров. А таким, на його думку, може бути тільки суспільство, в якому за допомогою науки буде подолана смерть, повернуті до життя всі померлі покоління. Цим і буде досягнута вища справедливість, а, відповідно, й вище добро, здійсниться ідея єдності людства в сукупності всіх його минулих і майбутніх поколінь.

М. О. Бердяєв указував, що єдине людське суспільство має бути облаштоване перш за все за духовим принципом, як духовна спільнота екзистенційних суб’єктів, об’єднаних однією історією. У такому суспільстві, яке стане «колективним тілом свободи», матеріальне перевтілюється в духовне. Людство для нього – не сукупність безликих індивідів, а єдність незалежних особистостей, кожна з яких є відповідальною за себе, за інших, а в кінцевому підсумку – й за долю світу.

К. Ясперс сенс історії бачив у подоланні відчуження через справжню комунікацію, що ґрунтується на філософській вірі. Філософська віра відрізняється від релігійної віри, оскільки існує в єдності із знанням, а релігійна віра ґрунтується на одкровенні. Одкровення відділяє віруючих від тих, хто не поділяє релігійних поглядів. Тим самим релігійна віра перешкоджає взаєморозумінню, створюючи у віруючих претензію на винятковість, що призводить до фанатизму та нетерпимості. Отже, філософи по-різному бачать сенс історії, адже сенс історії – це певний орієнтир для певних соціальних груп, які мотивують вольовий вибір дальшого шляху.

Філософія історії, спираючись на визначену нею світоглядну позицію, на синтез історичного знання, бачить своїм призначенням зрозуміти історію як ціле, що має сенс. Сенс історії не можна розглядати як якусь певну формулу. Він інтерпретується людьми залежно від проблем сьогодення, від осмислення навколишнього світу й пошуку власного сенсу життя. Сенс залежить від того, яке значення надає суб’єкт певному об’єкту, які переживання виникають у суб’єкта і яка поведінка передбачається. Людина постійно прагне зробити усвідомленим своє перебування в світі та в історії, зрозуміти спрямованість історії.

Уся історія суспільства є цілісним процесом, який складається з тісного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою. Рушійною силою кожної людини, соціальної групи і людства загалом є інтереси. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних подій, звершень, що стоять за безпосередніми мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи суспільства. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності на засоби виробництва, адже історію людської цивілізації можна характеризувати за певними формами власності. Відносини власності є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Отже, рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей і соціальних груп, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки тощо.