2.1. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина

Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Схо­ду свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософські ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки дав­нього рабовласницького світу. Філософська думка народів Схо­ду намагалась розв'язати ті ж питання, якими займалась пізніше філософія народів Заходу.

Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині І тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Найдавніші пам'ятки індійської літератури - чотири збірни­ки релігійних гімнів та молитв, що називають «Ведами» (близь­ко 2500 -1700 років до н.е.). Найважливіший з них - «Рігведа». Інші - «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час по­єднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.

Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади» (upani - sad -«сидіти біля, тобто коло ніг вчителя, одержуючи від нього по­ради, настанови»). Сьогодні відомі близько 300 «Упанішад». Більшість їх складено у VIII-VI ст. до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями вирішується питання про субстан­цію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першоосно­ва всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упа­нішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).

Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертаєть­ся на питання про субстанцію буття. Пануюче місце посідає викладення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істин­ну духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об'єктивний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя - в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проник­ливої сутності, у тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотож­ності з брахманом, в єдності з ним (мокша).

Більшість філософських шкіл Давньої Індії були ортодок­сальними, оскільки спирались на авторитет «Вед». Це школи санкх'я, ньяя, йога, вайшешика, міманса, веданта та ін. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з-під зов­нішньої релігійно-етичної форми є матеріалістична тенденція.

Мета вчення джайнізму - звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна пове­дінка, правильне пізнання, правильна віра. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.

Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого - випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія - або як роз'єднана на свої неподільні елементи (ато­ми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.

Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості - безмежні: душі доступні й безмеж­не знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні -джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність душі,- її сильні бажання або пристрасті. Вони кри­ються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання - не тільки у вірі, тоб­то довірі до авторитету вчителів, але й у правильній поведінці, у напрямі наших дій.

«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аске­тизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму.

У VI ст. до н.е. виникає релігійне вчення буддизму. Буддизм -одна із світових релігій, вона знаходиться в одній ланці з хри­стиянством і мусульманством. Вчення буддизму грунтується на легенді про засновника релігії - принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда. Перша спроба систематизації буддизму надана у так званій книзі «Трипітака», тобто «Три кошики вчень». У третій з цих книг розглядаються філософські питан­ня. Буддизм - більш релігійна етика (бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бес­ідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання - звільнення людини від страждань, пізнання шляху, що веде до цього звільнення.

Буддизм висуває чотири положення:

• життя виповнене страждань;

• існує причина виникнення страждань;

• є можливість припинення страждань;

• існує шлях звільнення від страждань.

Отже, згідно з ученням буддизму, життя - це суцільна низ­ка страждань. Причина цих страждань - у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення (сансари) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існуван­ня. Необхідність страждання виводиться з обумовленості й за­лежності всіх подій і фактів.

В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільнення від страждань досягається не у потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів «нірваною». Під нірваною (санскр., букв.- охолод­ження, загасання) буддисти розуміють стан блаженного небут­тя, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.

Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака (вчення, спрямоване на цей світ - локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншо­го світу, крім матеріального. Згідно з вченням локаята про бут­тя весь об'єктивний світ складається з матеріальних першоеле­ментів. Віра в існування Бога, душі, раю, потойбічному світу -неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі.

У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєві сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведич­ної релігії - карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).

Вчення санкх'я головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страж­дань і нещасть. Вчення санкх'я передбачає два початки: матер­іальний і духовний. Для пояснення світу санкх'я вважає вихід­ним поняття про матеріальну першопричину (пракриті) усіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних. Вона є причиною існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з ученням санкх'я, свідомість, яка пе­ребуває вище будь-яких змін і за своєю природою вже не мате­ріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, що починається, коли нематеріальна причина -пракриті - вперше випробує вплив з боку пуруша, або «Я». Розум, який пішов від пракриті, не вічний, він складний і є суб'єктом, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елемен­ти свідомості: розум, самосвідомість, органи чуття і дії.

Отже, філософія санкх'я має дуалістичний характер, оск­ільки визнає дві реальності: матеріальну - пракриті - й ду­ховну - пуруша. Пуруша - пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіда і Всесвіту.

Багато в чому близькою до системи санкх'я була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. Най­давнішим твором йоги вважають «Йога-Сутру», яка також на­зивається по імені засновника «Патанджалі-сутра». Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієнтованого тре­нування. Його окремі ступені включають самовладання (яма), оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоля­цію почуттів від зовнішнього впливу (прат'яхара), концентра­цію думки (дха-рана), медитації (дх'яна) і стану зосередження (самадхи) - звільнення від тілесної оболонки.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досяг­ти не зміною об'єктивних умов свого життя, а повним звільнен­ням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу й досягнен­ням особливого психічного стану «самадхи» (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення застигає на певній внутрішній точці. Порушується зв'язок з основним світом і ніби­то з'являється здатність інтуїтивного бачення істини.

Згідно з ньяя об'єктивний світ складається з вічних, якіс­но різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вог­ню. Основну увагу послідовники Гаутама зосереджували на проблемах теорії пізнання й логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, ана­логію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістич­ної теорії буття.

Для вайшешика засади реальності - в особливих властиво­стях атомів і душ. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особ­ливостей, дій, а також причиною всього складного є субстан­ція. З різних видів субстанцій лише п'ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, що самі склада­ються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймають­ся почуттями, і про їх існування дізнаємося тільки за допомо­гою висновку.

У низці вчень давньоіндійської філософії є системи, що без­посередньо спираються на «Веди». В цих системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до давньоєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи -міманса і веданта. Для них «Веди» - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуються у ведійських гімнах, вва­жаються, безумовно, істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми, згідно із вченням школи міманса, є дот­римування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення вба­чає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є аб­солютною. Міманса приділила велику увагу питанням теорії пізнання і логіки. Чуттєві сприйняття розглядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризу­ються як реальні, що мають різні об'єктивні ознаки. Крім сприй­няття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, по­рівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.

Ідеалістичне вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя (що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, доки не досягає постійного споглядання істини.

У Давньому Китаї у VII-VI ст. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалися дві тенденції - консервативна і про­гресивна, містична і атеїстична. У процесі боротьби цих двох тенденцій ширше поширювалися наївно-матеріалістичні думки про п'ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (дао) в природі та інші, що виникли ще на початку ІІ-І тисячоліття до н.е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу.

У V-III ст. до н.е. утворюються основні філософські школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.

Вісторії давньокитайської філософії важ­ливе місце посідає конфуціанство, засновни­ком якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи - вчитель Кун). Йому нале­жить укладання низки давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), у яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення - пусте».

Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небес­ною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низь­ких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправ­лення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини.

Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи, який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий нар - «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істи­ну від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення осо­бистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.

Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи. Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небес­ний володар» відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.

У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей. Життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао - це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що у світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов'язково переходять у свою протилежність.

Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основою всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи - на «найтонші» і «грубі». Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднан­ня вказаних двох родів ці. Причому душа людини складається з «найтонших» ці, а тіло - з «грубих». Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати лю­дину, коли вона «вмирає», і утворювати те, що люди називають «демоном» або «богом».

Фацзя («законники») були прихильниками державних реформ як знаряддя перетворення старого суспільства. Ос­новні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст. до н.е.). Один з найвидатніших представників цієї школи, учень Сюнь-цзи - Хань Фей (НІ ст. до н.е.), стверджував, що при­родний шлях розвитку дао є підґрунтям усіх законів приро­ди - лі. У людському суспільстві, як і у природі, існують закони (Фа), що є для людей критерієм їхніх дій. Ці закони повинні стати мірилом у визначенні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, зробитися мо­гутньою зброєю в укріпленні країни.