Проблема антропосоціогенезу

Проблема людини у філософії починається з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Вона розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін.

Так, спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі – ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії, в Книзі Буття: «І створив Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею.» Книга Буття розкриває сутність людини та її походження як одне ціле, оскільки сутність людини пояснюється її походженням. У біблійному оповідання про походження людини чітко розмежовані сфера природного або космічного(людина виводиться з неорганічного світу), біологічного (людина з’являється слідом за вищими представниками тваринного світу і підпорядкована біологічним законам тваринного світу) і духовного. Бог створив людину «душею живою», як і все живе, але людина не лише жива душа, вона є образом і подобою Бога, а тому є не лише тіло і душа, але й дух. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії.

Філософи Стародавньої Греції розглядали людину і світ як єдине ціле. Людина – мікрокосм, Космос в мініатюрі. Софісти, Сократ започаткували антропоцентризм, поставивши людину, її буття у центр філософії, оголосивши людину «мірою всіх речей». Аристотель людину розглядає як істоту соціальну, політичну. Соціальність, розумність, мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот. Античні філософи орієнтують людину на пізнання світу, себе, суспільства.

В Середньовіччі антропоцентризм поступився місцем теоцентризму. Людина – творіння Боже, протирічива єдність душі і тіла. Земне життя є часом випробувань, вдосконалення. І від індивіда залежить перспектива вічності – рай чи пекло.

Філософи і митці доби Відродження повертають у філософію і суспільну свідомість антропоцентризм. Людина – не просто творіння Боже, а особлива істота, що отримала від Бога розум і дар творчості. Вона займає виключне місце в світі, вільна в виборі своєї долі, життєвого шляху. Людина може піднятись до небесних висот або впасти до скотського стану. Людина вибирає і несе земну і потойбічну відповідальність за здійсненний вибір. Гуманістам доби Відродження притаманна віра в безмежні можливості людини, її самореалізацію в повноті сил і здібностей в земному житті.

Діячі релігійного руху Реформації, мислителі Північного Відродження активність, самостійність людини розглядають як знак богообранності. Призначенням людини є праця. Лише в праці вона знаходить свою справжню сутність, самореалізується, вдосконалюється.

Філософи Нового часу зосереджують увагу на розумових, пізнавальних здібностях людини. Лише спираючись на розум, людина здатна підкорити, змінити світ, створити розумне і справедливе суспільство. Філософи утверджують природній потяг людини до добра, щастя, гармонії. Але розвиток механіки, природознавства, спричиняють появу в філософії механістичного погляду на людину як своєрідну машину. Людина стала розглядатись як продукт природи, цілком детермінований її законами.

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософський пошуків. Зокрема І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину – «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм – це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природній дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку належить природній необхідності, а з іншого – моральній свободі та абсолютним цінностям. Відмітною рисою людини є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот. Г. Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія загально значимого духу і розуму. Особа, зазначив філософ, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної та вільної»

Марксизм наголошує на соціальній сутності людини. Він розглядає людину як істоту матеріальну, єдність біологічного і соціального. «В своїй дійсності вона є сукупність всіх суспільних відносин» і в той же час їх творець. Людина реалізує себе в процесі творчої праці, змінюючи світ, себе і суспільство.

Філософія ХХ ст. зосередила увагу на людині як неповторній індивідуальності. Навіть основним питанням філософії була проголошена проблема людини і сенсу її життя . Намагаючись наблизитись до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності, філософи зосереджуються на її внутрішньому світі, духовності. Екзистенціалізм бачить в людині істоту вільну і трагічну. Вільну, тому що вона сама обирає і реалізує проект свого буття. Трагічну, бо людина живе з гострим відчуттям власної смертності, в тривозі за непередбачені результати вибору. Екзистенціалісти поставили проблеми вибору і відповідальності, самотності людини в світі.

Кожен філософ, кожна філософська школа дають своє трактування проблеми людини, відкриваючи все нові і нові її аспекти. А людина продовжує зберігати свою загадку, залишаючись таємничим Сфінксом для філософів, науковців і для себе самої.

Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Антропологи сходяться в тому, що період становлення людини займає величезний період в 3-3,5 млн. років і є третім грандіозним стрибком в історії Всесвіту після виникнення самого Всесвіту і виникнення живого з неживого. Поштовхом до антропогенезу стали зміни у кліматі, які змусили предків людини - австралопітекових перейти до прямоходіння, щоб звільнити руки для збиральництва і полювання. Використання випадкових предметів для полювання і захисту, потім їх удосконалення, нарешті обробка, виготовлення, організація спільних дій на полюванні – все це сприяло зміні пропорцій тіла, розвитку мозкових структур і функцій, видовження ніг, посилення рухомості і гнучкості кістей, пальців за рахунок пристосування до виготовлення знарядь праці. Рухи тіла, органи почуттів координуються все більш розвиненим мозком. Формується здатність розраховувати, відбувається розвиток мови – відповідно м’язів обличчя, гортані. Відбулось оволодіння вогнем. І.М.Робертс у «Історії світу» пише: «І вже біля 5 тисяч років тому маємо справу з людьми, які вибирають способи діяльності, свідомо долають перешкоди на своєму шляху, розкривають свої здібності. Власне в процесі антропогенезу людина вперше стала мислити про світ як зібрання окремих предметів, що відмінні від неї. Це давне відкриття дозволило людині використовувати хоча б частину того, з чого складається світ. Це початок шляху, який привів людину від сліпого підкорення природі до життя, яке визначається культурою, традицією»

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція – не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі „Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до надбіологічного об’єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об’єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і, в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

Видатний вчений – антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня. Погляди Тейяра де Шардена, А.Л.Чижевського, В.І. Вернадського лягли в основу концепції космічного походження людини. Поява людини, виникнення соціальної форми матерії –це не випадковість, а загальна тенденція космічної еволюції. В сучасній космології та фізиці існує «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи розумних істот. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю створюють фізико-хімічні, біологічні умови появи і існування людини у Всесвіті. Людина виступає як природньо-космічна істота, яка містить в собі нескінченність космосу.