Предмет і структура соціальної філософії

Соціальна філософія займає особливе місце серед інших суспільствознавчих наук. Такі науки як соціологія, історія, політологія, юриспруденція та інші вивчають окремі сторони життя суспільства, досліджуючи його як сукупність фактів, процесів та подій, що мали місце у минулому чи відбуваються в теперішньому. Соціальна філософія інтегрує здобутки цих наук та розглядає соціальне у його тотальності, тобто як систему суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя.

Предметом соціальної філософії є суспільство як цілісність, що протягом усієї історії людства розвивається за своїми законами. Ця галузь філософського знання прагне відповісти на питання: що таке суспільство? в чому полягає його сутність? чому в суспільстві відбуваються ті чи інші процеси? Відповідно до структури соціуму, вона вивчає матеріальні засади функціонування суспільства, соціально-політичні стосунки між людьми, духовне життя суспільства, культурно-побутові відносини та цивілізаційний вимір розвитку суспільства, що й становить структуру курсу „Соціальна філософія”. Насамкінець вона не лише осмислює соціальний світ, а й досліджує його взаємодію зі світом природним. Виявляючи відмінності соціальних та природних процесів і явищ, вона відповідає на питання: чим відрізняються суспільний розвиток від фізичного? соціальна адаптація від фізичної? тощо.

Основне питання соціальної філософії формулюється так: „Що є первинним: суспільне буття чи суспільна свідомість?” Прибічників первинності суспільного буття стосовно до свідомості називають матеріалістами; а первинності свідомості стосовно до буття – ідеалістами; рівнозначності цих чинників суспільного життя – дуалістами. Основною проблемою сучасної соціальної філософії є людина як соціальна істота у її зв’язках з іншими людьми. Тому дослідження найбільш загальних засад існування суспільства відбуваються з позицій самореалізації та сенсу людського буття. З цим пов’язана практичне значення соціальної філософії – осягаючи соціальний світ у тотальності, виявити найбільш сприятливі умови необхідні людині для вияву її сутнісних сил.

Соціальна філософія як складова європейського філософського знання виникла в епоху Античності (VI ст. до н.е. - V ст. н.е.). В ці часи панувала думка, що суспільство є закономірним і природним станом для людини, яка, як стверджував Арістотель, є істотою політичною. Втім, шлях до ідеального суспільства був непростим. Відповідно до космоцентричних поглядів стародавніх греків, у соціумі необхідно було утверджувати порядок, на зразок того, що існує у космосі. Запорукою утвердження космічного порядку у суспільстві була справедливість та раціональна організація життя. З цією думкою погоджувався Платон. Він вважав, що справедливість – це такий стан суспільного життя, коли кожний, займаючись своєю справою, отримує належне. Арістотель, полемізуючи з Платоном, зауважував, що справедливість – відносне поняття, адже вона існує не для всіх, а тільки для рівних. Втіленням принципу справедливості та організаційного початку суспільства давньогрецькі філософи вважали державу, яка ними тривалий час ототожнювалася із суспільством. Провідними функціями держави вважалися: захист громадян, упорядкування співжиття, виховання тощо. Платон вважав, що в основі ідеальної держави повинні бути покладені спільні цілі, спільне майно, складна соціальна ієрархія, жорстка дисципліна. На переконання Арістотеля держава організовується для блага людей. Вона є логічним продовженням сім’ї та виникає шляхом об’єднання окремих сімей у поселення.

В добу Середньовіччя (V – ХIV ст.) відбувається теологізація поглядів на суспільство. Схоластична філософія обґрунтовує думку про допоміжний статус соціуму – бути матеріальною оболонкою для моральної еволюції людства на шляху до Бога. Проголошено тезу про різке протиставлення світу соціального як тимчасового, грішного та світу небесного, ідеального. Ця ідея втілюється в концепції двох градів Св. Августина. Відповідно до його поглядів, людська спільнота перебуває у русі від граду земного до Граду Божого. Осереддям Граду Божого є спільнота віруючих, або, говорячи його словами, спільнота людей, відданих Богові. Їй протистоїть град земний або спільнота людей, які люблять лише себе.

