Основи християнського віровчення

Найважливіші догмати християнського віровчення були закладені на перших двох Вселенських соборах. Вони сформульовані в Нікео-Константинопольському Символі віри – документі, що містить дванадцять найвагоміших віросповідних формул, що розкривають сутність християнського віровчення (див. додаток 1).

У Символі віри обґрунтовано тринітарний догмат, відповідно до якого проголошується потрійність, трьохособистісність божественної реальності, поклоніння християн передвічному та єдиному в Трьох Особах Богові: Отцю, Сину й Духу Святому. Ці іпостасі існують незбагненно для людського розуму нероздільно й не злитно. Бог-Отець символізує безначальний першопочаток; Бог-Син (Логос) – абсолютний сенс, або слово Боже; а Дух Святий – животворящий початок. Ще в добу Вселенських соборів, за часів єдиного християнства, церква Сходу Римської імперії (після розколу –православна) відстоювала думку про народження Сина від Отця й сходження Духу Святого від Отця, порівнюючи народження Христа з промовлянням Богом-Отцем слова, а сходження Духу Святого - з диханням Бога. Церква Заходу Римської імперії (після розколу – католицька) наполягала, що Святий Дух сходить не тільки від Отця, але й від Сина (filiokve: букв.- і від Сина).

У догматі про боговтілення закріплена віра в олюднення другої іпостасі Трійці – Бога-Логосу, який перетворюється на Ісуса Христа. Христос (букв.- помазаник Божий) з часу втілення поєднав у собі дві природи: божественну та людську. Ці природи існують у ньому незмінно, не злитно, нероздільно й нерозлучно. Тому Ісус є Боголюдиною, єдиносутнісною іншим людям в усьому, окрім гріха.

На питання: «Для чого одна з іпостасей Бога втілилася в людському тілі?» відповідає сотеріологія – християнське вчення про спасіння. Відповідно до нього, Ісус Христос – другий Адам, який спокутує гріх Адама першого. Метафізичним наслідком цього гріха Адама (першородного гріха) стало відпадіння людини від Бога. Онтологічним – ушкодження людської природи, коли людина, говорячи словами М. Сповідника, стала смертною, тлінною (залежною від фізичних потреб і здатною до розмноження), пристрасною. Власними зусиллями людина не може виправити наслідки першородного гріха. Це стало можливим лише завдяки «хресту Христовому», коли Другий Адам виправив в собі пошкоджену природу людини та започаткував рід поновлених людей – християн. Представники католицизму та православ’я вважають, що завдяки цій жертві відбулася спокута лише першородного гріха. Серед протестантів переважає ідея спокутного значення «хреста Христового» не лише для першородного, але для особистих гріхів християн.

Місце Церкви у справі спасіння людини визначає екклезіологія. Згідно з цим ученням, Церква вважається Боголюдським організмом, головою якого є Ісус Христос. Вона - не тільки охоронець Благодаті та необхідна передумова людського спасіння, але й ідеальна спільнота - представництво народу Божого в світі. У Символі віри вона характеризується як Єдина, Свята, Соборна та Апостольська. Говорячи про єдність, її порівнюють із «цільною ризою Христовою», яку не можна поділити, адже порушення єдності призводить до спотворення сутності. Святість Церкви полягає не у святості її членів, а у святості того, хто покликав Церкву до служіння, тобто Ісуса Христа. Соборність (кафолічність) Церкви означає, що вона: по-перше, в географічному сенсі осягає весь всесвіт; по-друге, проповідує повну істину; по-третє, охоплює всю людську спільноту, не враховуючи класової, професійної та іншої приналежності людей; по-четверте, взаємодіє зі всією повнотою людської моральності як у позитивному, так і в негативному виявах. «Апостольською» Церква вважається тому, що була започаткована апостолами – учнями Ісуса Христа на його заклик. Таких поглядів дотримуються православні та католики, тоді як протестанти відкидають необхідність оцерковлення людини для її спасіння.

Останньою складовою християнської догматики є есхатологічне вчення - пророцтво про кінець світу (апокаліпсис). Основними етапами кінця світу вважаються: друге пришестя Ісуса Христа, воскресіння мертвих і суд над живими й мертвими, після якого душі одних людей вічно перебуватимуть в раю, а інших – у пеклі. Між представниками різних гілок християнства не існує єдиної думки щодо того, хто врятується. Православ’я наполягає, що запорукою спасіння є не тільки віра в Бога, але й оцерковлення та покаяння. Добрі справи є виявом віри. Їхнє здійснення є важливим, але не гарантує спасіння. В католицизмі, порівняно з православ’ям, підсилюється значення добрих справ, необхідних для спасіння. Протестанти відкидають більшість вимог православ’я й католицизму та відстоюють можливість спастися лише особистою вірою у спокутну жертву Ісуса Христа.

Основною книгою християн є Святе Письмо, або Біблія (від грец. ta biblia – «книги»). Біблія виникла протягом I-II ст. н.е. шляхом відбору та канонізації текстів іудаїстською, а пізніше - християнською релігійними традиціями. В основу назви двох основних частин Святого Письма (Старого Заповіту та Нового Заповіту) покладена ідея настанови Бога людям, або угоди (договору) між Богом та людьми. Окрім загального поділу на два Заповіти, Святе Писання ділиться також на книги склад, кількість яких у різних напрямах християнства є відмінним. Так, протестантські видання Біблії визнають 66 книг, католицькі – 72, православні – 77. Основні розбіжності між різними течіями християнства стосуються до старозаповітної частини Біблії, тоді як із приводу 27 книг Нового заповіту подібні суперечки відсутні. Низка творів, що виникла в межах біблійної традиції, але не увійшла до жодного з варіантів канону Біблії, називається апокрифами.

Ще одним джерелом християнського віровчення є Священний Переказ. Це сукупність релігійних положень та настанов, що ніби-то мають богонатхненний характер. Зміст Священного Переказу у православних та католиків дещо відрізняється. Православна церква до Священного Переказу відносить тільки матеріали перших семи вселенських соборів і праці „отців церкви” цих століть. Для католиків, окрім рішень перших семи вселенських соборів, авторитетними є рішення власних соборів. Протестанти, в основному не заперечуючи Нікео-Константинопольський Символ віри, відкидають Переказ і спираються на рішення власних богословських конференцій. Загалом течії християнства демонструють значні віроповчальні відмінності (див. додаток 2).