Раціоналізована філософія Нового часу (ХVII cт.) в особах Т. Гоббса, Дж. Локка і Ж.-Ж. Руссо висунули ідею добровільної угоди між людьми як вихідного принципу облаштування громадянського життя. Сутність цієї конвенції (суспільного договору) полягає в добровільному обмеженні власного егоїзму та індивідуалізму задля мирного співжиття. Одним із механізмів такого обмеження є делегування частини своїх прав державі, яка зобов’язується виконувати контрольні функції у суспільстві.

Проголошуючи матеріальне начало основою розвитку суспільства, німецький мислитель К. Маркс стверджував, що основу суспільства складають виробничі відносини, тобто відносини, які виникають у процесі створення матеріальних благ. На його думку, виробничі відносини визначають інші форми діяльності людини. Мораль, релігія, політика та інші форми суспільної свідомості є надбудовою над матеріальною сферою суспільства та відображенням тих процесів, що в ній відбуваються.

Як єдність різноманітних ідей, вірувань – релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних – інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм (1858-1917). Г. Спенсер ( 1820-1903) тлумачив суспільство як цілісний організм, розвиток якого відповідає біологічним закономірностям. М. Вебер (1864-1920), відповідно до теорії соціальної дії, наголошував, що протягом усієї історії людства природа суспільства розуміється як витлумачення соціальних дій людей. Завданням кожної людини є зрозуміти сенс соціальної поведінки іншого й бути зрозумілим для нього.

Отже, в історії філософії немає одностайної відповіді на питання: що таке суспільство? Суспільство в різні часи розглядалося і як живий організм, і як частина природи, і як продукт суспільної угоди тощо. То що ж таке суспільство? Як відповідає на це питання сучасна соціальна філософія?

У сучасній соціальній філософії термін „суспільство” є багатозначним. У вузькому значенні це слово застосовується для позначення: 1) окремих, конкретних суспільств (українське суспільство, французьке суспільство тощо); 2) системи соціально-історичних утворень (західне суспільство, східне суспільство); 3) суспільства на певному історичному етапі розвитку (первісне суспільство, феодальне суспільство); 4) корелята держави (громадянське суспільство) тощо. Але найбільш розповсюдженим є тлумачення суспільства в найширшому значенні слова як системи відносин, яка виникає у процесі спільної діяльності людей.

Праця, спілкування та пізнання становлять основні чинники процесу соціогенезу, тобто походження суспільства. Найсуттєвішою рисою суспільства є його соціальність, тобто взаємодія людей у всіх сферах життєдіяльності. Взаємодія індивідів у суспільстві зазвичай виступає у формі співробітництва, відносин дружби, виховання тощо. Розрізняють безпосередню взаємодію між людьми, що перебувають в один і той же час в одному й тому ж місці. Це тип взаємодії, коли людина безпосередньо пов’язана з іншою, а відтак впливає на інших людей і може відчути їхній вплив на собі. У випадку опосередкованої взаємодії, людей розділяють часові чи географічні межі. Так, географічними межами у сучасному глобалізованому світі розділені робітники, що, виробляючи один продукт, здійснюють різні технологічні операції. Про більш складний тип опосередкованої взаємодії йдеться у випадку, коли люди живуть у різні часи. Така взаємодія притаманна зв’язку поколінь і здійснюється за допомогою традиції, яка забезпечує передачу певних зразків та стереотипів діяльності.

Різноманітні типи взаємодії утворюють у суспільстві систему соціальних зв’язків, на основі яких і відбувається структурна диференціація суспільства. Суспільство є складною, багаторівневою системою, що складається з багатьох елементів. Для того щоб зрозуміти принципи функціонування цієї системи, треба відповісти на питання: які основні елементи вона містить та як вони взаємодіють?